Лікарка, викладачка, письменниця. Тріада, яку зуміла майстерно поєднати у своїй долі тернополянка Леся РОМАНЧУК. Ще кілька десятиріч тому вона написала, що з вершин, які судилося їй підкорити, обере неодмінно високу і круту. І обирає в різних сферах власного життя. Іде, сповнена любові, сили, великої працездатності, вперед, домагаючись вершин у красному письменстві, медицині, освіті.

— Пані Лесю, нашу розмову хотів би розпочати з ваших поетичних рядків: «Як же їх мало живе поміж нас, жінок із очима-зорями». Жінка — головна постать ваших літературних творів. Що, на ваш погляд, таке жіноче щастя і чи зазнали його самі?

— Жіноче щастя — це часто питання правильного вибору. Молодість помиляється. І тому, кажучи назвами своїх романів, «Софія» довго живе у «Місті карликів» і блукає «Чотирма дорогами» між квітучого й колючого терну. Але серце її повне любові. І нехай у тебе онуки, років багато, а небо посилає людину, яку стільки разів описала у віршах і прозі: мудру, сильну, із золотим серцем, сповненим добра й розуміння.

Мій чоловік о. Тарас Коковський веде кораблик нашого спільного життя вправною й упевненою рукою на ясні зорі, на тихі води. Гроз і негоди ми в житті бачили чимало — досить уже. Той, кому стало сміливості увійти у море любові, пливтиме далі морем щастя. Варто лише зважитися.

— Ваше жіноче щастя, більше того, життя починалося, знаю, не в затишних і теплих умовах, навпаки, у холоді взимку й улітку. Називаєте себе дитиною Колими. Чому почали свій вимір долі у суворому краю?

— Дитину ніхто не питає. Доля обрала мені цей край батьківщиною, і вона рідна мені досі. Сувора, холодна, люта, засніжена Колима — 400 кілометрів північніше від Магадана. Там білі ночі, а взимку темрява. Там каміння й сопки, сніги й ведмеді, дуже коротке, але буйне літо, вічна мерзлота й пурга, але на цій землі я зробила перші кроки. І вона рідна, хоч ворожа.

— Чому ненависними радянському режиму стали ваші батьки?

— Про Колиму говорили: «Клімат поганий, зате товариство хороше». Нашим товариством там, на поселенні, де відбували термін заслання після звільнення з табору політв’язні, були дуже добрі, світлі люди: українці, латиші, литовці, грузини, білоруси. Але всіх їх називали ворогами народу. Мій дитячий розум ніяк не міг збагнути, який він, той народ, якому мій татко та мама вороги. Що вони зробили? Маму засуджено 19-річною за те, що була «членом бандформірованія» — медсестрою УПА й «навчала дітей в націоналістичному дусі», бо через брак учителів мусила вчителювати в Дермані на Рівненщині, у рідному селі Уласа Самчука. А тата заарештували ще у вересні 1940-го за те, що був членом групи опору, яку організували гімназисти чортківської гімназії. Хлопці швидко побачили справжнє обличчя радянських «визволителів», коли почались арешти інтелігенції міста. Батько часто повторював: «Я хоч знаю, за що сидів, а вони всі за що?» Коли заарештували тата, вислали в Казахстан усю родину: дідуся, бабусю, молодшу сестру. Хату конфіскували, повернутися було нікуди.

— Як посвяту батькам і всім українцям, які пройшли через ГУЛАГ, треба сприймати вашу художньо-документальну книжку «Лицарі любові й надії». Скільки таких архіпелагів страждань і трагедій довелося пройти століттями нашому народові! Як, на ваш погляд, маємо знати історію, доходити певних висновків, щоб бути твердими у любові до України?

