Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Десять років каторги шевцеві. За те, що шив чоботи воякам УПА

Лише за «перших совітів» із Західної України був репресований кожен десятий її мешканець

20.05.2018 16:46   Автор : Людмила Марчук
Джерело: RvNews

День пам'яті жертв політичних репресій встановлено згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року, в рік 70-х роковин від початку Великого терору в Україні – масових політичних репресій 1937-1938 років. Відтоді цей день відзначається щороку в третю неділю травня.

Чи можна порахувати точну кількість жертв тоталітарного режиму за весь період перебування України у складі Радянського Союзу? Науковці кажуть, що неможливо. Число жертв рахують від 1,5 мільйона до 20 млн. осіб (якщо йдеться про вивезення цілих родин). Велику кількість людей них було розстріляно, інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних закладах.

Жителі нашого краю – Рівненщини, всієї Волині й  західної України – земель, які перебували у складі Польщі дізналися про те, що таке радянський терор, після того, як Сталін з Гітлером розділили Польщу і на наші землі під личиною «визволителя» прийшов завойовник. 

Першими жертвами радянського режиму з Волині й Галичини стали ті, хто повірив  радянській пропаганді 

Окремі представники нашого краю, повіривши радянській пропаганді, стали жертвами політичних репресій ще у 30-х роках.

null
Є. І. Мартинюк. Фото 1950-х років. Красноярськ. 

Рівнянин Євген Іванович Мартинюк, уродженець села Бугаївка Радивилівського району, двоюрідний брат відомого на Рівненщині вченого медика, доктора хірургії Євгена Максимовича Борового, з яким вони разом росли, ходили в школу та гімназію, розповідав  про те, що у 1930-х роках у їхньому селі багато людей, особливо молодих, повірили комуністичній пропаганді. Вочевидь, Сталін виношував план по захопленню західноукраїнських територій ще задовго до 1939-го року. Тож на західноукраїнські  землі через вірнопідданих членів КПЗУ та їхніх помічників закидалася пропагандистська література, в якій у яскравих тонах описувався  радянський рай. Чимало людей у той рай повірили й правдами й неправдами намагалися перетнути кордон, щоб опинитися у  радянській Україні. Проте чомусь, як тільки перетинали той кордон, так і щезали. Родина більше про них більше анічогісінько не чула. Серед «щасливців», котрі повірили в той совітський «рай», опинилися і дядьки Євгена Мартинюка – брати його матері Володимир та Микола Маркопольські, а з ними і батькова родина – дядьки Петро Мартинюк та Дмитро Боровий, наймолодший брат Максима Борового (батька хірурга Є. М. Борового).

Після їх виїзду в 1937 році зв’язки з родинами обірвалися і родичі не раз думали-гадали, що ж це за така вільна і щаслива країна, з якої не можна подати родині бодай найменшої вісточки.

Про долю братів Маркопольських родина довідалася вже у повоєнний період. Як західняки, вони зразу ж потрапили під косу репресій. Слід Володимира Маркопольського у сталінському ГУЛАЗі загубився навіки. Микола виграв у долі більш щасливий білет. Йому судилося повернутися додому, піти у 1941-му на фронт і вижити, пройшовши через усю війну. Став професором Харківського університету, за гарну роботу заслужив звання заслуженого працівника вищої школи, а – головне – дожив до реабілітації. Долі Петра Мартинюка і Дмитра Борового невідомі.

Прийшов 1939 рік. «Коли до Радивилова мали прийти совєти, то наші активісти побудували для їхньої урочистої зустрічі на в’їзді в село тріумфальну арку, – розповідає Є.І. Мартинюк. – На тій заквітчаній квітами та зеленню арці по центру два прапори – червоний і жовто-блакитний, по боках іще два жовто-блакитні додолу звисають. Як підійшло радянське військо до тої арки й уздріло жовто-блакитні стяги, то командир аж на обличчі перемінився та як гаркне: «Снять сєйчас же! Кто ето поцепіл?» Усі знали, що це було справою рук сільських активістів Дмитра Суханова та Максима Борового. Тож прапори зняли, а їх обох відразу взяли на замітку».

