Ця розповідь про те як під час законної відпустки бійця ЗСУ Віктора Захарченка з Теребовлі принизило його командування, підробивши документ, що ніби то він незаконно-самовільно покинув територію військового підрозділу. Тому бувалому солдату прийшлося відстоювати свою честь і після демобілізації, що йому вдалося в повній мірі.

Фото: Віктор Захарченко нині в Теребовлі біля пам’ятника Небесній Сотні

Деякі біографічні відомості про бійця та його війну

Віктор Захарченко із позивним «Захар» 1976 року народження почав шукати правду ще на Майдані з січня 2014 року, де побував не в одній екстремальній ситуації в самі люті лютневі дні. Так, 18.02.2014 року був захоплений «беркутом» за, так звані, тодішні «безпорядки», на нього було відкрито кримінальне провадження, яке «діє» й до сьогодні, бо ніхто до нині його не зняв і не реабілітував патріота. Як всім відомо, на Майдані в Києві побувало багато людей з різних куточків України, з багатьох країн світу. От саме там, на Майдані, Віктор зустрів свою суджену Нелю, яка родом з Росії, з Іркутської області. От саме з нею Віктор подався в серпні 2014 року на Схід добровільно захищати Батьківщину. «Бо як же інакше? – Запитує солдат – Хто ж її захистить, як не ми, майданівці?» А вже з 1 грудня того року вони були офіційно оформлені в батальйоні «Айдар» та підписали безстроковий контракт, до закінчення війни, його поміж себе бійці охрестили «рабський». А в червні 2017 року бійця комісували з діагнозом невропатія нижніх кінцівок, посттравматичний синдром згідно рішення ВЛКУ(військово-лікарська комісія України), тобто, за станом здоров’я, погіршеним внаслідок захисту Батьківщини. Тут виявився ще такий «цікавий» факт: контузій та поранень у бійця за час служби в ЗСУ, на передовій, документально не зафіксовано жодного. Отак буває – воював, воював і раптом чомусь заслаб… Проте були у Віктора контузії, були і на Майдані, і на війні, також були й поранення, але він у ті часи не надавав цьому належної уваги. «Наприклад, - каже боєць, - Новосвітлівка, 2014 рік, був перший мій обстріл москалячими «Градами», лупили кляті 5 год. 45 хв. Все тоді змішалося, земля стала сторчака, гриміло і бухкало, вуха позакладало. Після цього один мій бойовий товариш намагався мене завести до шпиталю, казав типу – дивися ти ж весь обпалений… А я пам’ятаю з того, що чомусь був взутий в тапочках, але до шпиталю не вдалося потрапити. Потім ще поїхав на похорони побратима і все забулося, минулося якось. Були й інші подібні випадки, але куди ж до слабостей на війні? На них просто немає часу там. Нам з Нелею, - переводить Захар на інше, -  в ті часи вдалося познайомитися з прекрасною людиною, бойовим офіцером, який воював, побував на всьому «передку» без всілякої охорони, як подібне практикують інші особи у великих званнях. Це генерал-майор  Сергій Тадейович Ніколаєв, на той час зам начальника Генштабу по особовому складу, його й досі бійці називають народним генералом. До речі, його звільнили із цієї займаної посади з формулюванням «в зв’язку з організаційними питаннями». Видно неугодні такі люди в армії, яких люблять та поважають солдати…Саме завдяки цьому генералу ми та й багато інших солдатів оформилися офіційно в «Айдарі» як військовослужбовці ЗСУ».

Віктор Захарченко має військові відзнаки від Генерального штабу ЗСУ та від МО ЗСУ за взірцеву службу.  І ще один штрих про бойове подружжя: одного разу взимку, коли вони приїхали у чергову відпустку в Теребовлю прямо на своєму «бойовому коні», переобладнаному під бойові дії позашляховику, Віктора просили продати машину за великі кошти. Подібне йому пропонували і на Сході, але він відповідав завжди так: «Бойові побратими не продаються!»

