Невеличка затишна, небагатолюдна кав’ярня у центрі міста налаштовує на конструктивну ділову бесіду. На столику – дві масивні книги, власне, через їх появу на світ я сьогодні спілкуюся з їхнім автором – науковцем, письменником, заслуженим журналістом України – паном Віктором Мазаним, котрий працює в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті ім. академіка Степана Дем’янчука на посаді доцента кафедри соціальних комунікацій факультету журналістики.

 

Скажу чесно, книги, що лежать переді мною, з першого ж погляду вражають своїм бездоганним естетичним оформленням, це – «Бібліографічний покажчик» та «Журналістика інформаційного агентства». З цікавістю розглядаю нові видання, з повагою поглядаю на  автора і дивуюся його працелюбності й наполегливості. Адже ці наукові праці – доволі великі за об’ємом, глибокі за змістом, котрі, дійсно, заслуговують  на увагу і не лише у науковому світі. Я сама, колишній викладач університету, добре знаю, як важко навчати студентів, не маючи під рукою потрібного для навчання підручника або посібника. А ці книги, впевнена, стануть у нагоді не одному поколінню студентів – «Бібліографічний покажчик» – справжній фоліант з 627-ма сторінками, з чудовими кольоровими світлинами видатних людей сучасності. Видання прислужиться дослідникам історії української журналістики, викладачам, аспірантам, студентам, які навчаються на факультеті журналістики, бібліотечним працівникам, краєзнавцям. А ще – мій співбесідник талановитий письменник,  лавреат  Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Авеніра Коломійця (2010р.), лавреат рівненської міської Літературної премії ім. Уласа Самчука (2020), Літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша (2021р.), лавреат обласної Літературної премії ім. Світочів (2004р.).

 

 

– Скажіть, пане Вікторе, в чому цінність «Бібліографічного покажчика»? Чи можна його вважати науковою працею, корисною підмогою тим, кому він адресований? 

– Суто науковою працею він не є (наприклад, дисертаційною), однак він затверджений вченою радою університету як видання, що використовується для навчання за освітньою спеціальністю «журналістика». Тому покажчик пройшов певну експертизу – рецензентами його є доктор наук із соціальних комунікацій, професор Київського університету імені Бориса Грінченка Ольга Мітчук та кандидат політичних наук, доцент Навчально-наукового інституту  журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка Юрій Бондар.

Покажчик рекомендовано і для практиків журналістики, крім того, ним можуть скористатися і краєзнавці, і піарменеджери, і бібліотекарі. Інтерес він становить і для працівників пресслужб атомних електростанцій України, адже тут багато покликань на мої публікації у пресі та в інтернеті про ядерну і радіаційну безпеку АЕС, у тому числі і на шість моїх художньо-публіцистичних книг про Рівненську та Хмельницьку атомні електростанції, що вийшли у 1998 -2012 роках. До речі, цій тематиці присвячений мій ще один посібник «Кризова журналістика: як писати про АЕС».

– Чи намагалися ви вже у своїй викладацькій діяльності використовувати покажчик? Які результати?

– Покажчик використовують студенти факультету журналістики, де я викладаю, під час вивчення інформаційних та художньо-публіцистичних жанрів. У покажчику багато бібліографічних описів «оснащені» QR-кодами, а вони дають можливість оперативно візуалізувати за допомогою смартфонів інтернет-джерела. Сучасна молодь любить QR-коди, без них вже не уявляє своє життя навіть у побуті …Студентам це дуже зручно, таким чином, наприклад, вони відкривають і легко знаходять мої тексти, які є на сайті Українського національного інформаційного агентства Укрінформ, газет «Літературна Україна», «Українська літературна газета», місцевих видань. На «видобування» такого наочного матеріалу витрачають лише лічені секунди. А це економить мій час для подачі прикладів, як писати новини, коментарі, інтерв’ю. Майбутні працівники преси, радіо, телебачення таким чином переконуються: викладач вимагає писати так, як прийнято у цьому світовому медіа, яке випускає матеріали, крім української, англійською, японською, німецькою, французькою, іспанською, польською мовами. Із покажчиком також вже ознайомлені і на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, у Навчально-науковому інституті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

– Чому у вас виникло бажання створити цей покажчик?