— «Лицарів» критики називають «Український «Архіпелаг ГУЛАГ». За підрахунками науковців, українці становили понад 40% в’язнів політтаборів Кенгіра, Воркути, Норильська. Це наш біль, кривава частка нашої історії, якої не маємо права забути. Це ще один акт геноциду українського народу. Росія намагається стерти з пам’яті сліди своїх злочинів. З історії Магаданської області зникають згадки про те, що всі дороги Колими прокладено на кістках в’язнів — у прямому сенсі. Золоті копальні Дальстрою створено руками каторжан. Золото Теньки, уран Бутугичагу, олово вбивчої Сопки оплачено ціною сотень тисяч людських життів. Це була «Колима, звідки не повертаються».

Наші батьки вже у засвітах. Але живі ми, діти Колими. Пам’ятаємо, пишемо, але хто про це читає? Хто вивчає? «Лицарі любові і надії» — документ українського опору навіть в умовах тюрем і таборів. Це хроніка Воркутинського та Кенгірського повстань. А Кенгірське повстання зламало хребет системі ГУЛАГу. В романі все точно, за словом самовидців та учасників, за кожним рядком стоїть документ.

— Вас захоплює не лише українська історія, а й інших країн. Щойно побачила світ «Донна Анна». Цей історичний роман, що вийшов з-під вашого пера, веде читача у XVI століття на іспанські простори. Чому вирішили звернутися до минувшини далекого світу?

— Люблю історію — нашу й інших країн. Історія дона Хуана й Анни варта того, щоб її читати, захоплюватися нею. Просто тому, що це історія кохання.

— Ви починали творчий шлях не із прози, а з поезії. Як відчули, що мусите ділитися словом з тисячами людей?

— Із тисячами? Спершу мої пісні під гітару слухали студенти в кременецьких лісах. Потім — сцена. Згодом допит у КДБ: що за антирадянщину співаю? І перша збірка «Синьооке диво». Вірші не питають, коли їм приходити, що збираєшся з ними робити. Вони прилітають, ти записуєш.

— Колись ви казали, що кожен письменник оголює свою душу в творах. Це важко? Чи з власного життєпису щось даруєте літературним героям?

— Хоч би як письменник намагався вас переконати, що в його творах живе якийсь особливий персонаж — ліричний герой, не вірте. Кожен герой — сам письменник. Чи то дон Хуан, поетеса Оляна, гоблін, ельф або поросятко. Він робить за задумом автора те, що письменник сам хотів би вчинити, але не може чи боїться. Поросятко говоритиме голосом автора, його словами висловлюватиме його думки, бо інших не існує. Ельф кохатиметься так, як хотів би автор. Але хто йому дозволить? А ельф — створіння ефірне, втілив авторські фантазії — й далі полетів. Гоблін капоститиме, і авторові намилять пику й виб’ють два зуби. А гоблінові що? Він же гоблін. Крутезний дон Хуан битиметься на шпагах, а донна Анна ходитиме в оксамитовій сукні замковим парком, бо пані Леся хотіла б, та не в тому столітті народилася. Тому в прозі бачите повний портрет того, хто її писав. У прозі неможливо не спроєктуватися, хоч би як ховався. Душу оголювати неважко, аби вона була того варта.

Душа — троянда між квітками,
не зла, не чорна, не лиха,
а що люблю — хай кине камінь
у мене, хто з вас без гріха.
Я з одкровеннями не лізу,
та проти іншого незгірш.
Сеанс душевного стриптизу —
мій кожен вірш.

Леся Романчук з чоловіком Тарасом Коковським після виступу в музеї «Зборівська битва» на Тернопіллі

— Як збираєте-просіваєте матеріал для власних творів?

— Матеріал і теми приходять самі. Щойно зачіпаєш тему — і матеріал сиплеться, мов із неба.

— Ви звернулися й до творів християнського змісту. Спонукав якийсь конкретний випадок чи це потреба вашої душі? А може, навіть те, що народилися в день, коли вшановуємо хрестителя Русі Володимира Великого?

