Віталій Тарасюк

Віталій Тарасюк

журналіст, репортер з Млинова

«Господь пообіцяв, що війна на Донбасі скоро завершиться»

05.12.2018 22:25   Автор : Віталій Тарасюк
Джерело: RvNews

Найщемливіші миті пережили кілька сотень вірян у Млинівському Свято-Михайлівському храмі після того, як настоятель о. Тарас представив гостей, які цього недільного дня завітали до святині із Закарпаття та Прикарпаття. Зокрема, із Закарпаття на богослужіння та на зустріч із о. Тарасом  – бойовим побратимом її сина Володимира Цірика – «Оси», прибула  мама героя – пані Світлана, адже 23-річний Володя не зможе цього зробити - він загинув смертю хоробрих на Донбасі при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України в липні 2017 року.

Ще одна гостя –  Євдокія Степанівна Веприк-Попович – «мама Пісків» - так її величали захисники України на передньому краю оборони. Гостювало у Млинові й подружжя Володимира Бичкова та Ірини Шевчишин – їхнє кохання зцементувала війна. Усі троє служили в підрозділі, у якому в кінці 2015 року послух капелана виконував о. Тарас (Варварук).

«І що ця дитина робить на війні?»

Найперше – віряни звернули увагу на своєрідний патріотичний куточок у Свято-Михайлівському храмі, де знайшлося місце картинам місцевої художниці Ніни Августін, на яких вона своїм мистецьким талантом увічнила героїв із Млинівщини, які загинули на сході України. Є там інші речі, пам’ятні настоятелю церкви, а також дорогі всім млинівчанам. У тому куточку тривалий час знаходилася картина, героїв якої багато людей знало: священика Тараса Варварука і командира роти одного з фронтових підрозділів української армії Володимира Цірика із Закарпаття, який разом із побратимами стояв в обороні рідного краю на Донбасі.

Коли військового капелана о. Тараса Варварука із Первомайського відвозили в Піски, то за ним прибув автомобіль та якийсь молодий хлопець.

- І  що ця дитина робить на війні! – така думка тієї миті з’явилася у священика.

А цією «дитиною» був не хто інший, а командир роти Володимир Цірик, якого поважали бойові побратими і боялися вороги.

У кінці грудня 2015 року о. Тарас повернувся до своїх парафіян із тривожних прифронтових Пісків. А ротний Володимир Цірик героїчно загинув влітку 2017 року. Власне, доля цього 23-річного офіцера із Закарпаття  поріднила млинівчан із тим чудовим краєм і його людьми.

Зрозуміло, що незатишно у тому скорботному життєвому сюжеті, змоделюваному трагічними воєнними обставинами, почувалася мама старшого лейтенанта Володі Цірика – Світлана Іванівна, адже на війні вона втратила єдиного сина! Чи знайдеться у світі такий  пристрій, який би зміг виміряти біль материнського серця від такої втрати? Однак у тих гірких і трагічних обставинах пані Світлана вистояла. Може, саме підтримка о. Тараса, вірян, вихованців і вчителів недільної школи святині з райцентру на Ікві скріпили материнську мужність, наповнили її серце вірою і благодатними життєвими орієнтирами.

- Нехай ту жертву, яку склали ви і ваша родина, прийме Господь Бог. А кров вашого сина нехай проросте зерном, яке заколосить миром і спокоєм нашу землю! Такі герої, як ваш син, навічно увійшли на сторінки історії нашої країни! Вклоняюся всьому Закарпаттю, яке народило Україні таких воїнів, із якими я мав честь служити! – підкреслив о.Тарас.

В енциклопедію материнських висловів і вдячності, мабуть, слід занести слова мами Володі Цірика:

- Я втратила сина, але знайшла вас усіх! Тепер у мене сини всієї України!

«Цірик» із молдавської означає «воїн»

Згодом на наше прохання Світлана Іванівна розповіла про сина. У три роки Володя навчився читати. Дитячі іграшки – конструктор і танки. У першому класі читав 120 слів за хвилину – вчителі були вдячні за таку дошкільну підготовку. Як бонус Володі - у 7-8 класах придбали комп’ютер за обіцянку не ходити на танці, допоки не змужніє. Вступив до військового ліцею в Мукачеві. Там один із командирів просвітив, що «цірик» у перекладі  з молдавської означає «воїн».

null
Художниця Ніна Августін і Світлана Іванівна Цірик

Хоч матуся не хотіла, аби син був військовим, він вступив до Львівської академії сухопутних військ. Спроби мами після закінчення навчання працевлаштувати його неподалік рідних місць були безуспішними: розпочалися бойові дії на сході України, тож Володимир Цірик знав, де його місце.

В колекції материнських одкровень і ці слова Світлани Іванівни:

- Хочу, щоб у кожної мами були такі діти, як Володя. Без перебільшення, це була справді золота дитина!

