І раптом з’явився скрипаль... Розмова з сучасним художником Тарасом Григоруком

10.04.2018 18:05 Опубліковано : Новини Львівщини
Джерело: LvNews

На Львівщині правоохоронцці виявили партію контрабандного пресованого тютюну

Непересічною подією мистецького життя може стати навіть інтерв’ю з художником на сторінках літературно-мистецького журналу. У першому цьогорічному числі журналу «Дзвін» опубліковано розмову з сучасним художником Тарасом Григоруком, яку майстерно оформила в авангардному стилі «королева української прози», письменниця Ніна Бічуя. А «Новинам Львівщини» дісталися для першої публікації, досі невідомі роботи Тараса Григорука. Тож читайте і насолоджуйтеся.

Ніна Бічуя: (Н.Б.):

– Про що Ви думаєте в Парижі – й про що в Обертині?

Тарас Григорук:

– Париж – це побут...

Н.Б.: Не може бути! Париж – для багатьох – це недосяжна мрія, це майже для кожного свято. Так сказано: “Париж – це свято, яке завжди зі мною”…Хіба…

Т.Г.: Я кажу, власне, про той побут, що не повинен відволікати від краси. Нема позитивних емоцій – немає позитивних образів. Що я маю на увазі коли говорю про побут у Парижі. Це повсякденне відчуття поваги до кожної людини, яка тут живе. Навіть відсутність калюж під час дощу, можливість безпечно ходити вулицями, знаючи , що на тебе не впаде шматок балкона. Це вже комфортний побут, якщо він навіть не надихає, то принаймні не відволікає натхнення, не пожирає час… Працюю переважно в Цюріху, Цюріх мені найближчий суто емоційно, найближчий із усіх позаукраїнських міст. В Україні? Подобається... ні, не так... близький, потрібний – Львів. І саме старий Львів... Потрапляю на Сихів чи вулицю Володимира Великого – і не сприймаю; не приймаю, не знаю, де я – у Вінниці, у Полтаві, ще десь інде? Кожна людина, не лише художник, обов’язково мусить знайти себе не тільки в часі – знайти себе в просторі. Коли некомфортно – робота не йде.

Н.Б.:

Комфортно – це не обов’язково; я знаю багатьох, хто обходився без комфорту й міг працювати.

Зрештою, треба з’ясувати, що для мого співрозмовника
означає – “комфорт”. Може, це насправді
–“антикомфорт”?

Н.Б.: Ви прийшли у світ... Світ побачив Вас...

Т.Г.: В Обертині. В Перед-Карпатті.

Н.Б.: Назва “Обертин” – звідки? Легенда? Історія?

Т.Г.: Хіба між легендою та історією – велика різниця?.. Відоме з 1416 року під назвою Подмертин. Коли прийшло військо молдавського князя з Румунії – чи то пак через Буковину – до такого собі малого поселення, зударилися з польським військом короля Сигизмунда Старого...

Чому – саме з польським? Треба буде з’ясувати.

Т.Г.: Молдавське військо змусили піти геть, повернутися, обернутися... Було так 22 серпня 1531-го року...

Здається мій співрозмовник не просто родом з Обертина, де поблизу, як він каже, є ще й Хотимир та Нетребівка, – а ніби ще й з того 1531 року; що ж, справді, людина мусила знайти себе в просторі і в часі.

Т.Г.: У дитинстві, в молоді роки був Обертин, а потім – інші місця й міста, і в той дитячий простір надовго не повертався. Зосталась хата, так, батько будував... У мами був дуже гарний голос, з одної дороги з нею в Обертині – співак та композитор Михайло Гринишин, разом співали в хорі...

“З одної дороги”... Тобто, мабуть, мешкали поряд, на одній
обертинській вулиці. Знову – простір, який людина мусить
для себе знайти й притримати бодай на мить? На згадку.
Узяти з собою.

Н.Б.: Вам зараз, Вам – теперішньому, проїздом з Парижа чи Цюріха – потрібне те старе, прадавнє село? Поверталися до батьків? Чи й тепер також?

