Великий Кобзар радить читати українську історію, «од слова до слова», не минаючи «ані титли, ніже тії коми». Заняття, чесно кажучи, не з приємних, бо Володимир Винниченко стверджує, що без брому українську історію читати неможливо. Шевченко відкидає ідеалізацію нашої історії, де «У нас воля виростала, Дніпром умивалась, у голови гори слала, степом укривалась», бо насправді «кров’ю вона умивалась, а спала… на трупах». У першій частині цієї публікації, головно завдяки ідеологові українського націоналізму Дмитрові Донцову, українці змальовані як мирний землеробський народ, який здебільшого не міг дати належну відсіч своїм завойовникам, утім існує й зовсім інший, протилежний погляд на давню українську ментальність.

Так Іван Крип’якевич пише: «Предки українського народу жили при шляху народів, де безнастанно треба було відбиватися від ворожих наскоків і зі зброєю в руках обороняти свої садиби – вони не могли бути спокійним і тихим племенем, боротьба була їх життєвим елементом». На думку Крип’якевича, навіть могутня Візантія не могла затримати незліченні слов’янські полчища і безпорадно дивилася на те, як провінція за провінцією переходила під владу слов’ян. Анти здобули собі голосне ім’я своїми походами на Візантію.

«Слов’яни – люди відважні і войовничі, і якби не було незгоди серед їх численних і розкиданих племен, то з їх силами не міг би боротися жоден народ у світі», - так характеризує слов’ян арабський мандрівник Ібрагім ібн Якуб. Михайло Грушевський цитує Георгія Амастридського, автора першої половини IX століття: «Русь – народ суворий, як то всі знають – вони не мають утіхи ні в чім людськім, тільки у вбивстві».

Візантійський історик Маврикій пише про слов’ян: «Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою… у них багато начальників, які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих із них на свій бік намовами або дарунками, особливо ближчих до наших кордонів, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх докупи та не звела під одну владу».

Крип’якевич своєю чергою відзначає схильність давніх українців до створення для себе такого собі територіального «тихого раю»: «У давніх століттях головний масив населення містився у північній лугово-лісовій смузі, що обіймала Галичину, Волинь, Київщину, Чернігівщину. Північні області, далекі від людних шляхів, охоронені відвічними пущами, творили резерват нашого народу, де населення проживало небезпечні часи. Тут життя плило спокійно, без потрясінь, тут творилися основи культури і консервувалися надбання, здобуті поколіннями».

Вочевидь, задоволені таким життям, праукраїнці не сприймали войовничих державних моделей: «Скіфська держава, зорганізована на орієнтально-деспотичний лад, не залишила жодних організаційних традицій в Україні». Таким чином підкорення полян наїзниками не забарилося: «Коли хозари зажадали дані, поляни не оборонялися, а погодилися на підданство. За посередництва хозарів ішли в Україну різні орієнтальні впливи; про це свідчать знахідки арабських, перських та туранських монет і східних виробів у всій Наддніпрянщині, а навіть і в західних землях. Україна великою мірою тоді непомітно азійщилася».

За Орестом Субтельним а також багатьма іншими українськими істориками: «Неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю — серед найзначніших в усьому світі, також лишили відбиток на населенні краю. Власне, саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи. І до зовсім недавнього часу землеробство було символом українського способу життя. Вплив родючих ґрунтів України на її жителів особливо вражає порівняно з відбитком, що його наклали на селян сусідньої Росії її убогі землі. На російській Півночі неродючі піщані ґрунти, суворий клімат і короткий вегетативний період — принаймні на місяць коротший, ніж в Україні,— все це змушувало російських селян об'єднувати ресурси для спільної обробки землі. Зате в Україні куди більшого поширення набуло одноосібне господарство. Ці розходження зумовили появу суттєвих відмінностей у ментальності, культурі та суспільно-економічній організації цих двох народів».