Мабуть, варто читачам  розповісти і про  те, як у сні Володя навідався до мами:

 - Мамо, передай усім, що скоро закінчиться війна. Ми з хлопцями вже так Господа допросилися, що Він пообіцяв нам завершити війну.

Як бачимо, і в піднебессі український лицар переймається нашими клопотами. Дай, Боже, аби збувся той сон легендарного «Оси». Пошли йому, Господи, Царство Небесне і вічну пам’ять у народі нашому.

Ніна Августін вручила Світлані Іванівні картину, на якій  серце художниці закарбувало її сина у товаристві фронтового побратима - о. Тараса Варварука. Нехай цей доробок млинівчанки нагадує неньці про любого сина, а також про тих, хто береже в своїх серцях пам’ять про воїна із позивним «Оса»… 

Хто ти, «мама Пісків»?

Про Євдокію Степанівну Веприк-Попович млинівчани чули не тільки від отця Тараса – вона стала живою жінкою-легендою українсько-російської війни. Про «Степанівну»  писали в засобах масової інформації, вона була героїнею радіопередач. Хто ж вона, «мама Пісків»?

null
"Степанівна"

Працювала у поліклініці в Надвірній на Івано-Франківщині, опікувалася ендоскопічною службою. Коли на сході України розпочалися бойові дії, вперше на Донбас поїхала з колегами як волонтер налагодити медичну службу. Зрозуміла, що наскоком всього не осягнеш. Повернулася в Надвірну. Оформилася на пільгову пенсію – і добровольцем на війну. До речі, в такому статусі служила там три роки – до 2017 року, коли сімейні обставини змусили повернутися в родинне коло.

Значна частина фронтових буднів Євдокії Степанівни минули біля села Пісків на Донеччині.  Під час загострення бойової обстановки пережила там випробування фронтовим пеклом у 2014 – першій половині 2015 року. І хоча згодом стало трохи спокійніше, але небезпека завжди і всюди чатувала на українських вояків. Під завісу 2015 року в підрозділ прибув капелан о. Тарас Варварук. Як і для багатьох хлопців, Євдокія Степанівна замінила йому і маму, і сімейного лікаря, і вчителя. Її всюдисущий «Міцубісі», яким сама вправно керувала,  вивозив поранених зі складних фронтових  лабіринтів. Родини багатьох воїнів мають завдячувати лікарці за те, що поранених їхніх синів, чоловіків, батьків, братів вивезла у безпечне місце і надала першу необхідну медичну допомогу, врятувавши їм життя.

А цей факт претендує якщо не на рекорд, то на окрему подяку медику з Надвірної: упродовж трьох років перебування на війні жоден із поранених побратимів, якими опікувалася надвірнянка, не помер ні від осколків, ні від куль, ні від захворювань. Мабуть, лише заступництво Всевишнього,  висока фахова підготовка пані Євдокії і незбагненні розуму віражі долі могли забезпечити такий результат медичній службі військового підрозділу…

Євдокія Степанівна взяла слово у храмі і пригадала кілька епізодів служби у Пісках та інших місцях Донбасу: як отець Тарас молився за здоров’я її мами Анни і внучок Анни-Анастасії та Анни-Софії, як через мобільний телефон слухали колядки у виконанні дитячого хору Свято-Михайлівської церкви, а місцевий люд дивувався,  «как харашо ребята поют», як їх поправляли – не «поют», а колядують.  А ще, як місцева жінка  у свято архістратига Михаїла рубала дрова і покалічила ногу, як з тією жінкою згодом проводили релігійний всеобуч. Так, на сході є до чого докласти рук, але найбільше там потрібна наша спільна духовна толока.

І ще невеличкий штрих до розповіді про «маму Пісків»: нині автомобіль «Міцубісі», який кілька років був надійною і незамінною підтримкою пані Євдокії, вітчизняні кіномитці знімають у фільмі про Іловайську трагедію. Дасть Бог – з часом переглянемо кадри тієї картини і серед тисячі героїв, численних кінодеталей виокремимо японську техніку, яка надійно служила українцям при захисті своєї землі…

Кохання на війну не зважає

У підрозділі Євдокії Степанівни служила Ірина Шевчишина – «Артистка». І не тільки за вроду дали їй такий позивний, а й за те, що до справи своєї ставилася як до мистецтва. На війні між «Артисткою» і лицарем українського війська Володимиром Бичковим спалахнула іскра кохання, яку не змогли погасити ні кулемети, ні гармати, ні будь-яка ворожа зла сила. До речі, Володимир перебував в одному бліндажі з о. Тарасом. Нехай  світле почуття Ірина і Володя гідно пронесуть крізь роки, десятиріччя. Нехай на ватрі того кохання зародиться нове життя – як пам’ять про побратимів, які не стали батьками. І, на  жаль, вже не стануть…

null
Ірина Шевчишина і Володя Бичков

 


Читайте більше на RvNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   50