Надворі зимно і сиро. Пригинаючись у дверях, заходимо до столітньої хатини, щоправда, під бляхою. Низькі стелі. Широка лава (колись на таких спали), ближче до покуту — друкований портрет Тараса Шевченка, кругом — на столах і полицях — різний реманент. У печі м’яко потріскують дрова, пахне димом і творчістю. Повсюдно лежать і стоять горнята, миски, тарелі, свічники… Лоскочуть мальованими боками генетичну пам’ять.

Гончар запускає круг. У міру того, як він розкручується, світ зупиняється і завмирає. Далі — суцільна магія. Пісня! Як у вірші Наталії Третяк:

Що за диво? Де ті звуки?

А співає ж, виграє,

Ох же й пальці, ох же й руки —

Глина піснею стає.

Шматок в’язкої, покірної глини перетворюється в дужих чоловічих руках на граційний глек, схожий до давньогрецьких. Стежу за руками гончаря і… млію, м’якну, мовби глина. Ще ніколи досі не відчувала такої тісної спорідненості з матеріалом, з якого Всевишній створив людину. Недарма кажуть, що глиняний посуд позбавляє нас негативної енергетики, а натомість сповнює енергією сонця, повітря, землі й води, яку впродовж століть вбирає глина. А ще — енергією гончаря. Неодмінно доброю, бо з поганим настроєм до праці краще не братися.

Василь Бардачевський — кераміст із величезним досвідом, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1990 року. Народився і мешкає в Товстому, тепер — Гримайлівської ОТГ Чортківського району. Звідси «родом» і глина, з якої творить. А навчився цього прадавнього ремесла на відділенні кераміки Косівського училища декоративного та прикладного мистецтва, нині — фаховий коледж.

Свого часу працював художником-оформлювачем у Гусятинському районному будинку культури, керівником Товстенської дитячої зразкової студії художньої кераміки. Крім гончарства, викладав рисунок і живопис. Пишається, що чимало вихованців обрали його фах. Художницею-дизайнером стала й донька Ольга.

Іще працював у художньому фонді в Тернополі. Чеканив по металу, малював… Колись відвідував різні виставки на Тернопіллі та в інших містах України, там і продавав свій посуд. Він зберігається і в Гусятинському районному, і в Тернопільському обласному краєзнавчих музеях, а також у музеї Тараса Шевченка в Палермо, що в Канаді.

Іще до ковідного періоду Василя Степановича можна було зустріти на різних фестивалях, днях міст і містечок, де він давав майстер-класи для всіх охочих. Приходили діти й до нього в майстерню. Він радо розкриває премудрості свого ремесла. Багатьох навчив, але декотрі, каже, поробилися надто вченими і тепер дуже трясуться над своїми секретами.  

…Гончарство — ремесло «брудне», в хаті з ним важко вжитися. Тож Василь Степанович купив колись стареньке обійстя поруч зі своїм і облаштував там майстерню. Вона в нього двокімнатна. В одному приміщенні — заготовки з глини, в другому вони перетворюються на посуд. Зима для гончарів не сезон, проте й іншої роботи немає, тож майстерня рятує. Головне — з осені подбати про глину.

Найважче, за словами кераміста, виробити її. Це тривалий і трудомісткий процес, внаслідок якого вона має стати такою, як… масло. Спершу її треба відчути, як господиня відчуває тісто, а відтак із неї вже можна творити. У майстерні Василь Степанович працює на моторному крузі, який сам і виготовив. А з собою возить звичайний. Він уже став історичним, побував і на Хрещатику в Києві, і на Сорочинському ярмарку, і до тернопільського «Березолю» його заносили шестеро чоловіків. Можна тільки уявити, скільки інформації крутиться між його дисками й довкола його осі.

«Одного року ми їздили до Сорочинців. Я, покійний Василь Казновецький із Кременеччини — він плів із рогозу, і гурт  «Настасівські музики», — пригадує Василь Бардачевський. — Вони тоді взяли Гран-прі за пісню «Цьотко, скажіть, котра година». Я поставив макітру і кажу: грайте, хлопці! Сам роблю горщики, а вони грають. Народу зібралося, як на весіллі. Люди сотки міняли в нашій макітрі. Є що згадати…»

…А тим часом під монотонну мелодію круга народжується глечик. Гончар обережно зрізає його ниткою (так розрізають бісквіт, аби не зім’явся) і пересаджує на поличку над піччю. Коли посуду буде багато, він випалюватиметься в печі протягом восьми годин. Далі — розпис кольоровою глиною: білою, коричневою і з додаванням окису заліза — іржі. Жодних барвників Василь Степанович не використовує. Не глазурує виробів, адже в складі глазурі є окис свинцю. Глина сама по собі досконала.

Піч, де посуд стає дзвінким і придатним до використання, стоїть у майстра на городі. Довкіл неї — стелажі з готовими виробами. Чого тут тільки немає! Миски, тарелі, макітри, горнята, свічники, барельєфні картини… Дасть Бог, потепліє — і повезе їх гончар на ринки. Бо ситуація з коронавірусом на виставки і фестивалі надії не дає.

«Що вторгую, те проїду. Як залишаться гроші — куплю хліба, — жартує і додає вже цілком серйозно: — Таким ремеслом заробити можливо, якщо мати машину і їздити на ринки. Але наші люди не дуже розуміються на кераміці. От у Києві я жив би, як бомок…

Проте це стосується не тільки кераміки. Чомусь найкраще продаються картини, які не мають жодної цінності, а справжні митці сидять без грошей. Талановиті діти закінчують академії мистецтв, кидають усе і їдуть до Польщі. Так не має бути…»

Але поки так є, Василь Бардачевський отримує задоволення від того, що займається улюбленою справою. Надворі зимно й сиро, а в печі столітньої хати потріскують дрова і в міру того, як розкручується гончарний круг, світ зупиняється і завмирає. А далі — суцільна магія. Глина стає… піснею.

Ліля КОСТИШИН, фото авторки