Популярна історія міста Львова, розділ 26.

Ідентичність будь-якого міста, тим більше такого міста, як Львів, є доволі широким поняттям, воно складається з багатьох пазлів, які врешті-решт таки створюють те ексклюзивне й неповторне, що є справжньою урбаністичною родзинкою. Дуже цікаво – хто би міг подумати! – сучасна ідентичність древнього Львова здебільшого ґрунтується не на якихось глибинних давніх чинниках, а на новітніх міфологемах, створених буквально на очах одного покоління.

Довго вагався, з якої міфологеми почати, отож починаємо з нашого небесного покровителя. Всі знають, що це святий Юрій, якого нині все більше називають Юрієм Переможцем, але напевно не всі, а може й більшість львів’ян, навіть не здогадується, що він у нас покровитель новоспечений. Зазвичай всі міста мають своїх покровителів від часів свого заснування (ab urbe condita), лише Львів міняв своїх небесних патронів наче рукавички.

У середньовіччі Львів шанував багатьох святих, але основними були два покровителі: святий Рох і святий Станіслав Костка. Позаяк у ті часи Львову найбільше дошкуляли епідемії і пожежі, то перший із них опікувався охороною здоров’я львів’ян, а другий – протипожежною безпекою міста. Святий Рох жив у XIV столітті і був французьким ченцем-францисканцем, а Станіслав Костка – польським єзуїтом, який помер 1568 року.

Коли до Львова прийшла австрійська влада, імператриця Марія Терезія 1773 року призначила для Галичини і для Львова нового патрона – архистратига Михаїла, бо вочевидь старі святі не відповідали новим політичним критеріям. Це власне те, про що писав чудовий львівський мемуарист Олександр Надрага, коли «святі починають говорити виключно державною мовою». Треба відзначити, що як поляки, так і українці прихильно сприйняли Михаїла архангела, він як покровитель українського народу фігурує у Молитвах митрополита Андрея Шептицького.

За совкових часів з’явився новий покровитель Львова – Ленін (помер 1924 року), бо як інакше трактувати вулицю Леніна, проспект Леніна, проспект Ленінського комсомолу, завод імені Леніна, пам’ятник Леніну, музей Леніна (за ідеологічним значенням чи не другий такий музей в усьому СРСР), і ще багато чого імені Леніна у Львові від кінця тридцятих до кінця вісімдесятих років минулого століття?

У часи української Незалежності Львів аж дванадцять років не мав свого покровителя. Усі колишні покровителі не відповідали новій політичній ситуації, і ось нарешті Львівська міська рада 2003 року ухвалою своєї сесії призначила нового патрона Львова – святого Юрія. Раніше він був святим локальним, опікуном лише однієї львівської парафії – Святоюрської, тепер він покровитель усього міста. Треба все ж відзначити, що він не є цілковито політично бездоганним святим, бо за сумісництвом має грішок бути ще й покровителем поганської столиці усіх боліт Москви. Але Москва призначила святого Юрія своїм покровителем ще від часів Дмітрія Донського (XIV століття), а Львів – лише від часів Буняка, але не половецького «шолудивого» хана Буняка (XI-XII століття), а міського голови Любомира Буняка.

Ще одна дуже дотепна новітня міфологема Львова втілилася 2006 року у написі під новим досить гарним міським логотипом із п’ятьма кольоровими вежами: «Львів, відкритий для світу». Вікіпедія вказує, що це «неофіційний девіз міста». Що є офіційним девізом міста, ніхто у Львові не знає, може це якийсь таємний девіз, але за Польщі такий офіційний девіз був – «Semper Fidelis» (Завжди Вірний), щоправда «вірним» Львів вважався тій самій Польщі. Що ж до нового офіційного гасла «Львів, відкритий для світу», то його навряд чи зрозуміє європеєць чи інший виходець із вільного світу, зате навіть дуже добре зрозуміє совковий громадянин.