Треба обов’язково запитати, чи має охоту повертатись до
себе самого, хоча – для кожного з нас – “повертатись до
себе самого” – означає щось інше, різне, своє.

Т.Г.: До батьків – так. Тепер батьків нема. Саме село – жити його життям уже не вмію і не хочу, з людьми, які там зараз живуть, я не знаю, що я можу їм сказати, а вони – що хотіли б почути…

Отже, мій співрозмовник не має наміру говорити неправду.
Він теж пішов геть з Обертина, обернувся...

Т.Г.: ... Коли перед тобою – ніби розстелене полотно, і ти, художник, знаєш наперед результат, знаєш, що там буде, то це не мистецтво; не уявляю “запланованої” роботи. Я знав, наприклад, з розмови, що має бути танець, бо сказано було саме це слово – танець. “Гуцулка”. І раптом з’явився переді мною той скрипаль, саме такий. Це все інтуїтивно... Від скрипаля почався танець.

Здається, я щось пропустила на початку, про щось інше думала – вийшло як обірваний клапоть того полотна... Але достеменно бачу: скрипаль має дивовижні руки; руки і скрипка – одне ціле, одність – єдність. Картина – не на полотні; на склі картина. І годі сказати, що важливіше – кольорова гама чи ритм, музична палітра, рух…Найголовніше там – саме скрипаль, а танцюристи – другий план, на другій, окремій скляній площині, наче витвір скрипалевої уяви.

Н.Б.: Вам цікаво, як люди сприймають Ваші роботи, Ваші картини? Мені, наприклад, ні; моя робота – це частково моя душа, що мене має обходити, чи бачать мою душу інші? Може, навіть навпаки, я ховаю її за написаним. Доктор мистецтва, парижанин Патріс де ля Пер’єр, назвав Вас “сьогоднішній майстер образів”.

Не зовсім розумію, що б це мало означати – “сьогоднішній
майстер образів”, намагаюся сама собі це пояснити, але
надарма – поки що це просто три слова, окремі слова.А
може, це те саме, – що: “скрипаль прийшов”.

Т.Г.: Тобі неначе бракує місця – ось що каже Патріс – завжди твориш серії, диптихи, по десять разів помножені серії... “Гадєрка” – вже безліч “гадєрок” – навіщо стільки перетворень? – питає Патріс...

Н.Б.: До Обертина дорога зрідка лише провадить, а куди в Карпатах – тягне?

Т.Г.: Тягне в гори - в Буркут, Дземброню, Космач… Я служив з одним космацьким хлопцем... Так, у війську... Той хлопець – мій друг... До Космача бачу дороги. Туди тягне. Там суто національні приколи...

Хм... Приколи... Знаю я свої космацькі “приколи”. Тільки з інших часів. Я була там – давно, сто літ тому, у 1947-му. Авжеж. “Приколи”. Треба все ж про це написати.

Н.Б.: То які приколи?

Т.Г.: На Петра змагання музикантів...

Я б сказала – “музик”. Але мій співрозмовник каже –
музикантів. Нехай.

Т.Г.: ... Змагання – хто кого переграє. Скрипка, цимбали; бубон... Просидів я цілу ніч на Петра, слухаючи ті перегравання... Космач – Париж... Не поєднаємо. Вогнище – в Космачі, і та музика... Париж – це справді для мене лише побут…

А якщо про роботу – я хочу від глядача емоцій, не має значення, що він відчуває, просто він мусить відчувати, а буде це захоплення, гнів, втіха, заперечення, неприйняття – байдуже, аби лиш відчував. Черству людину треба розбурхати – нехай ганить, нехай хвалить – я все приймаю; спокійно, гарно ставлюсь до критики; позитив, негатив – мені байдуже; головне – емоції, зворушення.

Н.Б.: – Можете пити воду з будь-якої криниці? У Вас біля батьківської хати є криниця?

Т.Г.: Криниця? Є. Батько першу в Обертині робили. Викопано ж дві криниці – друга в Косові; я там також маю... Але найкраща вода таки в Обертині... Там річка є, річка Чорнява.