– Оце ж і була перша мотивація – дати студентам інструментарій якісного практикоорієнтованого навчання, тобто запропонувати творчий напрямок – писати коротко і сильно. У його дієвості я переконався, коли навчався у США в Міжнародному центрі місцевої журналістики (ICCJ) за програмою факультету журналістики Айовського університету при підтримці американського інформаційного агентства USIA. Та й загалом у західній пресі цей принцип поважають. Ще раз я в ньому пересвідчився, коли газета «Свобода» (США)  публікувавала мої статті. До речі, у цьому виданні у 40-70-х минулого століття. друкувавалися публіцистичні твори Уласа Самчука.   

– Де і з якими джерелами вам довелося працювати? Скільки часу ви працювали над цим покажчиком?

– Я використав власний архів своїх публікацій, зокрема, які побачили світ у всеукраїнській газеті «Молодь України», у якій я працював власним кореспондентом у Рівненській, Волинській і Тернопільській областях у 1981 – 1985 роках (вона мала тоді тираж майже один мільйон примірників). Основний вклад, звичайно, зробили бібліотекарі. Я вдячний зокрема колишній працівниці відділу краєзнавчої літератури Тетяні Матушевській  Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, завідувачці відділу наукової інформації та бібліографії Лідії Малишевій, яка є упорядником покажчика.

Допоміг мені і мій однокласник, поет, журналіст Олексій Городний, який двадцять років очолював газету «Володимирецький вісник» – він подав бібліографічні описи на близько п’ятдести моїх публікацій у попередниці цього видання, що вийшли у 1970 – 1972 роках, коли я був ще школярем.

Посприяли також підготовці до видання книги  завідувач відділу періодичних видань імені Мар’яна та Іванни Коців Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, кандидат історичних наук, доцент Юрій Романишин,  фахівці сектору періодичних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, бібліотеки Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ, відділу краєзнавчої роботи Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки. Так що це є колективна праця. Цей процес тривав півроку.

– Гортаючи сторінки книги, помічаю світлини видатних людей не лише України, а й інших країн: послів, науковців, академіків, лавреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури, мистецтва тощо – різних за віком, професією, за релігійними уподобаннями. Які зустрічі, з ким вам особливо запам’яталися?

– Всі вони мені дорогі, але виділяти якусь із них, мабуть, не варто, бо кожна з них мені особлива і мала на мене свій неповторний вплив. І тому всі вони важливі.

– Що вам особисто дали знайомства з видатними постатями сучасного світу, чи відчуваєте ви власний професійний ріст і розвиток, а також велику моральну відповідальність за те, про що пишете?

– Треба розуміти таку річ: іноді зустрітися і порозмовляти з видатною особою – це нагорода. Одним вона дається, а іншим – ні. До інтерв’ю, наприклад,  із похресником Уласа Самчука, доктором фізики, сином видатного українського літературознавця Григорія Костюка Теодором Костюком привів мене, образно кажучи, шлях пізнання особистості Уласа Самчука. Якось мені подзвонив екс-посол України у США, Надзвичайний і Повноважний Посол України, професор, мій однокласник Олександр Моцик і сказав: «Знаю, що ти займаєшся епістолярною спадщиною Уласа Самчука. А чи не хотів би ти поспілкуватися із його похресником?»

Ще б пак! Із тим, хто розробив систему для виявлення надзвичайних явищ – природного лазера СО2 в атмосфері Марса та Венери, визначення структури вітрів Венери, Титана, озону Марса, хто є членом Товариства українських інженерів Америки, Американської астрономічної асоціації, Американської геофізичної спілки, – чи з такою особою не хотілося б порозмовляти з метою написання інтерв’ю?!

