...Поки у нас ще так по-літньому, поки у душі незрозуміла ностальгія, поки хочеться нею з кимось поділитися... Словом, трошки ще літніх тернопільських спогадів))

«Качелі», морозиво та інші давні принади життя по-тернопільськи

Піти з дітьми на морозиво (більш правильно, все таки, було казати «на льоди») завжди у Тернополі було традиційним атрибутом недільного дня. А влітку цей «атрибут» мав два обов’язкових пункти програми: а) поласувати морозивом, б) погуляти у парку і покататися на гойдалках. До початку 1980-х років слово «парк» для усіх асоціювалося тільки з парком імені Тараса Шевченка. Це вже пізніше, коли завершили впорядкування гідропарку «Топільче» (спочатку цей рукотворний комплекс алейок, озерець, потічків та місточків звався «Піонерський гідропарк»), саме там встановили нові атракціони, і кататися юні та дорослі тернополяни почали ходити вже туди. Десь приблизно у цей самий час різноманітні «качелі-каруселі» з’явились і у тодішньому Комсомольському парку (причому, більшість із них плавно перекочували у теперішній Парк Національного Відродження, де працюють і досі).

Але тривалий час «Меккою» для усіх тернопільських дітей був саме парк Шевченка. Алея атракціонів тяглася тут від входу практично аж до самого озера, паралельно вулиці Білецькій. На жаль, під час глобальної реконструкції парку, яка й спричинила усі вищеназвані зміни в «катальних» локаціях, їх було зруйновано.

Розпочались ці перебудови, коли до фіналу підійшло будівництво «Білого Дому» (будівлі облдержадміністрації, – якщо хтось сумнівається в правильності визначення цього тернопільського поняття). Отож, було вирішено зрівняти із землею всі існуючі на початку парку пагорби, викорчувати дерева та кущі, знести білу арку з красивими класичними колонами та сходами і навіть забрати пам’ятник Тарасу Шевченку зі знаменною цитатою із «Заповіту» «І мене, в сім’ї великій…» на табличці, прикріпленій до постаменту, аби зробити перед очима у можновладців великий, широкий, відкритий для всіх вітрів і спеки бетонний бездушний простір. Важко відшукати людську логіку у цьому вчинку, – чому вже вони так заважали – і пам’ятник, і дерева, і арка, а найдивніше, – атракціони! Залишається тільки припускати, що, очевидно, розкутість і свобода польоту гойдалок та каруселей дисонувала із строгістю та стриманістю державницької споруди, куди «переїхали» всі владні структури області і яка й дотепер височіє над парком, як зразок архітектури соцреалізму 1980-х років.
Тоді, до речі, на кілька років навіть вулицю Крушельницької перекрили для доступу транспорту, заклавши-зарівнявши-уніфікувавши і тротуари, і дорогу, і пів парку сірими глухими плитами (очевидно, щоб шум машин не відволікав чиновників від вирішення важливих державницьких справ). Щоправда, за кілька років проїзну частину таки повернули (місто просто не витримувало без такої важливої транспортної артерії), і навіть тролейбуси знову пустили. А от атракціони так і пропали в нетрях міської історії. Відтоді у парку Шевченка із можливості для розваг залишилися тільки дитячий майданчик з «дядьою Стьопою» для наймолодших і тихий та інтелектуальний шаховий павільйон для осіб середнього і старшого віку, який за своїм призначенням, чесно сказати, практично й не використовувався...

Однак до усіх цих кардинальних змін алея атракціонів у парку Шевченка була просто справжнім скарбом для дітей та молоді. Розпочиналась вона «Веселими гірками» – щось на зразок американських гірок, але зовсім невисоких, – «горбики», а не «гори», зате й справді веселі – то вгору, то вниз, і швидкість цілком середня, аж ніяк не екстремальна! За ними по черзі йшли «Ромашка», «Ланцюжки», «Ракети», а далі, біля будівлі більярду (це «злачне» місце, до речі, і після реконструкції залишили) втулили крихітне, на вісім кабінок, але з претензією на титул «Колесо обзору», яке іронічно іменували «Чортовим колесом». Поблизу скромно мостилась класична карусель із лавочками зі спинками, що банально кружляли по колу, але якщо кататися вдвох, сидіти поруч, триматися за руки, то виглядало дуже романтично.