Одурені пропагандою люди таку зустріч радянській армії готували не тільки в Радивилові. Чимало історичних джерел та очевидці тих подій розповідають, що у багатьох містах і селах Волині радянських солдатів і офіцерів зустрічали з прапорами й почестями. Тріумфальна арка була збудована і на в’їзді у Рівне. В архівних джерелах та у спогадах очевидців зафіксовано факт, що польська поліція зустрічала Червону армію у парадному одязі та білих рукавичках, з букетами квітів та у святковому одязі стояли делегації від населення.

Щоправда ця радість минула вже через годину-другу після в’їзду визволителів у села й міста… «Виїжджаючи з міста, я знову бачив зроблену браму, на якій лопотів на вітрові червоний прапор, але біля нього вже не було українських жовто-синіх. Люди оповідали, що якийсь військовий старшина наказав зняти українські прапори, перед очима людей порвав їх, кинув на землю і потоптав чобітьми. Люди були цим дуже обурені й ніяк нічого не могли збагнути», – пише у своїх спогадах Михайло Подворняк з Кременеччини.

Вже ці перші дії «визволителів» змушували людей задуматися, що то за влада прийшла і яких перемін від неї можна очікувати.

Знищували передусім мислячу й свідому верству…

Першими під маховик колеса репресивної машини на Волині пішли польські осадники, а за ними розпочалося масове й систематичне вивезення до Сибіру соціально-активних, авторитетних людей як із числа сільської «буржуазії», так і з числа інтелігенції, національно свідомих, мислячих людей, слово і думка були вагомі. Саме такі люди становили особливу загрозу для імперського режиму.

Кожна імперія, яка ставить перед собою ціль підкорити народи, спершу розправляється з його інтелектуальною верствою: найбільш свідомих, які чинять спротив або ж здатні впливати на думку мас, знищують фізично.  Прихильність більш лояльних «купують» наданням певних привілеїв, земель чи статусів та «обробляють» з поміччю пропаганди.

null
Фото з мережі Інтернет

Народ, який втрачає еліту, провідну верству стає  здезорієнтованим, а відтак слабким, вразливим, незахищеним. З нього немов виймають його основу, його осердя. І натомість насаджують іншу ідеологію, інші звичаї, іншу мову та асимілюють. У такий спосіб згинув не один етнос.

Український народ, як і інші бездержавні народи протягом сторіч не один раз втрачав свою еліту. Нас намагалася покатоличити й асимілювати Річ Посполита, намагалася зрусифікувати Московія, проте важко асимілювати народ з тисячолітньою культурою.

Через кілька поколінь втрачена еліта відроджувалася, народжувалися й зростали, формувалися нові інтелектуали, нові лідери, спроможні народ згуртувати, об’єднати і  повести на боротьбу з імперським режимом.

Нині вже підростає четверте, а то й п’яте покоління, та наші демографічні втрати внаслідок репресій радянської системи такі великі, що й досі в Україні відчувається брак провідної верстви – представників істинної еліти – не тієї, що такою себе іменує, а справжніх духовних проводирів нації, готових пожертвувати за неї життям. 

Наслідки діяльності диявольської репресивної системи в цифрах. Лише Рівненщина 

Радянська імперія методами підкорення народів перевершила всі імперії світу. Вона зі своїми ідеологами типу Ульянова-Лєніна та Сталіна створила просто-таки диявольську систему, якої до ХХ сторіччя світ ще не знав.

18 травня в Україні вшановували жертв геноциду кримсько-татарського народу. Цілий народ було депортовано з їхньої правікової батьківщини.  Те ж саме сталінські опричники планували зробити і з українцями західної України у 1939-1940-их роках. Минулого року ми вшановували жертв так званої операції «Захід». Просто нас, українців, виявилося занадто багато.

За даними, оприлюдненими 9 червня 1996 р. головою Конгресу української інтелігенції Йосипом Пацулою, – за період з осені 1939 по червень 1941 р. з території Рівненщини було здійснено чотири етапи депортації населення. За два дні 10-11 лютого 1940 р. з одного лише Здолбунівського району було виселено 790 членів сімей згаданих вище «експлуататорів». 194 голови цих сімей були заарештовані раніше, частина з них була засуджена «трійками» й у більшості ці люди були ліквідовані. В цілому за даними, наведеними Й.Пацулою, у ці два чорні дні 10-11 лютого 1940 р. з Рівненщини було виселено 1601 сім’ю, що складало 7922 особи.

null
Фото з мережі Інтернет

Ще люди не встигли оговтатися від нещодавно пережитої трагедії втрати своїх родичів, знайомих, друзів, сусідів, як навесні така ж доля очікувала вже на інших, кого нова влада зарахувала до «ворожих елементів».

«13-14 квітня 1940 р. в азіатську частину РСФСР та до Казахстану було депортовано 380 тисяч людей, – читаємо у виступі Й. Пацули, – що були зареєстровані у документах НКВС як власники великого майна, промисловці, банкіри, торговці, шляхтичі, поміщики, а також дружини, діти та батьки раніше арештованих за антирадянську діяльність «контрреволюціонерів». Активісти та члени ОУН, «Просвіти» як вороги номер один йшли поза чергою».

Точних даних щодо кількості вивезених у ці дні з Рівненської області немає. На підставі польських джерел рівненський науковець припускає, що з Рівненської та Луцької (нині Волинська) областей за два дні було виселено понад 120 тисяч осіб.

Через два місяці, у червні-липні 1940 року відбулася третя депортація, яка вирвала з отчої землі 240 тисяч тих же волиняків та галичан. На цей раз її жертвою стала переважно інтелігенція – українці, поляки, євреї. Першими у списках ворогів народу, за словами Й. Пацули, опинилися представники духовенства, науковці, особливо гуманітарного спрямування.

Останню довоєнну депортацію перші совіти затіяли за тиждень до початку німецько-радянської війни – 15 червня 1941 р. Плани депортації були грандіозні, бо влада збиралася позбутися всіх, хто міг завадити організації колгоспів, діячів сільських «Просвіт», кооператорів. «Було репресовано, зокрема депортовано 416 сімей «поміщиків», понад 1700 сімей решти осадників, куркулів та колоністів», – читаємо у виступі Йосипа Пацули. Однак не всі ці репресовані за тиждень до війни доїхали до сталінських таборів чи на спецпоселення. Відомо, що у ті дні ГУЛАГ прийняв із західної України близько 300 тисяч жерв. Не виключено, що останні (яких не встигли вивезти) стали жертвами масових розстрілів у тюрмах НКВС у перші дні війни.

В цілому в період так званих «перших совітів» був депортований кожен десятий житель Західної України.

В числі перших національно свідомих активістів потрапив до чорного списку НКВС і сільський активіст з Опарипсів, батько відомого на Рівненщині хірурга – Максим Боровий. Прийшли за ним 10 квітня 1940 року. Його синові Євгену було неповних 15 років. У хаті стали робити обшук. Серед книг знайшли український дитячий журнал „Соняшник”. Один із гебістів згорнув той журнал і бив ним хлопця по обличчю. „То ти такий же бандюга, як і твій батько, раз такі націоналістичні журнали читаєш!” Неповнолітнього сина „ворога народу” могли забрати разом з батьком, коли б не виштовхала хлопця у запічок, а тоді й геть із хати бабуся. Максим Боровий «особым совещанием НКВД» був засуджений до восьми років позбавлення волі… У довідці, згодом наданій прокуратурою від МВС колишньої держави СРСР на запит родичів «сведениями о точном месте захоронения Борового М.М., как и иных узников, архив не располагает. Братские могилы заключенных находятся в поселках Заболотный, Ветлосян и других районах города».

Довідки про смерть буцімто від серцевого нападу вже у післясталінський період одержали багато сімей репресованих.