Бо за часів СРСР були міста відкриті і закриті. «Закриті міста» (ЗГ) були вінцем творінні тоталітарної системи – у цих таємничих містах, куди простим громадянам потрапити було зовсім неможливо, за потрійним колючим дротом сконцентровувались найпотужніші матеріальні та інтелектуальні ресурси країни. Тут працювали виключно на оборонну і зокрема ядерну промисловість. Рівень життя у цих містах був незрівнянно вищий, аніж у решті Радянського Союзу, але це було життя у золотій клітці під найпильнішим контролем КДБ. З розвалом СРСР ці міста у такому вигляді фактично перестали існувати, утім пам’ять про них на генетичному рівні, як бачимо, залишилась. На Заході немає міст закритих і відкритих, тому незрозуміло, чому треба ломитися у відчинені двері і так гостинного Львова…

Ще одна новітня совкова міфологема Львова – це уявлення про наше місто, як місто пива, кави, чоколядок і тістечок. Львівські господині й досі бережуть давні рецепти випікання таких неймовірно смачних тістечок і пляцків, які колись на вихідців із диких глибин Азії справляли просто фантастичне враження. Але насправді до 1939 року Львів ніколи не був якимось особливим містом ані солодощів, ані пива, ані кави, бо всі ці смаколики були тут нормальної середньої європейської якості. Яке могло бути найкраще львівське пиво, якщо тоді у Львові побутувала приказка: «Найкраще пиво – чеське, а горілка львівська»? Горілки й лікери фірми Бачевського справді неодноразово виборювали золоті медалі на міжнародних ярмарках і титули найкращих у Європі, львівська горілка була дуже доброю за якістю і в радянські часи, але чомусь горілчаний бренд за містом не закріпився.

Зате в часи СРСР за Львовом міцно закріпилася слава міста найкращого в країні пива і найсмачніших цукерок. До Львова спеціально приїжджали справжні поціновувачі хмільного напою лише заради того, аби скуштувати легендарне львівське пиво, а цукерки фірми «Світоч», особливо шоколадні «Асорті» (до речі, страшенний дефіцит), як найкращий подарунок везли до Києва чи Москви для найвищих імперських чиновників. Те ж саме львівське пиво спеціальними авіарейсами поставляли для кремлівських банкетів.

Чому ж у тоталітарні часи львівське пиво і цукерки виявилися найкращими у найбільшій країні світу з населенням у майже триста мільйонів? Відповідь напрочуд проста. Після входження Львова до тоталітарної держави Радянського Союзу у місті просто залишилися від «загниваючого капіталізму» технологічні лінії виробництва середньої європейської якості пива і солодощів, і як ці лінії не нищили незграбні руки будівників комунізму, як не крали інгредієнти (а це за СРСР було святе), все одно ці товари виявилися найкращої якості в країні, в якій, окрім ядерних ракет, нічого нормального для людей не вироблялося. Таким чином культовість львівського пива, тістечок і чоколядок фактично виросла з радянської шинелі і завдяки тій самій недобитій європейськості.

Істотною складовою львівської ідентичності звісно ж є знаменитий львівський гонор, про це гарно повідає стара батярська пісенька: «Każdy powie, że we Lwowie są faceci honorowi». Кажуть, що збоку видніше, отож про львівський гонор часів радянського совка зацитуємо не львів’янина Юрія Андруховича: «Відчуття власного лідерства породило особливу львівську зверхність щодо інших міст та регіонів СРСР, і старе галицьке слово «гонор» прийшлося тут як ніколи до речі. Львів був найближчим до Заходу, тобто найщасливішим. У Львові жили найзаможніше і найкраще (бо наймодніше, з «балочки») одягнуті люди. Вони мешкали в найкомфортніших несовкових житлах (т. зв. «польських» або «люксах»). Вони слухали і колекціонували найкращу музику і вільно оглядали у своїх домашніх телеприймачах закордонне (польське!) телебачення. До речі, про телеприймачі, найкращі. Їх виробляли у Львові. Як і найкращий шоколад. Крім того, у Львові була найкраща кава, бо тільки у Львові розумілися на її правильному приготуванні. Підстав для гордощів було більш ніж достатньо. І навіть хронічна відсутність води у «люксових» житлах не могла затьмарити маленьких радощів життя в цьому істинно європейському місті».