Думаю: чому Чорнява? Дівчина – чорнява; а річка? Може, з
тією водою з Чорнявої (чи – з Чорняви?), з тієї студні-
криниці зачерпнув щось незвичне? І розбризкує тепер
безліччю крапель і кольорів.

Н.Б.: Отже, емоції – таке сприйнятття Ваших глядачів має бути. Найбільше емоцій у Вас викликає...

Т.Г.: Жінка! Жінки...

Н.Б.: З українських художників кого по-справжньому сприймаєте?

Т.Г.: Остафійчук Іван. Марчук Іван... Микола Яворський – думаю, він має перспективу, радо йому допомагаю; він з Обертина, закінчив Академію...

Розмова наша – вже не перша, кожна зустріч додавала щось
нового, найкраще було – коли не записане, просто полишене
десь на краєчку стола, як ніж, чи перо, чи шматочок хліба –
слово; але справа зовсім не в словах, справа у тому, що –
картини, ні, барви, не картини, рух не завмерлий,живий, хоча
уже зафіксований... Десятки, сотні подібних і неподібних
між собою облич, сюжетів, рухів, може, якраз це й означає –
“сьогоднішній майстер образів”?

Т.Г.: Є люди, яким у кінці життя немає про що згадати; мені не бракує згадок – я маю в пам’яті емоції – не місця, не людей – не ситуації – емоції... Після космацької ночі з музикою я можу зробити чудову роботу...

Н.Б.: Я мала б Вам позаздрити, якби уміла заздрити. Не можу так упевнено сказати, що здатна “зробити чудову роботу”...

Т.Г.: Хм... То після Петра, коли слухав музикантів, – залишились враження та емоції... Я хочу так прожити життя, аби не брати участь в тому...

В чому? Не встигла записати (записую ручкою не кульковою,
пером) про щось інше подумала, щось побачила, що аж ніяк
не дотичне до бесіди, рука стерпла...

Т.Г.: Я приїхав до хворих батьків в Обертин – зробив 20-30 акварелей; узяв альбом, працював; я можу розмовляти сам з собою... Я приїхав до них... А коли їх уже не стало, раптом зрозумів, що не можу бути в селі сам – хоча маю там декілька друзів – художники, свої письменники місцеві, таке маленьке коло...

Молитва перед початком роботи. Ніколи в житті не був п’яний. Так, п’ю, але не був п’яний. Не працював п’яний. Не працюю в присутності інших – нехай би то навіть були друзі.

Н.Б.: Перша Ваша нагорода – від Жака Ширака – президента Франції.

Т.Г.: Фантастична пригода, дивовижна історія…

Приїхав хлопець з Обертина в Париж; перше відчуття – дивовижне; зрештою, він каже, що їх було троє, не назвав прізвищ – троє студентів з України; Славко – з Черкас, і з Полтави – Володя, з Обертина – Тарас; Володя – кардіолог... А хто Славко? Тільки й того, що з Черкас? Зустріли гарно, дуже гарно; щось там важливе – про посольство; з великою повагою – про Богдана Гаврилишина, Ніну Феденко, саме вона їх зустрічала...

Т.Г.: У д’Орсе була виставка – і серед інших – моя робота – мер відвідав виставку – і опісля дзвінок телефонний – з запитанням – чи можна приїхати подивитись роботи – не тільки ті, що на виставці.

Звичайно, мешкав у мансарді; ґвинтові сходи; низькі
“прольоти”; високій людині йти дуже незручно; чи то – не
так було? Сходи – дерев’яні, п’ятий поверх, як коркотяг у
корок, заґвинчуєшся, але ж так не скажеш про – мера, який
прийшов до молодого художника в робітню, десь там
поблизу – площа Піґаль і вокзал Сен-Лазар; ну от і купили
чотири роботи, і виписали чек, у Паризькій мерії – чотири
(чотири – так?) роботи Тараса Григорука з Обертина; поза
чеком – він з власної волі й охоти ще дві подарував... До
приватної колекції.

Т.Г.: Продовження – через яких півтора - два місяці... Я був зі своїми роботами чимось екзотичним, незвичним, унікальним – чи що б то...