Отож в українців на родючій землі було багато справ біля поля і плуга і не вистачало часу на оборону і захист продуктів цього родючого поля і справного плуга. Натомість голодні московити (а «голь», як відомо, «на видумкі хітра») виявилися легкими на підйом до підкорення «зажравшихся» на черноземах українців. Та не лише московити, а до них багато кочових чи не землеробських народів діяли схожим чином. Так само, виплекані на бідних кам’янистих ґрунтах японці не раз завойовували заколисаних на родючих полях Хуанхе і Янцзи китайців, причому військовими силами, які в десятки, сотні, ба навіть тисячі разів (як, припустимо, у 1937 році) були меншими від китайських.

Субтельний резюмує, що в результаті тема чужоземного поневолення й боротьби з ним стала домінуючою в українській історії: «Розгортаючись на неозорій, відкритій і щедро прикрашеній сцені, ця історична епопея була довгою, барвистою, сповненою бурхливих подій». Епопея ця для українців була безумовно довгою і бурхливою, хоча барва у ній домінувала безумовно чорна.

Та в усьому негативному безперечно є і дещиця позитивного. Згідно з Грушевським, багаторазові, принаймні п’ятиразові припливи і відпливи населення від північних і північно-східних окраїн до центру і назад внаслідок печенізьких, половецьких, татарських, турецьких навал призвело до унікального «вимішування» українського народу і утворення більш чи менш однорідного в лінгвістичному і антропологічному стосунку єдиного народу, явища досить рідкісного для світової історії. Зокрема старі архаїчні діалекти вціліли лише на окраїнах, не зачеплених колонізаційними хвилями, а решта ж народу має достатньо однорідну мову. Те саме з антропологією, матеріальною культурою і духовним надбанням народу. Повної одностайності, звісно, досягнути не вдалося, але вийшла велика подібність етнографічного типу великої кількості людей на великій території, що є рідкісним явищем.

Утім не можна оминути, хоча й короткотривалого в загальному історичному аспекті, зате позитивного, успішного і справді славетного історичного періоду Київської Русі. Іван Крип’якевич відзначає, що кордони Київської держави, завдяки завоюванням Святослава, доходили до Волги, Каспійського моря і Кавказу. Часи Олега, Ігоря, Святослава – епоха найбільшої експансії Київської держави. Могутні князі провели ряд походів на Чорне море, Каспій, Кавказ, Балкани з успіхом розбиваючи сили, що ставали на їхньому шляху. Ці військові походи тісно в’язалися з господарською метою, мали на меті усунути торгових конкурентів і здобути для Києва комунікаційні мережі сусідніх земель.

Це була епоха великих тріумфів, епоха морських володінь. Усі чорноморські країни увійшли до сфери впливів Києва, Чорне море дістало назву Руського моря, «бо ним тільки Русь плаває». Всі геополітичні можливості чорноморського центру були зреалізовані: ніколи пізніше Україна не змогла здобути таких успіхів, а те, що тоді було дійсністю, для пізніших поколінь перейшло у сферу мрій і змагань далекої мети. Спадщина з епохи перших князів залишила живе і реальне відчуття, що Чорне море – це море «руське», українське.

Орест Субтельний яскраво змальовує експансію Київської держави від Святослава до Володимира. «У 964 році двадцятидворічний честолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його безпосередньою метою є підкорення в’ятичів — східнослов'янського племені, що жило на Оці, на землях, звідки походять сучасні росіяни. Після цього, попливши вниз Волгою, він громить волзьких булгар. Це призводить до гострої сутички з могутніми хозарами. У кровопролитній битві Святослав завдає поразки Хозарському каганату й стирає з лиця землі його столицю Ітіль на Волзі. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці славетні походи мали далекосяжні наслідки. Завоювання в’ятичів поширило владу Києва на всіх східних слов'ян, а також відкрило для слов'янської колонізації північно-східні землі, що є сьогодні складовою Росії. Розгромивши хозарів, Київ усунув свого суперника в гегемонії у Євразії та поставив під контроль Русі великий торговий шлях Волгою… Внаслідок цих надбань володіння Володимира стали найбільшими в Європі… Маючи, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квадратних кілометрів (майже половина її — в межах сучасної України), Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи».