Відомий журналіст та політичний аналітик з Брюсселя Ігор Плінер (Igor Pliner) в рейтинговому європейському ЗМІ «The Brussels Times» опублікував матеріал відносно того, що після укладання за допомогою Росії мирної угоди в Нагірному Карабаху, яка перекроїла карту Південного Кавказу, напруженість залишається високою.

Оскільки місцеве населення відчуває суперечливу суміш вдячності, недовіри та страху, угода є значною перемогою для Росії: Москва не лише успішно зарекомендувала себе як гарант безпеки в країнах близького зарубіжжя ЄС і збільшила присутність своїх військ, а й виставила у поганому світлі ЄС у регіоні.

Конфлікт підтвердив той факт, що майже виключна увага Брюсселя до дипломатії та економічних наслідків неефективна проти експансіоністської Росії у східному сусідстві, політичне середовище якого є більш мілітаризованим, ніж будь-коли. Однак ЄС не єдиний, хто повинен перейматися наслідками демонстрації сили Росією. Над Україною також нависне загроза через нещодавні події – її суверенітет вже порушений, вона побоюється за свою національну безпеку – і не буде впевнена в дієвій реакції ЄС.

В Україні вже все інакше

Україна «застрягла» в територіальному конфлікті з Москвою з 2014 року, тож порівняння між Нагірним Карабахом та «гібридною війною» на українському Донбасі було актуальним ще до недавнього мирного врегулювання. Незалежно від того, чи дійовими особами на місцях виступають національні армії, як у Нагірному Карабасі, чи етнічно розділені громадяни тієї самої країни, як на Донбасі, результат, здається, завжди однаковий: посилений контроль Росії та прибуття на місце подій «маленьких зелених чоловічків».

Тож не дивно, що результат війни в Нагірному Карабаху додав і без того величезної нагальної необхідності Києву покращити свою національну безпеку. Президент України Володимир Зеленський давно наголошував на необхідності реформування сектору безпеки країни, зокрема вітчизняної спецслужби (СБУ), з метою конкурувати з потужними спецслужбами Росії, намагаючись захистити країну від подальших ворожих посягань.

На жаль, це легше сказати, ніж зробити, оскільки зусилля Зеленського неодноразово зустрічали жорстокий опір з боку зацікавлених сторін, насамперед олігархів з російськими зв’язками, а також організованої злочинності. Потужна коаліція гравців, що прагнуть захистити статус-кво, сформувалася майже відразу після того, як Зеленський став президентом. І вона досягла певних успіхів, відтермінувавши деякі з його довгоочікуваних інституційних реформ. Цей процес дуже наглядний саме в ситуації з законопроєктом про реформу СБУ.

Приватні інтереси проти реформи СБУ

Реформа повинна перш за все зміцнити Службу, але її нинішній формат є лише тінню того, з якого процес стартував. Голова СБУ Іван Баканов сподівався «зробити Службу потужною, інституційно спроможною та сучасною», нарощуючи її можливості «не лише протистояти сучасним викликам та загрозам безпеці, але й у співпраці з представниками сектору національної безпеки та оборони відновити суверенітет та територіальну цілісність країни».

Натомість «законодавчі маніпуляції», викриті Бакановим, наразі загрожують зробити СБУ неефективною у боротьбі з організованою злочинністю, «яку іноземні спецслужби використовують для розвідки та підривної діяльності проти України. Це фінансування тероризму та сепаратизму, а також корупційне проникнення агентів у державні установи». За словами глави СБУ, Службі вдалося викрити понад 120 організованих злочинних угрупувань за останні два роки, деякі з яких використовувалися російськими спецслужбами.

Але найбільше занепокоєння у Баканова викликає те, що чинний проєкт заборонить СБУ розслідувати економічні злочини та корупцію, тим самим залишаючи Україну вразливою для російської гібридної війни. Більше того, законопроєктом пропонується радикально зменшити кількість співробітників СБУ на десять тисяч протягом наступних трьох років до 17 тис., що, порівняно з понад 200 тис. співробітників ФСБ Росії та КДБ Білорусі, викликає додаткові питання щодо майбутньої ефективності СБУ.

Не стояти, склавши руки

Що щось не так, зауважили і представники НАТО, коли глава представництва НАТО в Україні поставив під сумнів відповідність законопроєкту «євроатлантичним нормам, принципам та найкращим практикам». Спостереження, висловлені дипломатичною мовою, були ґрунтовними і є сигналом, що реформи в Україні перебувають під пильним контролем з-за кордону. Але у своїй влучності коментар, безперечно, був спрямований як на Брюссель і Вашингтон, так і на Київ.

Зрештою, міжнародні спостерігачі та українці-реформатори чудово усвідомлюють, що більша частина початкового прогресу, досягнутого після протестів на Євромайдані, вразлива до швидких змін – навіть у більшій мірі без наявності надійної функціонуючої інфраструктури національної безпеки.

Тому надзвичайно важливо, щоб трансатлантичне співтовариство, і особливо Європейський Союз, посилювали підтримку України та зусиль уряду щодо реформ. Якщо цього не зробити та повторити помилки, допущені в Нагірному Карабаху, це стане болючим ударом для ЄС та НАТО, враховуючи стратегічне розташування України, як життєво важливого партнера з безпеки у Східній Європі.