Ідентичність Львова певним чином пов’язана і з впливом польщизни. Українських приказок про Львів щось не пригадую, а поляки, наприклад, казали: «Lwów nie każdemu zdrów», що натякало на не дуже здоровий клімат міста, чи будь-який інший бік львівського життя, важкий для прибульця. Або «Polskie ulice – żydowskie kamienice», що натякало на те, що у польському Львові більшість так званих чиншових кам’яниць, які здавалися в оренду, належала євреям. А одна з львівських батярських пісеньок стверджує, що «całui rączki», «padam do nóg», «bądź zdrów» – ma tylko jeden Lwów».

Оце «цілую ручки» колись було не лишень пустою фразою львівського етикету, але цілком конкретною дією, коли доволі часто на знак привітання чи прощання цілували руку, звісно, здебільшого страшим жінкам. Треба констатувати, що й досі до кінця не перевелися у Львові галантні чоловіки, які дотримуються цього етикету, хоча фрази «цюмцю-румцю» чи «ціруці», якщо їх зрідка деколи й почуєш, мають тепер переважно символічний характер.

А щодо вислову «Бондзь здрув!» на знак прощання між чоловіками, то в дитинстві я його чув не лише від поляків, а також і від українців і навіть росіян. З усіх типово львівських привітань донині серед старших чоловіків ще деколи можна почути: «Моє шанування!», а якщо точніше: «Моє ушанованє!», а також «Сервус!»

Одне з найяскравіших явищ львівської ідентичності – це, звісно ж, батярство. Бути батяром у Львові завжди було престижно, і я навіть знаю напрочуд вихованих та інтелігентних чоловіків, які люблять розповідати, що колись теж були батярами. Десь в середині 1990-х у Кракові на мене велике враження справив один старший пан, бездоганно вбраний і випещений, який на внутрішньому боці свого плаща мав спеціальні кишеньки для пласкої пляшки з горілкою і декількох келішків. Коли він довідався, що я зі Львова, його очі засяяли невимовною радістю і гордістю і він урочисто промовив: «Нехай пан знає, що я є батяр з Личакова!» І аби в мене щодо цього не залишалося жодних сумнівів, він тут же витягнув з кишені свій паспорт, де про його рік і місце народження я прочитав: «1940. Lwów. ZSRR».

Я, звичайно, далеко не претендую на звання класичного львівського батяра, утім маю свій власний, доволі скромний батярський доробок: у свої молоді і навіть не дуже молоді роки, я встиг побувати в усіх районних відділках міліції міста Львова.

А тепер до найголовнішої ідентичності Львова. Вона теж належить до новітніх, почала формуватися після Другої світової війни і завершилася у часи Незалежності. Це Львів як Бандерштадт – для українців – центр української духовності, націоналізму і патріотизму, а в уяві наших ворогів - центр «нацизму», «фашизму» і «печерної русофобії». Що ж, і перша, і друга характеристики дуже лестять львів’янам, хоча щодо другої хотілося б, аби вона радше з міфічної і містичної хоча б трохи перетворилася на реалістичну, бо наша не менш легендарна львівська толерантність – «прошу-перепрошую» інколи таки добряче шкодить.

І власне оцей омріяний Бандерштадт, де ми «ходимо до церкви, шануємо батьків» («Брати Гадюкіни») – осередок релігійності, духовності, моральності, патріотизму фактично став тригером здобуття Україною Незалежності і усіх трьох українських демократичних революцій новітнього часу. «Разом нас багато, нас не подолати!» – гасло Помаранчевої революції, яке народилося у Львові, символізує невпинне бажання львів’ян разом з усіма іншими українцями здобувати і нарешті здобути справжню незалежну, демократичну і соборну Україну. І це власне і є найсуттєвішою львівською ідентичністю сучасності.