Отже, щоб не ходити крутими, в’юнкими дерев’яними сходами в романтичну робітню, запропонували інше місце для роботи – іншу робітню. Тим більше, що Жак Ширак був уже не мером Парижа, а президентом Франції. І тоді ж почалася співпраця, де близько півсотні робіт було замовлено в Григорука для президентських подарунків різним політичним і культурним діячам, а потім … прийшла нагорода. Тарас Григорук – кавалер ордену Мистецтва та літератури (Франція, 2002 р.).

Т.Г.: Тепер для мене всяке визнання – звичне... Виставки – в Україні й за кордоном – на яких я не встигаю сам побувати, бо вони збігаються в часі ще й безнадійно віддалені в просторі. Львів – Британія – Нью-Йорк – Бельгія... Але найкраще, коли...

Н.Б.: Я вже знаю – Цюріх.

Т.Г.: Дуже близький, аж дивно. Знаєте, там нема горизонту. В горах нема горизонту. Простір – неначе нічим не обмежений.

Н.Б.: Якщо глянути на Львів як на культурний простір?

Т.Г.: Художнику у цьому просторі цікаво все, а найбільше люди… Львів’яни зі своїм вродженим гонором… Молодь, яка кайфує на фестивалях, мудрує про мистецькі майданчики… Влада, яку ці гонорові львів’яни обирають…

Н.Б.:Міський голова Львова був на Вашій виставці в Національному музеї у Львові ?..

Т.Г.:Не знаю, чи мер Львова відвідував виставку, але на відкритті був представник міської ради. Знаю, що дружина мера закінчувала академію мистецтв у Львові…

А тим часом саме мистецтво, високе мистецтво, яке має цінність і пропагує цінності – загнане в андеграунд, і чомусь змушене чекати визнання, уваги, обговорення,запрошення...

Мер Парижа відвідав виставку і знайшов молодого художника з України в тісній майстерні в Парижі, бо йому було цікаво.

Потім він став Президентом Франції. Міський голова Філатов відвідує виставки у Дніпрі. Я гадаю, що його цікавить українське мистецтво, своєю присутністю він підтримує митців, виказує їм повагу і запрошує у мистецький простір міста. А у Львові мистецький простір настільки гоноровий, заповнений і «заговорений», що міському голові знаходиться лише протокольне місце, формальне споглядання.

Н.Б.: Ви є член Національної спілки художників?..

Т.Г.: Для мене спілка - мертва. Нехай мені вибачають ті, хто вважає інакше, але я скажу, як думаю.

Величезна громадська організація загрузла в скандалах, судових процесах, а відтак витрачає час на питання, які в мистецькому середовищі не мають виникати. А те, чим повинна займатися Спілка – не відбувається. Керівництво Львівської обласної організації не цікавиться художниками, їхніми проблемами, не організовує виставок, аукціонів та навіть не приходить на ті заходи , які самотужки організовують члени Спілки ( бо їм за це не платять…).

Для прикладу: нещодавно відбулася наша виставка «50/50» в Дніпрі, на відкритті були присутні міський голова разом із усім правлінням Спілки художників. А в нас якісь інтриги, якесь розбазарювання спілчанського майна… І все це поглинає час та позитивні емоції. А відтак Україна втрачає таланти, імена, продає за безцінь коштовні мистецькі твори…

Н.Б.: Ще можна б дописати чимало з наших розмов, коли вистигала недопита кава, – і зникав час поза межами горизонту. Наприклад, про рецепт святочної Великодньої страви –« мішанини », що його не знали найкращі французькі кулінари; про закон парних випадків – орден, яким нагородили у Франції Тараса Григорука, отримала нещодавно моя значно молодша колега – Настя Левкова. Це вже – паризький прикол...

А початок знайомства був заочний. Ну, гаразд, – віртуальний. Художник Тарас Григорук готував виставку для показу у Львові з нагоди свого п’ятдесятиріччя. Це було у квітні 2017 року, виставка називалася “50 на 50” і відкривалась у Національному музеї ім. А. Шептицького. Її доповнював Альбом мистецьких творів Т. Григорука.