А тоді, коли розпочалися масові репресії, «майже в кожній такій хаті за піччю висіли торби з сухарями, – читаємо у книжці Михайла Подворняка. – Кожний лягав спати з тривогою, а коли вранці вставав ще у своїй хаті, то дякував Богові за це».

Після усунення еліти розпочалася «радянізація» територій

Після того, як вивезли та знищили фізично  активних, освічених та свідомих, швидким темпом розпочали радянізацію «визволених» територій. Люди в нашому краї одним махом всі стали бідні, бо позбулися майна і всіх заощаджень (заміна польських грошей на радянські та облігації). Розпочався розгром культурних установ, церков, пішли перетворення у шкільній освіті. За Польщі у 1920–1939 роках, на Рівненщині й усій Волині та Галичині діяли осередки КПЗУ, ОУН, «Просвіти», «Пласту» та інших організацій.

До табору української контрреволюції були віднесені усі без винятку українські політичні партії (у тому числі й категорично ліві, як КПЗУ) і такі громадські об’єднання, як Організація Українських Націоналістів, Спілка визволення України, Українська військова організація, Волинське українське об’єднання, гетьманці, петлюрівці, товариство «Просвіта», а з ними кооператори, молодіжні формування «Луг», «Пласт», фізкультурні організації, студенти вищих і учні середніх навчальних закладів, філателісти, есперантисти, а також неорганізована молодь і діти репресованих.

Розстріли в тюрмах Західної України у перші дні радянсько-німецької війни

У перші дні радянсько-німецької війни, 24-27 червня 1941 р. по тюрмах всієї західної України відбулися масові розстріли в'язнів. За даними, які наводить науковий співробітник Львівського меморіального музею тоталітарних режимів «Територія терору» Олександр Пагіря, загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях Львівської області (Львів, Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин) було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у тюрмах Станіслава – 2 тис.500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 500 (тут очевидна помилка: у порівнянні з іншими джерелами цифра перевищена – авт.. : Олексій Сацюк у книжці «Смертоносці» стверджує, що у Дубенській тюрмі було розстріляно 550 осіб), Ковеля – 195, Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. Щодо Луцької тюрми, то Микола Куделя, який дивом під час розстрілу врятувався і потім описав ту страшну трагедію в своїй книжці, вказує на число жертв – понад 4 тисячі. Розходження у цифрах закономірні, бо полічити втрати точно було важко. Микола Куделя описує, що місиво тіл посипали негашеним вапном й нашвидкуруч (в місто от-от мали вступити німці) засипали землею.

null
Фото з мережі Інтернет

Ще страшніші репресії очікували Волинь після «побєди» 1945 року

Та найстрашніші репресії очікували нашу багатостраждальну Волинь у 1945-му й подальших роках, коли у Радянському Союзі вже була оголошена «побєда», а на Волині й Поліссі чинилася нечувана за своєю жорстокістю розправа над тими, хто посмів мріяти про соборну Україну й за неї зі зброєю боротися.

Станом на 26 липня 1945-го року під виглядом загонів УПА в Західній Україні діяли 156 спеціальних диверсійних груп московських спецслужб загальною чисельністю 1783 особи. Ця цифра підтверджується історичним документом «Сообщением об организации и результатах работы специальных групп для борьбы с оуновским бандитизмом в западных областях Украины» від 26.07.1945 р.. Документ скеровувався наркомові внутрішніх справ СРСР Л. Берії й підписаний Наркомом внутрішніх справ НКВС УРСР Рясним. 

Першочерговим завданням загонів Радянської армії та спецзагонів НКВС було знищення повстанського руху і того українського запілля, яке цей рух підтримувало. Тож на звільнених від нацистів землях розпочалися масові арешти, депортації, розстріли, привселюдні страти. За офіційною статистикою, у боях з УПА та з мирним населенням Рівненщини лише за один 1944 рік було страчено 15 988 чоловіків, жінок, підлітків та старих людей, 15 680 арештовано і кинуто до тюрем і таборів на довгі роки ув’язнення.

