Зоріти-споглядати світ не так як усі, право обраних. Їх не багато на планеті Земля. Щоб якось виокремити цей гурт обдарованого люду, Бог придумав їм особливе слово і нарік поетами. Я про справжніх поетів і про справжню поезію. Усе решта – штукарство. Пишучи про те, що справжня поезія йде не від розуму, а від серця, «америки» не відкрию. Бо дуже часто саме розум стає провісником марнославства і заздрості. Ідеальний варіант – золота середина, коли розум і серце живуть «в одній квартирі» і співпрацюють.

У кожного з нас своя життєва дорога, із своїми «вибоїнами», часом – несподіваною крутизною, іноді – з не зовсім гладенькою поверхнею. Як її пройти так, щоб не схибити, не збитись на манівці? Однак на те вона й дорога, аби «дарувати» нам досвід, знання, емоції і невдовзі стати минулим, аби наблизити… до майбутнього. І лише сьогодення залишається тим золотим осердям, яке врівноважує наш емоційний стан, збагачує світобачення отриманим досвідом упродовж життя. На відміну від дозрілого грона виноградної лози, яка обдаровує людину своєю смаковинною стиглістю, дозріла «дорога» наповнює наші серця і душі світлими (і не дуже) спогадами, залишає утаємничений «післясмак» від пройденого і пережитого: щось відсівається, щось «забувається», щось набувається і стає досвідом, щось брунькується і «проростає» віршами, як от у відомого нашого краянина Володимира Кравчука: «Здмухнув роки:/ зола із пухом.../Був і слабким,/І сильним духом…». У самій серцевині поетичної збірки причаївся вірш «Визріла дорога». Саме він і подарував сакральну назву згаданій книзі. Уособлюючи життя з дорогою, поет дякує «за неї небесам». А ще – Слову, яке у найважчі часи завжди «простягало руку».

Збірка відкривається важливим поетичним циклом (їх чотири) «Веслують повіки озерцями сліз». Це посвята «Матерям бійців-героїв». Особливий розділ, пронизаний вселенським болем, який торкається кожного, адже споріднені ми не лише землею, яка «пригортає до себе» в останню хвилинуі на якій живемо, а й душами, і серцями, і тим божественним Першоначалом, яке «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Вчитуюсь у «Перехід», осягаю написане, усвідомлюю і закарбовую: «Стужавіла темінь порідла,/Поринув у купіль зі світла./Хоч серце свинець зупинило – /Душа розпрозорила крила». Як майстерно автор зумів передати найутаємниченішу мить переходу у потойбіч. Бо, після прочитання слів «розпрозорила крила», біль (не скажу, що зовсім вщухає, що стосується материнського), але пригамовується, з’являється, і що важливо, переконливе відчуття приналежности кожного до Вічности, яка продовжується в іншій формі життя – духовній. «Мов свічка пригасла, яка ледь жарить, / У грудня не просить нічого./ Її, як і землю, могила болить./ Вона ж його мала одного!/Розвесненій долі – осколковий зріз…/В граніті завмер часопростір./ Веслують повіки озерцями сліз,/ Молитва і син – суголосні». Тим часом, «Роки безприв’язні біжать»…

Кожний рядок поета розкрилюється перед духовними очима мого серця в особливий спосіб. І коли вихоплюю із тексту –  «Дзвони тиша заколише,/В поріздвянім сповитку», переді мною зненацька у всій величі постає не просто народження Світла в особі маленького Ісуса, а ще й народження Його у кожному з нас – у наших душах. Розмаїте, багатогранне відчуття і сприйняття довколишнього світу у ліричного героя поезій. Йому притаманна вразливість, чуйність. У нього не лише «Мружиться з баштану/ Диня золота», а й лід перестиглий і відлига пере полотно, «Холоди шкандибають на милицях», а «На батуті підстрибує час»…  Справжнім відкриттям для мене стала несподівана думка поета, яку він «поселив» у розділі «Роки безприв’язні біжать»: «Сміх дитячий – це усмішка Бога». Воістину! Недарма ж кажуть, що ту хату, де повсякчас лунає дитячий сміх, завжди оминають неспокій і тривоги. Дитячий сміх лікує! Бо, дивлячись на радісну малечу, на якийсь час «з’єднуємось» із їхнім світом (ментальністю): безпосередністю, щирістю, відкритістю. Самі уподібнюємось до них, водночас звільняємось від накопичених стресів, відтак наповнюємось позитивом. Доброю настановою звучать поетичні рядки «Роздаруй по скибці/ Світлий день/ Усмішкою, помислами,/ Словом…/ Як дарує/ Мати колискову,/ Найсвітлішу/ Із усіх пісень». Чудовий епіграф-зачин до кожного прийдешнього світанку. Між тим, не покидає думка, та й чи під силу комусь на землі «прив’язати» оті роки, що… біжать? Відповідь знаходжу в одному з віршів: ніколи, бо вони (роки) «безприв’язні» .