А от відразу за ними розміщувались найпопулярніші серед молоді «Човники». Хлопці – знайомі і незнайомі, розгойдували дівчат на тих «міні-корабликах» («А давайте, ми вас покатаємо») до максимально можливої висоти («Ой, мамочко, я зараз випаду!»). Словом, біля «Човників» завжди вечорами лунали верески, крики та сміх (й справді, про який спокій для «Білого Дому» в такі моменти могла йти мова!). Коли «човник» злітав угору, дівчатам у цей момент залишалося просто якнайміцніше триматися руками за металеві «ванти» і в жодному разі не показувати кавалерам, що їм страшно чи «закачало». Про те, куди в цей момент летіли їхні спідниці, думати вже не доводилося, хоча мода тих років передбачала короткі в обтяжку «міні», тому за спідниці можна було не сильно переживати. Разом із тим, строгі чергові, які слідкували за порядком і дотриманням точної тривалості часу перебування в «човнику», не давали можливості надміру «закачуватися». П’ять хвилин – секунда в секунду, і, завдяки великим важелям, якими підіймали з підлоги атракціону дошки-«гальма», жіночки-диспетчери сповільнювали рух човника, аж поки той остаточно не зупинявся. У моменти, коли дно качелі «черкало», чіпляючись за дерев’яний гальмуючий виступ, і справді треба було дуже старатися, щоб не знудило…

Ще однією важливою складовою атракціонів, відразу після «човників», була дитяча карусель – висока, поважна і при цьому – мила й домашня, у вигляді «грибка», із лавочками довкола його основи, де могли сидіти батьки, спостерігаючи за своїми чадами, і фігурками тварин, впряжених у символічні возики. Коли дітлахам не вистачало місця на спинах коней, оленів, слонів чи верблюдів, що красувалися на каруселі, залишався ще шанс поміститися у тих візочках – карето-санках (хоча, чесно кажучи, «кайф» від катання там уже був зовсім не той). Однак у неділю, коли черги до атракціонів вишиковувались просто довжелезні, і ті «саночки» ставали в пригоді, аби лише не чекати дуже довго.

А на фінал «гойдань» у парку Шевченка приберігався «екстрим» – два літаки, які, розганяючись, піднімалися на міцних штангах практично до кута в дев’яносто градусів і так кружляли по колу, за деякий час поволі опускаючись. Щоправда, не всі відвідувачі парку на такі «трюки» відважувалися. Більшість все таки просто спостерігала за тими хоробрими «пілотами», голосно коментуючи, обговорюючи, підбадьорюючи, словом, – активно співпереживаючи.
Загалом, гуляти в парку завжди було модним – алеями, вздовж набережної. У неділю такі гуляння більше були схожими на демонстрацію, коли в обидва боки понад озером пливли потоки людей – усі нарядно вбрані, поважні, спокійні…

До речі, тоді не модним було їсти в процесі прогулянки, – якщо вже й купували морозиво (більше нічого такого «на виніс» у парку особливо й не продавалося, окрім, звичайно, саморобних півників на паличці, заклеєних у целофан, які завжди хтось десь із великих сумок пропонував за 5 копійок, а можливо, іноді, й пиріжків з біляшами), то старалися їсти десь сидячи на лавочці.

Хоча, що тут говорити, бувало усяке, – їли морозиво і на ходу, купуючи його з маленьких прилавків-холодильничків, – біле або кавове у вафельних стаканчиках. Часом навіть щастило потрапити і на шоколадний львівський «Каштан». Досить рідкісним було й найдешевше – фруктове чи то ягідне, яке продавалось у паперових стаканчиках, накритих зверху просто кружечком папірчика з назвою. Але ці види морозива були в асортименті в основному вже в 1970-80-тих роках, а от ще раніше продавалося й ескімо – невеличкий білий циліндрик в шоколаді на паличці, у срібній обгортці.

Найчастіше бабусі-продавчині з ящичками-холодильничками, де були заховані ці солодкі холодні «скарби», в парку сиділи біля дитячого майданчика, а в Центрі найпопулярніша «точка» з морозивом знаходилась спочатку біля, а потім – навпроти кафе «Космос» неподалік універмагу. Розміщувався такий «знаковий» кіоск з морозивом і на розі біля «зеленої» церкви, а також у ці ятки «мігрували» з місця на місце довкола Театрального майдану та вздовж бульвару Шевченка…

Однак найкращим варіантом для всіх шанувальників морозива звичайно вважалось посмакувати ним в кафе. У парку Шевченка така можливість була у скляному тісному «акваріумі», що розташовувався між дерев’яним літнім кінотеатром (був у нас такий в парку, поки не згорів дощенту наприкінці 1990-х) та дитячим майданчиком. На його місці (кафе, тобто) в ті ж самі 1990-ті облаштували ресторан «Назарія», а потім і його кардинально реконструйовували, змінювали, причому й досі цей об’єкт громадського харчування перебуває у пошуку свого остаточного концептуального вирішення.

Деякий час кафе з морозивом та соками у парку Шевченка працювало і на місці колишнього танцювального майданчика. Плитки від того давнього «данс-полу» залишилися й досі. А колись їх оточував «на синьо» пофарбований високий паркан із металевою сіткою (так звана, в народі, «клітка»), біля входу чергували суворі контролери, які пропускали досередини тільки тих бажаючих потанцювати, хто придбав квиток (вартість – п’ятдесят копійок).