За цей же 1944 рік із Рівненської області було вивезено у віддалені регіони Союзу 1154 сім’ї, що складало 3212 осіб. Причиною для висилки цілих родин була приналежність до ОУН чи УПА бодай однієї людини із сім’ї. Серед тих, кого немилосердно позбавляли батьківщини, і люди похилого віку, діти. Не були винятком навіть немовлята, які, зазвичай, гинули на етапах.

У ті роки можна було піти на каторгу за доносом недоброзичливого або ж ласого на твоє майно сусіда, за найменшу провину – у когось знайшли «націоналістичного» змісту книжки, когось запідозрили у допомозі повстанцям, а хтось просто не сподобався сталінським опричникам відвертим і сміливим поглядом чи тим, що заступився за своїх друзів, родичів...

Десять років каторги дали сільському шевцю із с. Опарипси Радивилівського районку Андрію Волянюку за те, що шив чоботи для бійців УПА. Більше його в селі ніхто ніколи не бачив. Подібні факти були масовими.

Так у 5-му збірнику «Із криниці печалі» вміщено три досить промовисті документи, два перші з яких під грифом «Совершенно секретно» були відправлені із Рівненської області секретарю ЦК КП (б) У М.С.Хрущову, третій, пізніший, – секретарю ЦК КП (б) У Л.М. Кагановичу. Перший документ – «Справка о борьбе с украинско-немецкими националистическими бандами в Ровенской области, проведенной органами НКВД, НКГБ и внутренними войсками НКВД» від 5 січня 1945 р. за підписом секретаря Рівненського обкому КПУ В.Бегми; другий – звернення оперуповноваженого тюрми №2 УМВД м.Дубно мол. лейтенанта К.Д. Остякова з проханням відзначити його за успіхи в боротьбі проти українських націоналістів від 5 лютого 1947 року; третій – «Докладная записка о результатах проведенной операции по выселению семей бандитов из Ровенской области» від 31 жовтня 1947 р. за підписом секретаря Рівненського обкому КПУ Гапія. Всі три документи є свого роду звітами про проведену «роботу».

У першому названому документі В. Бегма повідомляє М.С. Хрущову, що лише за період з 1 серпня 1944 року по 1 січня 1945 року, усього лише за п’ять місяців із часу звільнення Рівненщини від німецьких загарбників органи НКВС, НКДБ і внутрішні війська НКВС «проробили велику роботу по очистці області від українсько-німецьких націоналістів». А саме: в означений період «убито бандитов – 4088, захвачено – 3712, явилось с повинной – 1069. Всего – 8859 чел.». Вірнопідданий Бегма звітує і про проведені чекістсько-військові операції, внаслідок яких був нанесений вагомий удар по «ОУНовскому подполью и бандам». Найбільшою за цим звітом була операція в Кременецьких лісах, внаслідок якої була разгромлена «банда Енея» (2122 бандита убито и 2301 захвачено). 

Наведений документ проливає світло на те, що операція з виселення «семей бандитов» була наперед ретельно спланована. І не лише стосовно дій, які мали бути оперативно проведені. У плані, скинутому «згори», вказано конкретні числа щодо сімей, які треба було виселити, з них кількості родин засуджених, убитих, нелегалів, куркулів, середняків, бідняків, колгоспників, службовців. Вказано навіть кількість чоловіків, жінок і дітей до 15 років. План по дітях становив – 4439, по жінках – 5791. У звіті запопадливо повідомляється, що план навіть перевиконано. Хіба що за малим винятком – деяких не виявили вдома, декілька були хворі на інфекційні хвороби…

Операція була проведена «по всіх районах області без ніяких ексцесів» 21 жовтня 1947 року. В один день рідну землю покидали 3829 родин, а це 11 563 особи. Майно депортованих зразу ж було розграбоване, чи то, пак, – «націоналізоване». Люди багатьох сіл нашого краю пам’ятають, що худобу і реманент із покинутих осель звозили до колгоспу. Зруйновані будинки, хліви, стайні були основним матеріалом для спорудження колгоспних споруд – корівників і телятників.