І тут виринає той самий фактор: ти маєш бути компетентним. Я розумів, що у суттєву проблематику Всесвіту мені не варто вникати, та й одержав я нагоду порозмовляти з ним не через якесь моє зацікавлення космосом, а саме завдяки особі Уласа Самчука. Тому про останнього й повів мову, про літературний процес в діаспорі, свідком якого був Теодор Костюк, адже його батько очолював довгий час об’єднання українських письменників «Слово» і син бачив, які та з ким із письменників він вирішував проблеми. А допомогла готуватися до бесіди книга Уласа Самчука «Планета Ді Пі», у якій він згадує момент хрестин Теодора і подальші події, пов’язані із його дитинством.

Вже в розмові Теодор Костюк згадав і свого другого хресного Юрія Шевельова (Шереха), і хресних матерів – письменницю Докію Гуменну та оперну співачку Ганну Шерей, Євгена Маланюка,  Тодося Осьмачку, Івана Багряного,  Леоніда Лимана, Ларису Онишкевич, Остапа і Марту Тарнавських, Василя Барку…Із ними Теодор Костюк був добре знайомий. Це інтерв’ю обійшло багато видань, воно привело до нових моїх задумів.

Кожне інтерв’ю на важливу тему – це ріст, бо запитання є результатом самоосвітнього процесу, шляхом пізнання. Так було і з підготовкою до моєї бесіди із 42-м президентом США Біллом Клінтоном у 1995 році у місті Еймс (штат Айова) після аграрної конференції, на яку я був акредитований Білим домом (про це детальніше я написав у своїй книзі про Америку «З Капітолійського пагорба»). Він мене вразив своєю великою толерантністю. Я тоді подарував йому номер щоденного видання «The Gazette», де я як стажер опублікував статтю про взаємини між українською агрофірмою із села Зоря Рівненського району і американською компанією «Піонер», що впроваджувала тут ранньостиглі гібриди кукурудзи. До речі, у покажчику є бібліографічне покликання на цей матеріал.

Пам’ятними також є зустрічі та розмови із відомими сенаторами Робертом Доулом (брав у нього інтерв’ю як кандидата на пост президента США) та Ричардом Лугаром – «батьком» ядерного роззброєння, з яким розмовляв у редакції «The Gazette».

Із багатьма, у кого я брав інтерв’ю, ми стали друзями. Одна із причин цього – дуже проста й очевидна: я ніколи не підводив свого співрозмовника, тобто, не писав того, що той не говорив… Це базовий стандарт якісних медіа – точність і достовірність. 

– Треба бути психологом, щоб вміти створювати довірчу атмосферу розмови, щоби «розговорити» респондента?

– Так. Ви маєте рацію. Існує фахова методика з цього, яку я засвоїв, коли ще навчався в університеті. Зокрема, ефективними були настанови мого улюбленого професора із факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, який потім став моїм другом,  Володимира Здоровеги –  автора мудрих підручників. Головне – компетентність у питаннях, які висвітлюєш. Треба намагатися бути співмірним співбесідником, наскільки це можливо, у певній галузі людської діяльності, і ставити такі запитання, які ще ніхто не ставив особі, з якою ведете розмову. Бути ексклюзивним! До цього мене привчили вже пізніше мої вчителі в журналістиці, зокрема світлої пам’яті Ігор Лубченко (колишній редактор газети «Молодь України»).

– Чи вважаєте ви, що Фортуна посміхнулась вам у вашому професійному житті?

 – Так. Мені пощастило, що все моє журналістське життя пройшло у центральних всеукраїнських засобах масової інформації: після  «Молоді України» я тридцять років працював власним кореспондентом Українського національного інформаційного агентства Укрінформ. Тому бути у журналістиці високого класу, у, так би мовити, вищій її лізі, означає складати екзамен кожного дня на компетентність – саме із нею ти йдеш на інтерв’ю.