Ще не бачивши самих робіт, я ознайомилася (так якось трапилось) з текстами, що мали бути опубліковані в Альбомі: про Григорука і самого Григорука. З тих текстів – передмова доктора мистецтвознавства Ростислава Шмагали, оцінок творчості митця від Опанаса Заливахи та Ігоря Боднара – вирізьблювалась постать неординарна й цікава. Тексти самого художника були не тільки прозові, а й поетичні – звучала в них щирість з елементами природної наївності, з бажанням поєднати колір, лінію, об’ємність і слово в якусь несподівано органічну багатовимірність:

... приходить на світанні

така вся гарна, прозоро-чиста...

Береза розпустила віття,

на них колишеться життя,

гойдаються ще не народжені діти...

Колиска, яка вигойдала

не одне покоління,

Гойдається й сьогодні

на старім подвір’ї.

Та врешті – найголовніше: самі картини. Зокрема, ті, що на склі. Космогонія й заземленість. Шалений вибух кольорів, сув’язь тисяч деталей (справді – тисяч, я не помилилась, коли саме так написала) з закодованими таємницями, що ніби закорінені десь глибоко й далеко, наче у дохристиянських часах, і їх треба відчитувати й розгадувати; множина облич, фантазійних і ніби портретованих, їх треба запам’ятовувати, вони майже не повторюються, навіть накреслені й намальовані у двох скляних площинах, що надає їм четвертого виміру, виміру тіла й душі, – й знову усе бачити і читати, але вже інакше, ніж перше, бо трембіти в Григорука перемінюються враз на весла; дрібний, наче невагомий чоловічок утримує на плечах земну кулю; пронизливо яскраві і водночас неагресивні кольори не втомлюють зору, навпаки, ваблять чимраз дужче; несподіваний гумор і делікатна еротика; дивна символіка і непередбачуваний текст –тепер уже з Василя Стуса – як невід’ємна деталь композиції і як самостійний шрифтовий знак:

Світ наді мною і піді мною

А я – під світом і над ним.

А ще раптова асоціація, що звучить віршами поетеси з Криворівні Оксани Зеленчук – Рибарук:

така гарна ця моя мелодія

що мої ноги ( не вміючи танцювати )

вигадують танок

й інші долучаються до мене

Слова, як зібрані докупи розмаїті кольорові скельця, мозаїка, вітраж – і ще щось, що не має імені.

Порівнюю своє сприйняття з тим, що бачать інші – професіонали від мистецтва. Дещо збігається; цікаво, чи подобається такий збіг самому художникові, який прагне від глядача насамперед емоційного вияву й окреслення вражень.

Р. Шмагала, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, вбачає у роботах Тараса Григорука, зокрема, приявність своєрідного килимового стилю, де “незліченні мозаїчні образи, через активізований колорит вибудовуються в авторську концепцію українського постмодернізму”.

Патріс де ла Перр’єр, доктор мистецтвознавства, директор і науковий редактор журналу «Univers des arts» стверджує: “У французьких мистецьких колах відразу помітили талант українця і впровадили його ім’я в історію французького мистецтва як творця власного унікального стилю, не схожого на жоден інший, пропонований у мистецькій Європі”.

(...) Його роботи впізнають за особливою колористикою, індивідуальною подачею та зрозумілим, відкритим і водночас глибоким змістом”.

Кольори втягують у невтримну круговерть, здається тому не буде кінця, “гуцулка” триватиме до кінця світу, а може й довше. Її обперізує “аркан” – і ще мені здається, наче хтось здаля тонким дитячим голоском з-над-схід-сонця трохи перелякано, трохи сум’ятливо виспівує: “Десь тут була подоляночка... Де тут була подоляночка?”. Може це тому, що і сам Тарас Григорук про себе говорить: “Якщо мої роботи відкривають Україну, всю безмежність її самобутньої краси та глибину духовного багатства і традиції, то хай це буде моїм маленьким внеском у помноження слави нашої рідної землі та нації”.

І нехай буде по тому слові. Нечасто позволяю собі на емоції. То чом би зараз не позволити.