У розстрільних списках – половина молоді 1920-27 років народження

У оприлюднених в 1998 році Рівненською спілкою письменників «розстрільних списків» із чотирьох в’язниць – міст Рівне, Дубно, Острога – половина людей молодих – 1920-27 років народження. Число засуджених до розстрілу, що взято лише за п’ять місяців, щомісяця зростало. Зокрема, станом на 1 вересня 1944 року до розстрілу засуджено 376 осіб, через місяць на 1 жовтня – 417, на 1 листопада – 552, на 1 грудня – 699, а на 1 січня 1945 року – 767 осіб. Усі вироки за дуже малими винятками були виконані. Хіба лише одному чи двом на сотню засуджених до страти розстріл було замінено на багаторічну каторгу.

Ми мало знаємо про те, що наші репресовані земляки пережили в таборах. Спогади про це скупі. Не всі вміли писати та й чи мали в тих умовах на те змогу. Зі скупих описів тих репресованих, хто усе ж намагався відтворити в пам’яті все пережите, дізнаємося про жахливі речі. 

Що таке табори? З опису репресованого Ю. Марголіна

Одяг: «Табірне взуття, пошите з гуми старих тракторних шин без мірки і форми, просто як вмістище ноги. Це взуття пропускає воду: зав'язують його мотузкою, пропущеною крізь прорізи в гумі. Влітку носять гумові черевики. Взимку «че-те-зе» гігантських розмірів надягаються на ватні панчохи, нерідко вологі, порвані й чорні від бруду. Ватні панчохи підв'язуються шнурками до ватних штанів, що утримаються мотузком замість пояса. Поки нема морозів, засуджені носять «тілогрійку», а взимку «бушлат», який відрізняється від тілогрійки тим, що він довший і у ньому більше вати. За відсутністю коміра в’язень пов'язує шию рушником, якщо його має, або якою-небудь ганчіркою. На голові – вушанка, з якої стирчать клапті вати. Усі ці речі маскарадного вигляду бувають першого, другого і третього терміну. Перший термін – це нова або майже нова річ. Отримати її можна тільки стахановцям і то за особливою протекцією... Можна п'ять років провести в таборі й ніколи не отримати речі першого терміну. Більшість носить «другий термін»: поруділе, порване, фантастично залатане, виваляне у бруді ганчір'я. Є ще й третій термін: це, коли бушлат розповзається й із дір назовні світиться голе тіло…» 

Харчування: «Штрафники отримували 500 грамів хліба і рідкий штрафний суп вранці та ввечері.

Другий котел – для виконуючих норму. Харчова пайка цієї категорії складалася із 700 грамів хліба, вранці давали суп, увечері – суп і кашу. Іноді до другого котла додавали солону рибу – шматочок тріски, вобли чи горбуші».

Однак Марголін підкреслює, що такий «пайок» був до війни. Коли ІІ світова війна розпочалася в Радянському Союзі, харчування у таборах набагато погіршилося –штрафникам припадало по 400, а то й 300 грамів хліба. 

null
Фото з мережі Інтернет

Українці боролися і в таборах

На початку 50-х років великі табірні повстання спалахували то в одному, то в другому таборі. Зокрема, у тому ж таки 1952 р. у Воркуті, весну й літо 1953 року тривав страйк у Норильську, у 1954 році в Кінґірі (Казахстан). В організованих протестах взяли участь понад 40 тисяч в'язнів різних національностей. На боротьбу з повсталими було кинуто озброєні війська і страйки були жорстоко придушені. У Кінгірі повсталих чоловіків і жінок давили танками. Проте відступати назад було нікуди. Скрізь була смерть і безвихідь. Тож люди стояли на смерть. Ціною життя та здоров'я кількох тисяч убитих і поранених, у деяких таборах в’язні усе ж домоглися відміни посиленого режиму, а подекуди навіть встановлення 8-годинного робочого дня. Це розхитувало потужну репресивну систему, стало початком її кінця.