— Народитися у день пам’яті Володимира Великого, та ще й рівно через 1000 років після нього — це знак. Потім був інший: мене привело в Рим, і вже 15 років живу давнім Римом. Навіщо? Спершу не знала. Потім зрозуміла: послали вивчати епоху й місце події, бо згодом прийшов Климент Римський та його дружина Домітілла. У катакомбах Домітілла випадково побачила давнє карбування на мармурі: якір і дві рибки — символи християнського шлюбу. Це було 10 років тому. Тепер цей знак на наших із Тарасом шлюбних обручках. Хіба ж не знак, що за чоловіка мені послано священника, щоб мати поруч того, хто приведе до церкви, хто бездонний скарб християнської та української історії?

— Наскільки вам важлива думка читачів, не кажучи вже про літературних критиків?

— Письменник пише не для критиків, а для читачів. Найвище визнання, коли чуєш: «Я прочитав усі ваші книжки». А це понад 30 томів. А критики… Критики таких великих творів не читають.

— Писати поезії, романи, схоже, вам виявилося замало. Тож узяли в руки ще й гітару. Про що прагнете співати найбільше?

— З гітари все й почалося. Пісень майже 200. Вони різні: про наше минуле, батька, Колиму. Хто про це напише, як не я? Про кохання. Чимало веселих, кумедних. Люблю, коли люди в залі сміються. А тепер співаємо дуетом з Тарасом — чи не диво? «Два серця і дванадцять струн» — так називається наша програма. Тарас — професійний гітарист. Сам пише чудові пісні й вірші. Уміє все, чого не вмію я: записує аудіо, створює відео, фотографує, документує кожну мить краси навколо, щоб світ не забув, яким прекрасним був учора.

— Нині ви кандидат медичних наук, доцент Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, авторка і співавторка численних підручників і статей з акушерства та гінекології. Чому обрали медицину, а в ній — складну царину?

— Колима. Усе почалося там. У дитинстві часто хворіла, більше пригадую лікарню, ніж дім. Люди в білих халатах у тих лютих місцях були єдиними, хто рятував, усі інші вбивали. І тато з мамою не раз повторювали: «Хай Леся буде лікарем, лікареві в зоні найлегше».

Чому акушерство? Це радісна робота. Не можу бачити смерть. А щоденне диво нового життя дає сили у найважчій біді. Задля цього варто жити, цього варто навчати студентів. Це роблю вже понад 40 років.

— Колись ви сказали: «Сила таланту — творити добро з нічого, із чогось кожен зможе». Оте «з нічого» як тяжко викресати, видобути? Скільки сил і моці треба? Чи це просто натхнення, велика працездатність?

— Праця створила людину, і людина злізла з пальми. Надмір праці кидає її під пальму, коли вже викресати й видобути з нічОго нІчого. Але потім з пальми падає банан або солодкий фінік, чухаєш ґулю на чолі й працюєш далі, бо благословен, хто йде.

— Ви домашня, родинна жінка? Кухні не боїтеся?

— Кухню люблю. На моєму сайті розділ «Кулінарні рецепти». Це весело й корисно. Радісно готувати, коли є для кого. Карантин показав, що можу сидіти вдома скільки завгодно й не страждаю від цього. Мені не нудно наодинці із собою — я собі цікавий співрозмовник. А з Тарасом нас цілий гурт і невеличкий джазбенд. Наш дім — гніздечко, гондола і космічний корабель. Єдине, чого бракує, — подорожей.

— Що таке «вільний час» у вашому розумінні?

— Знала, що буде питання, на яке не маю відповіді. Вільний час? У письменника й викладача, який працює повний робочий день? Жартуєте?

— Починаються новорічно-різдвяні свята. Чи любите дарувати презенти, сувеніри рідним, знайомим, друзям? Що вважаєте найкращим для них подарунком? Яких очікуєте самі?

— Дарувати люблю. На ці свята надарувала дітям та онукам усього пухнастого і теплого: подушок, ковдрочок, накривалок-замоталок, шкарпеточок, рукавичок, щоб їм теплесенько було. А мені? Мені найкращий подарунок — подорож. Рим — багато разів і хочу ще, Венеція, Париж, Відень, Амстердам — і хочу ще. Плани: замки Луари, Лондон, Іспанія, Норвегія, Португалія. Хай це станеться!

Микола ШОТ