Міцно завойовані провідні економічні позиції тривалий час давали львівським вірменам можливість протистояти тискові міської влади та католицького духівництва.

Міська рада, яка складалася здебільшого з багатих купців католицького віросповідання, заздрила багатству вірмен і не мала наміру миритися з їхніми провідними позиціями у торгівельному бізнесі. Тому міська олігархія, не допускаючи вірмен до міського управління, водночас усіляко накладала на них обмеження у занятті торгівлею й ремеслом. Утім вірменські купці були такими багатими, що до них по кредити зверталися навіть королі Речі Посполитої. Так Владислав IV позичив у Христофора Бернатовича, управителя східної митниці 100 тисяч дукатів для потреб свого двору.

Своєю чергою римо-католицьке духівництво намагалося покінчити зі самостійною вірменською церквою. Впровадження Унії вірмен із Римом відбувалося доволі болісно. Вірменський архієпископ Миколай Торосович, який 1630 в кармелітському костелі поблизу Краківської брами прийняв Унію, спочатку мав доволі мало прихильників. Переважна більшість вірмен дотримувалася консервативних поглядів на релігію і вороже ставилася до нововведення. Вірменська вулиця наїжачилася шаблями, і зважаючи на войовничий характер вірмен, здавалося, що вороги й прибічники Унії навзаєм переб’ють одні одних до ноги.

Поплічник і родич архієпископа Торос Торосович з оголеним мечем увірвався до вірменського суду (хуцу) і розігнав анти-уніатів, але наступного ранку Бартош Вартерисович так само з шаблею туди вдерся, погрожуючи зарубати усіх, хто був за Унію, в тому числі й архієпископа. Утім не порубав нікого, а ворожнеча закінчилася тим, що як скаржився потім у Ратуші сам архієпископ, противники привселюдно вивісили його портрет, пробили чоло цвяхом, а обличчя закоптили свічкою, зробивши з нього мурина (негра). Згодом пристрасті вляглися, але релігійне роздвоєння серед вірмени тривало досить довго, і ще 1665 року отець Галан закидав сеньйорам нації: «Ви не є єдиним серцем (unum cor)!»

Прийняття вірменами Унії в радних актах залишило по собі багато слідів: там є маніфести, протестації, розлогі розмірковування й «історичні промови» самого архієпископа Миколая Торосовича і його прибічників, так само, як і противників Унії. Звідси також довідуємось про вірменське церковне начиння, славне багатством і давністю, а історик і громадський діяч Ян Алембек згадує цілісно ткані ризи, книги, келихи та інші «літургійні речі давніх християн».

Утім в актах фігурують лише ті речі, які архієпископ випозичив на похорон Тороса Бернатовича, і які не хотів повертати «скороминучим схизматикам», а ці «схизматики», сеньйори вірменської громади Христофор Захаріяшович і Христофор Томанович позивають архієпископа щодо повернення цих предметів літургійного призначення: «єпископської митри, коштовним камінням і перлами оздобленої; ризи зі златоглаву з гумералом, коштовним камінням, діамантами, рубінами і перлами оздобленої… дияконської далматики (літургійна шата), перлами обсипаної, великого срібного позолоченого хреста, позолоченої мідниці, позолоченого келиха, перлами оздобленого, Євангелїї, писаної на пергаменті, сріблом оправленої».

Після прийняття Унії ще декілька років серед вірмен тривали сутички й заворушення. 1636 року нечисленні прибічники Миколая Торосовича, до яких належали студенти єзуїтського колегіуму (класичні «тітушки» давнини) і замкова піхота, напали на вірменський квартал. Нападники били вікна, виламували двері, завдали мешканцям дільниці істотної матеріальної шкоди, а потім ув’язнили двох вірменських священників-неуніатів, які не визнавали влади Торосовича. Міська влада, роблячи вигляд і переконуючи, що хоче навести порядок і вгамувати свавільників, фактично займала пасивну позицію, звичайно, маючи симпатії до прихильників Унії.

Кілька днів тривали бійки між єзуїтськими студентами й вірменами, і коли ситуація вже почала набирати рис масштабних заворушень, магістрат скерував до вірменської дільниці ціпаків для наведення порядку і затримання хуліганів.

Заворушення на релігійному ґрунті тривали й наступного 1637 року. Вірменська громада скаржилася королеві на Торосовича, який «для насилля і заворушення зібрав своїх слуг а також свавільних людей зі стічних канав міста». Свавільники нападали на будинки, розбивали вікна, двері, грабували крамниці з товарами, били та завдавали ран людям, декого ув’язнювали. Міська влада займала ту ж позицію, що й минулого разу.