Лідерами у боротьбі за людські права у таборах зазвичай були українці, члени ОУН, УПА та їхніх сімей. Так серед страйкуючих політв’язнів Норильська українцями були 70 відсотків (загальне число страйкуючих – 20 тис.). Українці в особлагах трималися разом, підтримували і рятували один одного. 

null

Через Особлаг  "Спаськ" у степах під Карагандою пройшли біля 70 тисяч в'язнів різних національностей. Це був особливо нестерпний режимний табір. Тисячі українців склали тут свої кості. Фото з мережі Інтернет

Амністія після смерті Сталіна стосувалася не всіх

У 1953 році, після смерті Сталіна та ліквідації Берії багато ув’язнених у таборах отримали амністію. Однак це не стосувалося антирадянських елементів, зокрема українських націоналістів. Навпаки – їхнє утримання в таборах стало ще жорстокішим. Тяжка праця на шахтах-копальнях (десятигодинний робочий день), постійний голод, заборони, за найменший непослух невільників у обшарпаному й брудному одязі з великими білими номерами на спинах змушували сідати або лягати ниць прямо в болото… За відмову від праці через знесилення в’язень ризикував потрапити до БУРу (барак посиленого режиму), якщо ж і надалі відмовлявся від праці, його вкидали до карцеру. Карцером служила спеціальна камера з кам'яною підлогою. Камера не опалювалася, у ній немає місця для лежання і сидіння. Тож удень і вночі в'язень сидить на підлозі, для харчування одержує 300 грамів хліба і 500 грамів води. Табірну юшку (баланду) ув’язненому в карцері приносили раз на три дні. Тому кожен до останнього намагався триматися сам і підтримувати на роботі свого знесиленого товариша, бо з карцера можна було живим не вийти.

null
Типовий "лагпункт" велетенського сталінського ГУЛАГу нічим не відрізняєтьсч від гітлерівських концентраційних таборів. Фото з мережі Інтернет

Втрати українського народу незчисленні…

 І до сьогодні Україна не може оправитися від голодомору 1932-33 років, від втрат ІІ світової й тих незліченних смертей, яких зазнала Волинь у кривавих 1943-44 роках, а по тому – внаслідок масових репресій. Найстрашніше те, що основу цих втрат становить еліта нації, її найкращий цвіт – національно свідомі, освічені, мислячі, талановиті, активні. А хто може порахувати моральні втрати? Скільки страждань перенесено цими людьми та їхніми родинами. Скільки горя черпнули покинуті діти, або ж відняті від матерів (у тому числі й у неволі народжених) і кинуті на виховання в дитячі будинки? З якою психічною травмою повернулися люди з таборів додому? Та чи всі додому? Багатьом було недозволено, чимало наших земляків так по тих челябінськах, ухтах і магаданах залишилися жити. Дехто опинився в Донецькій чи Дніпропетровській областях – поїхали, куди їм дозволили. У багатьох забрано житло і його не вдалося повернути. А що вже говорити про тавро «ворога народу», яке багатьом талановитим молодим людям не дало реалізуватися як слід у бажаній професії – закінчити вищий навчальний заклад чи піти в науку. А багатьох «недремне око» радянських спецслужб пасло все життя. Так що втрати України в цілому надвеликі.

А що вже казати про ті втрати, які ми, увесь народ, майбутні покоління, понесли через одурманення поколінь неправдивою історією, шкідливою ідеологією, забороною релігії, забороною кращих народних традицій і звичаїв, рідної мови?! Тому й маємо нині злодіїв не тільки дрібних, а й державних. Маємо покоління без честі й совісті, манкуртів, які нами правлять, звучи себе елітою. Спостерігаємо незчисленні факти корупції й таке хитросплетіння брехні в ефірах, якому вже ми, народ український, перестали навіть дивуватися.

«Як посієш вітер – пожнеш бурю» – каже народна мудрість.

У нас, українців, насправді немає іншого виходу. Або ми цю бурю, це шумовиння таки здолаємо, або ж ми «розліземося межи людьми» й розчинимося в масі інших народів - успішніших, сильніших, щасливіших.


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   838