До речі, в процесі реконструкції парку танцювальний майданчик теж чекали зміни: його було не ліквідовано (причому, це легко можна було зробити, хоча б з огляду на те, скільки бійок там починалося, коли молоді та ідеологічно недостатньо зрілі тернополяни вирішували з’ясовувати, який мікрорайон кращий – «Дружба», «Гребля», «Центр» чи «Старий парк»), а перенесено на острівець «Чайка».

Колись давно, ще на самих початках історії парку імені Тараса Шевченка, там розміщувався дерев’яний ресторан «Чайка», який дав назву і самому острівцю, і озерцю довкола. Однак з часом все це було знесено, змінено і врешті влаштовано танцмайданчик – вже без жодних парканів та сіток, і навіть з невеличкою естрадою для музикантів. А от на місці колишньої «клітки», правда, лише зовсім нетривалий час, і діяло літнє кафе (яке, можливо, зовсім скоро відродиться).
А продовжуючи тему морозива, треба сказати, що подавали його і в кафе «У пана Юзека», теж практично біля парку, однак це вже вважалось місцем, де частіше збирались більш старші шанувальники цього ексклюзивного «прогулянкового» продукту і не тільки. А от для дітей все таки найпам’ятншим і найпопулярнішим закладом була «Сніжинка» на розі вулиць Валової і Сагайдачного (тодішні Музейна та Першого Травня), – та сама вікопомна одноповерхова, прозора, з великими скляними вікнами, на місці якої збудували у 1990-х триповерхове, концептуально модерне «Челентано».

Морозиво в «Сніжинці» – біле, в міру густе (раз на раз, звичайно, не випадало), яке в блискучі металеві креманки «видавав» спеціальний апарат-фризер із не дуже милозвучною назвою «Воронеж». Але спочатку бабуся-буфетниця готувала майбутнє морозиво у великому відрі, розводячи молоком спеціальну суміш, яка складалась із сухих вершків, яєчного порошку, цукру, ванільного цукру та інших важливих інгредієнтів, ретельно її розмішувала та виливала у апарат, де воно й охолоджувалося, перетворюючись на той смачний продукт, який так любили тернопільські дітлахи.

Не треба забувати і про варення – вишневе або полуничне, яким, згідно рецептури, морозиво в «Сніжинці» (та й в інших закладах – стандарти ж щодо технології приготування в ті часи були однакові для всіх) поливали, – найчастіше, досить скромними порціями, – так, «збризкували». Однак ті відвідувачі, кому попадалися ягідки, а особливо, вишеньки, вважали себе справжніми «везунчиками».

До речі, тоді у «Сніжинці» ще один «Воронеж», але вже міксер, готував молочні коктейлі, – охолоджене молоко «плюс» морозиво «плюс» фруктовий сироп, – і море задоволення за 11 копійок. Сідаєш на біле металево-мережане крісло з червоним чи зеленим сидінням і спинкою, смакуєш морозивом, зверхньо поглядаєш на тих, хто ще стоїть у черзі до прилавка, і відчуваєш неймовірне, всеохоплююче щастя!

В принципі, вершкове, тобто, біле морозиво, окрім «Сніжинки», колись у дитячих кафе, які активно почали відкриватись у 1980-х роках в різних мікрорайонах міста, було всюди, – і в «Казці» чи «Райдузі» на Східному, і в «Галактиці» чи «Меридіані» на «Дружбі», і в «Золотому ключику» чи «Зорепаді» на БАМі. А от перше «не біле» морозиво з’явилось у кафе «Ласунка» на бульварі Шевченка, в яке на початку вісімдесятих переобладнали давню тернопільську кулінарію. Воно було і не шоколадного, і не коричневого, а якогось карамельного кольору, дуже м’яке за консистенцією і унікальне за смаком. Причому, навіть коли в роки перебудови різні кафе та ресторани в Тернополі вже почали закуповувати італійські лінії для виготовлення морозива, і цей продукт став набувати різних смаків та кольорів, такого, як у «Ласунці», чомусь не готували ніде. Шкода, що тепер у такому давньому тернопільському «смачному» місці розміщується банальний банк. Зате морозива усілякого різного можна скуштувати будь-де, – твердого, м’якого, в кафе чи біля кафе, на вулиці чи вдома, придбавши в магазині. «Порядні» господині вміють і мають широкі можливості тепер готувати цю солодко-холодну смакоту власноруч, вдома, мотивуючи, що так воно буде «не хімічне», а справжнє, натуральне. Й справді, чому б не «побалувати» своїх домашніх, якщо є така можливість і бажання. Однак чудова приємна тернопільська традиція піти із сім’єю «на морозиво» в кафе обов’язково залишиться у місті. Бо як же у Тернополі та й без «льодів»…