Посилений тиск на вірмен з боку прихильників Миколая Торосовича за потужної підтримки в цьому римо-католицької громади міста, включно зі світською та духовною владами, спричинив до того, що наприкінці 1640-х років у вірменській громаді відбувся злам на користь прийняття Унії з Римом. Неабияку роль у цьому відіграли й обіцянки повної економічної рівноправності вірмен із католиками.

Як один із багатьох прикладів такого заохочення можна навести факт із міських актів 1632 року, що «за те, що вірменка Катерина Йолбеєва прийняла Святу Унію, раєцький уряд надав їй довічне право шинкувати вином і мальвазією». Так економічні інтереси переважили релігійні, а частина найбільш консервативних прихильників старих релігійних традицій серед вірменської громади залишила Львів і переселилася до Молдавії, Волощини і Трансильванії.

Занепад львівських вірмен відбувався одночасно зі занепадом міста. Доки вони тримали у своїх руках східну торгівлю, серед них були люди величезних статків, поціновувачі розкоші, які славилися фантастичною гостинністю. В опису подорожі мандрівного рицаря Жільбера де Ланнуа 1421 року читаємо, що львівські вірмени обдарували його «штукою дорогої єдвабної матерії і влаштували для нього бал із дамами». Недарма Ян Алембек називав вірмен «мужами пишноти»; багато було в них східної марноти, і полюбляли вони багатством убрання, виставлянням на показ діамантів, перлів і золота, надмірною розкішшю зброї, блиском і гучністю весільних учт засліплювати навколишній світ.

Навіть наприкінці XVII століття, в часи загальної руїни Львова, бачимо залишки замилування місцевих вірмен розкішшю. Та це був лише відблиск їхньої давньої пишноти, більш виразний та тлі загальної убогості тодішнього Львова, про що говорять нащадкам міські акти. Саме тоді львів’яни настільки відвикли від колишньої розкоші патриціату, що кожен вияв надлишку і розкошолюбства набував розголосу і викликав обурення.

Можливо пізніше, аніж інші львівські «нації», утім не менш болісно, починають відчувати вірмени усю важкість нових часів. Статки їхні зникають, чисельність їхня у Львові зменшується. Якщо під час облоги міста Хмельницьким 1648 року викуп сплатило 147 вірменських родин чи окремих господарів, і сума цієї контрибуції складала 91 423 злотих або 30 500 битих талерів, то трохи більше, аніж через пів століття викуп шведам 1704 року складали 73 вірменські родини, і він становив 22 382 биті талери. «І нанівець зійшла нація, – оповідає нам запис із книги вірменських сеньйорів, – і цього, 1713 року якби, борони Боже, довелося нині платити викуп, то заледве б на тисячу талерів контрибуції вистачило, бо і людей менше, і злиднів повно…».

Поряд з економічним занепадом вірмен, посилювалася й їхня асиміляція. Якщо ще на початку XVII століття Ян Алембек відзначав, що вірмени «завжди вдома говорили вірменською», то після прийняття Вірменською церквою Унії з Римом 1630 року полонізація значно посилилася, і в другій половині XVII століття вірмени листувалися між собою вже польською мовою з незначним присмаком східного колориту, а наприкінці XVIII століття вони відреклися від свого старого календаря. Якщо на початку XVII століття у Львові мешкало понад дві тисячі вірмен, то до кінця XVIII століття їх лишалося удесятеро менше. До середини XX століття у Львові вірмен фактично не залишилися, це вже були поляки з полонізованими вірменськими прізвищами.

У першій половині XX століття в Галичині ще налічувалося 5,5 тисяч вірмено-католиків, здебільшого польськомовних. Вони мали 9 парафіяльних церков, 16 каплиць, монастир сестер-бенедиктинок у Львові. Львівська архієпархія вірмено-католиків перебувала в безпосередньому підпорядкуванні Папи Римського і проіснувала до кінця Другої світової війни, коли була знищена радянською владою.

Нова епоха тоталітарного СРСР кардинально змінила демографічну ситуацію у місті. На середину третього десятиліття XXI століття у Львові налічується близько тисячі вірмен, всі вони – вихідці з радянського і пострадянського простору. Сучасна львівська вірменська громада бере активну участь у культурному та релігійному житті свого храму Успіння Пресвятої Богородиці.