Про тенденції, процеси та випадки у літературі з відомою та правдивою Євгенією Кононенко. У цьому інтерв’ю важливі відповіді знаходитимуть письменники, критики, літературознавці та читачі. Останнім інтерв’юерка особливо заздрить: насамперед тим, у кого прочитання книг письменниці все ще попереду.

Євгенія Кононенко - сучасна українська письменниця і перекладачка

- Критики у вас закохуються. Читачі вам вірні. Але чи подобається вам те, який образ створено вашим книгам у літературному світі? Відзначають певну «простоту» стилю. А як би ви хотіли, що б про вас говорили?

- Я пишу для того, щоб оприлюднити свій внутрішній світ. Комусь це підходить, а комусь ні, і це абсолютно природно. Мені також інколи не подобаються письменники, про яких багато говорять.

Страшно, коли з літературою те, що було, скажімо, у сталінські часи, коли за вільне самовираження могли заарештувати. Дуже неприємно й те, що було в брежнєвські часи. На моє самовираження впливала атмосфера в країні – я не могла починати писати. Я почала писати лише в роки перебудови.

- Ви не женетесь за охопленнями. Віддаєте перевагу, як ви сказали, іншим формам присутності у світі. Це тому що вам не подобається загальна тенденція чи це не підходить особисто вам?

- Не підходить особисто мені. Але у мене нема відрази до тих, хто за допомогою соціальних мереж робить публічним буквально кожен свій крок.  Я і сама іноді читаю те, що пишуть люди отак приватно, хоча частіше пропускаю – здебільшого мені нецікаво читати, який хто зварить борщ.

- А якби ви не стали письменницею, перекладачкою, то ким би ви хотіли бути? Якби можна було уявити будь-яку професію.

- До перебудови в радянському союзі я працювала програмісткою і думаю, що я досягла б більшого успіху в цьому, аби не письменництво. Мене приваблює релігієзнавство. Це могло б поєднуватися із літературою також. У моїй книзі «Камінна оргія» героїнями головні героїні — це  дівчата-релігієзнавиці. Я б хотіла вивчати якусь релігійну мову та мені запізно цим займатися… але загалом це безмежне поле знання, натхнення, заглиблення…

- Все одно наукова діяльність?

- Це академічна діяльність, але це також і велике натхнення. Я трохи читала в оригіналі книгу буття – звичайно, з великою кількістю зазирань у словники, і я думала: Хто ця людина, яка записувала? Так, диктував Бог! Але ж записувала людина… Зрештою, і «Кобзар» теж Тарасові Шевченку диктував Бог, значно пізніше.

- Як всім поетам…

- Так, і Бодлеру теж «Квіти зла» якийсь химерний бог диктував…

- Ваш товариш, колега по перу, Олександр Ірванець, розповідав, що він не дуже продуктивний та трапляється, що він напише якусь сторіночку-дві за день. У шкалі Ірванець-Кокотюха від 1 до 100, ви приблизно де?

- Я ближче до Ірванця в цьому розумінні. Я перебувала у Франції в якості біженки упродовж двох з половиною років, і я написала три книги. Можливо, це непогані книжки, але тут певною мірою підганяло видавництво. Можливо, це і добре. Я думаю, Кокотюху хтось сильно підганяв. На певному етапі замовник визначає темп творчості письменника.

- А все ж, скільки годин на день?

- Немає правил.

Коли я займаюсь перекладами, то перша половина йде повільно, а друга половина йде швидше. Один чоловік розповідав мені, як під час війни возив вантажі за допомогою коней. І от першу половину дороги коняка ледве йшла, а назад йшла вже дуже швидко. Згадую цю метафору – але це стосується перекладів. Щодо власної творчості аналогій нема.

- Там ви покладаєтесь на натхнення?

- Так, а іноді на обов’язок . От я до половини написала – і треба ж довести до кінця.

- Ваші герої часто мають складні, багатогранні характери. Як Ви їх створюєте? Чи ґрунтуються вони на реальних людях? У літературному світі набуває ваги тенденція «засновано на реальних подіях». У Франції, наче, навіть використовують сатиру про те, що засноване на реальних подіях краще продається. Ви за вигадку чи правду?

- Я перекладала твори Анні Ерно –  і там йдеться саме про реальні події. Але ж ніхто не перевіряв, чи це справді реальні події? А що, як вона вигадує? Хто його знає. Насправді, є попит на правду. Але не лише на це. Література дуже велика – в тій же Франції в сучасній літературі є дуже багато різних тенденцій.

- У вас було таке, що герой повністю списаний з життя? Чи навпаки, вам колись говорили: «У мене таке цікаве життя, що про нього можна написати книгу»? Як би ви до цього поставились?

- Якщо це піде на мій досвід – накладатиметься на нього – то я можу і написати. Я неодноразово чула, коли мої знайомі пропонували мені написати про своє життя. Але знов таки: ну пиши сам про своє життя, хто ж забороняє. А я пишу свої книги!

- Не так легко потрапити до вас в книгу.

- Так (сміється).

Нещодавно я прочитала в одній літературознавчій книзі, що найбільшої правди досягає той, хто вдається до символіки, а не до документалістики.

Звичайно ж, в моїх оповіданнях є люди, дуже схожі на реальних. Іноді прототипи ображаються,  іноді не помічають, іноді вдячні письменниці, яка увічнила їхній досвід. Але мені найприємніше, коли мені кажуть “таке вигадати було не можна”, прочитавши абсолютно вигаданий текст.