Фото: подружжя вдома і на війні з своїм бойовим побратимом

Ігри командирів бійця у піджмурки

«Непорозуміння з командирами мого батальйону, - розповідає Захар, -  почалися після однієї з останніх моїх відпусток, я ще тоді в Теребовлі звертався до лікарів через відчуття сильних печії та болю в ногах. До речі, на сьогодні в «Айдарі», який був створений в червні 2014 року як добробат, вже змінилося сім командирів. Взагалі, останнім часом наш батальйон різні людці в погонах використовують як якийсь бренд для свого кар’єрного росту. Так от, будучи у законній відпустці зі всіма підтверджуючими це документами, тодішній комбат, підполковник Марченко Максим Михайлович з подачі начальника штабу Яковенка О.О. звинуватили мене у самовільному відлученні з місця служби та видали по цьому відповідні незаконні накази. Ці особи використовують ще радянські військові методи та признають лише кар’єристів та тих, хто їм лиже одне місце. А майданівців та чесних, справедливих, сміливих бійців вони не люблять, легко кажучи, й всіляко таких намагаються принизити і, так би мовити, затушувати. Наприклад, відстрочити нагородження чи відпустки й т.п. Так було одного разу і з моєю Нелею». До слова сказати про цю жінку-росіянку: посеред бійців у неї позивний «Мама Неля», вона чисто розмовляє українською і є повноправним бійцем ЗСУ, можливо й кращим в дечому за інших. Вона не пере, не варить страви, як би могло скластися враження про жінку на війні, ні, вона вправно січе з кулемета, вчасно лише подавай, як у повстанській пісні співається, «ленту за лентою», ходить в розвідку, смілива в рукопашній та ще багато в чому.

Далі боєць по місцю проживання подає згідно чинного законодавства позов в Тернопільський обласний адміністративний суд про перевищення службових повноважень його командирами, їх некомпетентність. Та цього разу солдату було відмовлено у його позиві, хоч здається це ж у себе вдома, на рідній отчій землі… Тоді Віктор подає апеляцію 21.03.2018 року і Львівський апеляційний суд виніс рішення скасувати рішення попередньої інстанції та задовольнити всі позивні заяви позивача в повній мірі, в повному обсязі.

Так звані «результати» війни солдата та про корупцію в ЗСУ

Описані вище події розмістилися в декількох абзацах…, але ж скільки часу, нервової енергії, коштів пішло у солдата під час пошуків правди. Хто те врахує, куму те потрібне? Так виходить, що після війни в лавах ЗСУ наші солдати нікому не потрібні й залишаються із своїми проблемами сам на сам. Все ж є ще справедливість на цім світі, є і чесні, добрі люди, саме вони допомагали й допомагають бійцям, це волонтери, прості люди й люди з різними фахами, в тому числі й з юридичними. Тепер Віктор мовби помолодів на десяток років, бо після війни виглядав ой як зле. Пройшов він і неодноразово реабілітацію, поправив здоров’я в відповідних мед закладах м. Заліщики, с. Більче Золоте Борщівського району, в м. Трускавець.

А що ж з його бувшими командирами? Може їх погнали із ЗСУ за некомпетентність та непрофесіоналізм чи хоч би понизили в званнях? Де там! Підполковник Максим Марченко став зам комбрига 92 бригади восени минулого року. І там за його «правління» сталося нещастя: на полігоні Широкого Лану згорів намет, загинула людина(про це було в новинах ТБ), а «камандіра» відразу перекинули в 28 бригаду на таку ж посаду. На такі події Віктор говорить: «Тепер мені тяжко і дивно читати, що наші ЗСУ успішно реорганізовуються та вибудовуються по натівських стандартах. Ні, у нас ще в повній мірі діє «совєтская армія», в якій був девіз «ти начальнік, я дурак, я на чальник, ти дурак», а ще якщо загадати як використовується командирами всіх рангів державна мова під час своїх службових обов’язків, то взагалі хоч в расєю тікай».

Яковенко О.О. нині на посаді комбата і невідомо, можливо йому й звання відповідно підвищили. «Він прибув до нас, - веде далі боєць, -  на посаду начальника штабу батальйону восени 2016 року, ми тоді знаходилися біля Маріупольської траси, а до цього він, як кажуть,  працював начальником комбінату комунальних підприємств у м. Волоноваха».

Отже, змагання бійця з лобійованими та кришованими командирами їм пішли на користь, вини зайняли в кар’єрній драбині вищі щаблі, можливо й вищі звання та далі «правлять балом». Солдат же здобув перемогу сам перед собою, побачив, що можна добитись справедливості й правди, незважаючи ні на що. Тільки от виникає сумнів, що з подібними офіцерами-командирами Україна таки колись подолає московського супостата…

На запитання «а як же Неля, їй не нашкодять твої дії, солдате?» той відповів: «Я впевнений – ні, бо в нас є надійні бойові побратими, які не залишать її в біді за будь-яких обставин, не порахуються заради цього ні своєю волею, навіть життям. Крім того, я на прощання в коректній формі попередив тих командирів про це. Вірю, все буде добре у всіх нас, так, трохи згодом! Слава Україні!»

Фото: Захар з друзями та дітьми війни на війні

Віктор Аверкієв