Наша розмова тече неспішно і невимушено, поступово плавно трансформується в діалог про життєві справи і проблеми, викликані війною. Лише офіційне поверхневе знайомство не надасть повноти розповіді про багатогранність талантів людини, які не я одна помітила у пана Віктора.

А поки між нами відбувається довірчий спокійний діалог. Я дізнаюсь про його сім’ю, роки дитинства і юності, навчання у Львівському державному університеті імені Івана Франка.  Вражає цілеспрямованість, непоборне бажання все життя навчатися чомусь новому, щось досліджувати, постійно над чимось серйозно працювати, писати, досліджувати. 

  – У 2008 році ваша книга  «Тінь павука», що складається із повісті з однойменною назвою та повісті «Погляд сльози», пройшла всі тури відбору на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка і була внесена у фінальний список для остаточного голосування… Розкажіть про це.

– Щоправда, перемогу не виборов, але до і після того було багато відгуків у місцевій та всеукраїнській пресі. Автори цікаво трактували ці твори… Наприклад, у рецензії Неоніли Диб’як «Притча про павука в інтерпретації Віктора Мазаного», опублікованій 31 січня 2008 року в газеті «Літературна Україна», зазначено: «У сюжеті є низка епізодів, співзвучних з Еклезіастом, художньо-смислове насичення яких детонує експресію повісті, творить її колорит... Тонка ліричність, філігранність та яскравість художньої деталі, своєрідна мова ставлять твір (йдеться про «Тінь павука» – Авт.) у ряд художньо вартісних і самобутніх»

– Для мене, як і для багатох стало відкриттям, що ви й співаєте – ваші записи є у Youtub, Facebook… Коли ви вирішили, так би мовити, оприлюднити ще одну таку свою творчу грань?  

– Спонукали до цього мої діти – вони зобов’язали мене записати і видати аудіодиск із моїм виконанням пісень. Так з’явився альбом «Люблю!», у який ввійшли пісні «Тихо падає цвіт» (слова Олександра Богачука, музика Климента Домінчена), «Розплети свою чорну косу» (слова Олександра Богачука, музика Анатолія Горчинського), «Троянди на пероні» (слова Олександра Богачука, музика Анатолія Горчинського), «Кохана» (слова Ігоря Бараха, музика Ігоря Поклада), «Мамина світлиця» (слова Богдана Стельмаха, музика Ігоря Білозіра), «Забіліли сніги» (слова Бориса Олійника, музика Олександра Білаша), «Besame Mucho» (слова та музика Консуело Веласкес Торрес).

Із Олександром Богачуком, першим головою рівненської обласної письменницької організації , у мене була творча і людська дружба, ми були сусідами. У його домівці часто гостювали відомі українські композитори-класики, музиканти, виконавці. Саме у той час почалися мої спроби виконувати його пісні…

 

***

За змістовною тихою і цікавою бесідою непомітно минув час. Пану Віктору слід поспішати на працю до університету, мені – до книговидавця. І раптом – з телефонів пролунав голос дикторки: «Повітряна тривога! Пройдіть до укриття!» І я подумала: «Ось так війна втручається в наше життя й руйнує наші плани». І в таких умовах люди повинні не лише жити, а й працювати та ще й творити, досліджувати, навчати, виховувати і не припиняти власного та суспільного еволюційного розвитку.  Сьогодні я відкрила для себе ще одну  непересічну людину, видатного (не побоюся цього слова!) земляка – Віктора Мазаного – сумлінного науковця-дослідника, талановитого письменника, журналіста, свідомого  українця-патріота. А ще – людину, котра бачить і добре відчуває прекрасне. 

Віра Мельникова,

членкиня НСПУ та НСЖУ