- Про правду. Найбільше письменниками цікавляться саме письменники. Що б ви сказали цій авдиторії? Ви знаєте, що початківців-літераторів найбільше цікавлять критерії успіху. 15 років тому в інтерв’ю ви сказали, що не мали комерційного успіху, коли книгу купують за ім’я, а не за зміст. Чи змінилась ситуація тепер?

- Мабуть, це було таки давно. Загалом важко вживати слово «комерційний» зі словом «література». Це питання вже до видавців, до тих, хто контролює цей ринок. Я ж сама не продаю свої книжки.

На книжкових ярмарках до мене підходять люди, щоб підписати книжки – це приємно, це про щось свідчить… Але для мене найважливіше сказати те, що хочеться сказати. Не завжди я сама знаю меседж своїх книжок – це щось несвідоме, але мені важливо цей меседж якось у світ надіслати.

- Успіх письменника в тому щоб писати?

- Так.

- І видаватись? Чи зовсім не обов’язково?

- Думаю, що якби мої тексти не видавались, то я би перестала писати. Я не знаю. Мені важко прокрутити свою іншу біографію. Мені здається, що я б не писала в шухляду.

- Українські видавці воліють працювати з блогерами, замість того, щоб якось популяризувати саме продукт. Такою є ситуація в Україні чи загалом по світу?

- Я перебувала у Франції тривалий час і я проводила багато часу в книгарнях. Я розмовляла з консультантами книгарень, спілкувалась з читаючою публікою. Читачі, бодай не пов’язані з літературою, кажуть, що від популярності авторів 20-30-річної давнини нічого не залишилось. Були імена, які прогриміли, але вони не є в активному процесі. Класика – це, звісно, класика. Але ті книги, які читачі вважали за необхідне прочитати тоді, не увійшли в історію.

- Тому що це штучно (маркетингово) симульовані ефекти чи загалом кар’єра письменника у Франції є короткою?

- А можливо, поле класики вже заповнене? І немає куди додавати нові імена. Є класик Еміль Золя, а книги Роже Мартен дю Гара, хоча і нобелівського лауреата, не перечитують зараз.

- Повертаючись до вашої творчості, як ви працюєте над діалогами? Це ваша сильна сторона.

- Це само собою так вийшло. Я ніколи не вчилась майстерності писання, ніколи не брала за зразок щось із класиків, але читала я спеціально багато. Колись давно мені трапився  афроамериканський письменник, ім’я якого я забула, одначе, запам’яталась його манера будувати текст повністю на діалогах, навіть без ремарок. 

Мені, звичайно, хотілося би писати п’єси, але це мало би бути в контакті  театром. У репертуарі Молодого театру в Києві є постановка за мотивами українських письменників, там певним чином обіграні два мої оповідання.

- Вам сподобалось?

- Спочатку в мене було відторгнення. Був змінений меседж. Але я подумала, що, зрештою, є режисер та актори, які можуть робити з текстом свої речі…

- Є таке дослідження, що людина в цілому має щонайбільше 150 активних контактів у сенсі комунікацій, простими словами «тримає зв'язок». Скільки б їх у вас не було, ви б хотіли більше спілкування, чи менше спілкування?

- Стільки, скільки є. Я задоволена тим, що є.

- Ви вибудували життя так як хочеться?

- Звичайно, так воно не є, і в житті було багато лиха, чому ми не можемо зарадити. Але жити все одно треба. Знову ж таки, війна по всім проїхалась. Це велика біда для всіх, зокрема й для того, кого війна не зачепила особисто. А в кожного є своє лихо в родині.

- Тисяча читачів, які прочитали більше трьох ваших книг, чи мільйон читачів, які прочитали одне ваше оповідання?

- Це питання мови. У своїй мові письменник завжди хоче якомога більше читачів – свідомо чи несвідомо – це нормально. Але є питання перекладу. Мені пощастило бути перекладеною чеською. У Квебеку вийшла моя книга французькою. Але ці процеси від мене не залежать.

А тепер український ринок. Відкинемо російські переклади зарубіжної літератури, які раніше багато читали. Візьмемо іноземні книжки, які вийшли українською. Жодна з іноземних книг на українському ринку не стала аж таким проєктом, який би витримав багато перевидань. Хоча були добрі книжки, перекладені, в тому числі, зі шведської, з німецької, голландської. Згадався Кеес Ноотебоом «Поминальний день».

- А що збираєтесь почитати найближчим часом?

- Зараз я у Сполучених Штатах. Не говоритиму про проєкт, який заніс мене сюди, бо це витягає креативну енергію. Але зараз я читаю твори письменників української діаспори. І читаю їх не так, як читала наприкінці 80-90 років.

- А як саме?

- Тоді усе читалось, як художній твір.  Я і тепер читаю поезію і прозу письменників в їх перші роки еміграції після другої світової війни.  Але зараз я читаю це інакше. Вважається, що читач, коли читає книгу, то не має бачити особистості автора, а має увійти в ситуацію, яку автор створив. А зараз, читаючи твори тих людей, я бачу підґрунтя сильніше, ніж створений ними світ.

- Але це через ваш особистий та професійний досвід?

- Потрібно розуміти, що це було справжнє натхнення, оскільки мова про людей, які тяжко працювали і рятувалися за допомогою літератури. Дуже не скоро люди на чужині стали професорами університетів.

- Як вам живеться в США?

- Мене, як стипендіатку, підтримує уряд США. Зрештою, і моє життя у Франції об’єктивно не було страшне – якщо не брати до уваги мої особисті обставини. Завдячую тим людям, які мене підтримували.

- Отже, після закінчення стипендії з нетерпінням чекаємо вас в Україні.

Юлія СЕМЕНОВА,

письменниця, журналістка