Жива письменницька уява («Де явне й надумане в слові сплелись…») малює неповторні образи і вони сягають перших обрисів овиду, розчиняються у його безмежності та й народжуються чарівливими і несподіваними врожайними словами, яких не здибиш посеред сірої буденщини: сполохане повітря, збратані слова, борозніють рими, гаряча рима, настояна ніч на безсонні, звогнілих чимало, осколками порвана доля, стужавіла темінь порідла, на час немає часу в нас, Різдво прощається із січнем, звугліла ніч, дитинне гніздечко, розпатлані дощі, ковдра туману, журавлиний сивий крик… Глибока метафоричність викликає естетичну насолоду.

Перед нами світла читабельна книжка. Мені імпонує поезія сучасного українського поета Володимира Кравчука, зокрема – його розкішна мова. Так, так! Бо багато молодих поетів початківців, із розряду андеграундних, під час «писання» використовують звичайну буденну мову, а справжня поезія – це свято. Тому для мене кожна нова книга, чи, бодай, окремі вірші поета, які час від часу з’являються на шпальтах друкованих ЗМІ та на його сторінці у ФБ – свято. Традиційна форма віршування ніколи нікуди не зникне, вона назавжди залишатиметься фундаментальним взірцем для всіх наступних поколінь читачів, бо писана – серцем.

Поет презентує як громадянську, так і пейзажну, інтимну лірику. І вся вона оповита сповідальною філософічністю, яка спонукає до роздумів про прекрасне. Спадає на думку славнозвісне (Гете): «Спинися мить, ти прекрасна!». Прозорливі мотиви звучать у його поезії «Передчуття»: «Блакить іще ласкає сонце,/ А древко прапора міцне./Низами гомін гінко. Що це?».

Спогади про дитинство – своєрідний катарсис для душі, якого вона потребує (ще й як!), без них – ніяк. І коли читаю «… В долоньці – лагідна цілушка/Узором з маминих долонь» – згадую долоні своєї мами і цілушку з її, щойно спеченого хліба. Два невеличких рядочки, а яку благодатну ніжність викликають всередині мого єства. І ще важлива родзинка: природа у поета одухотворена! Тут і вітер молодий, і «Розкурюють люльку/Ранкові тумани…», «Протерли небо крила перелітні…», «… горіхи аплодують лунко», а морозець? Він «бруківкою/ Цокає підківками». Короткі вірші нагадують кінематографічні картинки-замальовки, коли довкола все оживає і ти мимоволі стаєш співучасником творчого процесу. Тому цикл «Про творчість» зачепив особливо. І якщо у поетеси Любові Голоти слова всі свої («І скличу до себе свої слова»), то у Володимира Кравчука вони ще й «збратані» між собою.  

У кожного поета своя дорога. У Василя Стуса це «Дорога болю», у Ярослава Павуляка «Дороги додому» (крута не пройдена дорога), «Найдовша з усіх доріг» у Дмитра Павличка, «Навіщо я? Куди моя дорога?» –  в Івана Драча, «Люблю чернігівську дорогу» – Ліна Костенко, цикл «Дорога під яворами» в Андрія Малишка, «Все було. Дорога закричала» – Василь Симоненко, «А я іду далі своєю дорогою» – Василь Голобородько, «Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла» – Оксана Забужко… А в нашого краянина Володимира Кравчука «Визріла дорога». Визріла, бо оповита життєвим досвідом, сонячною мудрістю, а, отже – майбутніми зрілими віршами.