Спогади рівнянки про час, коли людське життя не вартувало гроша
Іван та Анна Буковські із села Хрінники Демидівського району в роки фашиського лихоліття, ризикуючи життям своїм і своїх дітей врятували від смерті трьох євреїв.
Джерело: RvNews
Кожна людина приходить у цей світ, щоб виконати певну місію, і в кожної є своє конкретне призначення, але зводяться воно до одного: збагатити цей світ любов'ю, зробити його чистішим, світлішим, красивішим, а душі людей добрішими. І вже від кожного особисто залежить, як зуміє він розпорядитись дарованим правом.
Іван та Анна Буковські із села Хрінники Демидівського району в роки фашиського лихоліття, ризикуючи життям своїм і своїх дітей врятували від смерті трьох євреїв. Цей подвиг вони вершили без усякого пафосу, без сподівань на винагороду, а керувалися лише своєю совістю. Іван та Анна Буковські вже посмертно були удостоєні почесного звання «Праведники народів світу», а їхні імена записано в музеї поіменної пам’яті жертв Голокосту у Єрусалимі Яд Вашем.
Спогади про події того непростого періоду залишилися в пам’яті їхньої дочки – безпосередньої учасниці тих подій – Софії Анджейкович, яка у 1994 році теж була нагороджена українським дипломом «Праведника народів світу». Але повернімося лицем до тих страшних часів, коли біда приходила несподівано, а людське життя не вартувало ні гроша.
«Фашисти зігнали в Демидівку з усієї округи всіх жителів єврейської національності в гетто й змушували їх там працювати. Євреї дізналися, що одного дня буде розстріл, й сотня сімей втекли з гетто і поселилися в Хрінницьких лісах. Викопали там землянки, облаштували їх під нормальне житло, щоб можна хоч переночувати».
Біда прийшла до втікачів на світанку 10 жовтня 1942 року, коли ще всі спали. Чи могли вони – перелякані та беззбройні – чинити опір фашистським посіпакам? Звичайно, що ні. А німецькі кулі не оминули нікого.
«На дворі було ще темно та жителі села пробудилися від страшенних криків та пострілів. З великого страху вже до ранку не спав ніхто. Мій тато працював лісником і йому рано довелося йти на роботу. Тато сказав, що мушу йти трохи раніше, адже хочу побачити, може хто залишився живий, може кому потрібна допомога. Коли він пішов у ліс, побачив по дорозі дуже багато трупів, що лежали закривавлені. Вони валялися на дорозі, на галявині, поблизу землянок. Він страшенно злякався».
Від побаченого кров похолола у жилах, по обличчю потекли сльози, розпач і тривога заполонили душу.
«Раптом батько почув розпачливе голосіння: назустріч бігла жінка, яка рвала на собі волосся й голосно кричала. А коли підбігла ближче, то стала зі сльозами благати його: «Хазяїне, убий мене, убий, я жити не хочу». Він став її заспокоювати й каже: «Я не вбивця і вбивати тебе не буду». А вона продовжує: «Як ти не хочеш мене вбити, то відведи до німців, хай вони мене вб’ють».
Іван Буковський віднайшов потрібні слова, щоб хоч якось заспокоїти напівбожевільну з горя жінку, котра після пережитого не могла прийти до тями.
«Вона відчула, що може довіритися цьому чоловікові, й сказала: «Хазяїне, іди зі мною, подивися, що вони зробили». Вони разом підійшли до землянки, де під деревом сидів її трирічний син. У мертвої закривавленої дитини був розкритий ротик, в який фашист вистрілив йому із пістолета. Жінка стала шукати серед мертвих свою дочку, але ніде не було. Залишалася надія, що вона залишилася жива. І в цей час почувся голос: «Мамо, я жива. Я тут із Басею». Це була подруга її дочки, їхня сусідка. Матір цієї дитини лежала мертва поблизу землянки».
Доброчинство та милосердя притаманні українцям одвічно, але визначити їх вагу можна лише за критеріями поведінки людини у незвичних ситуаціях.
«Коли батько повернувся додому, то про цю подію розповів своїй мамі, звернувся до своєї сестри та її чоловіка. І вони втрьох – сестрин чоловік, мама і тато взяли лопати і пішли до лісу. В першу чергу вони захоронили мертвих. Тоді почали копати землянку для тих, хто залишився в живих. Вони викопали землянку, наносили туди сіна й переселили їх туди».
Але біда не спала: хтось побачив, що серед лісу сушиться одяг і доніс про це німцям.
«І тоді тато і мама посилають мене зі старшою сестрою до лісу: «Діти, хутенько біжіть і скажіть цим людям, щоб як тільки стемніє, вони негайно йшли до нас додому». Вони прийшли, мама їх помила, переодягнула в свій одяг, нагодувала і поклала спати. А на ранок батьки вирішили зробити для них схрон. У клуні зберігалося сіно. Батьки вискубали сіно і зробили там заглиблення, в якому наші врятовані деякий час переховувалися, а ми, діти, носили їм їсти. Мама пильнувала, щоб ніхто до нас не зайшов, чужі діти не забігли чи сусіди – та не побачили їх».
Але одного разу сталося непередбачуване: німці з підводами приїхали на подвір’я набирати з клуні сіно для своїх потреб. У той момент життя рятувальників і врятованих висіло на волосині.
«Старші сестри повтікали, а мама взяла меншого братика на руки, і я з сестрою Полею стояли біля неї. Мама дуже плакала, бо знала, що це смерть прийшла у наш двір. Вона щось розказувала німцям, просила, але вони нічого не розуміли. Я знала, що сусід через дорогу був учителем німецької мови і завжди називав мене «кляйне кіндер». Я й побігла до цього сусіда.
Напевно, за вияв доброзичливості та величний героїзм небо зглянулося над сім’єю, бо після розмови сусіда з німцями, вони залишили обійстя Буковських.
«Коли німці поїхали із двору, мама стала на коліна перед сусідом і каже: «Спасибі, що ви врятували мою сім’ю і ту сім’ю, що знаходиться в клуні». А він подивився на маму і сказав: «Не мені кажи «спасибі», а цій дитині, яка покликала мене».
Ненаситний нищівний смерч війни загубив мільйони життів. І на тлі його страшної статистики кожне порятоване життя, за яким полювали фашисти, видається дивом.
«Врятовані переховувалися спочатку в нас, а коли небезпека почала загрожувати і їм, і нам, то стали ми їх передавати від однієї родини віруючих до іншої. Переховувалися вони і в батькової сестри. Пізніше переїхали до Львова, звідти до Польщі й згодом – до Ізраїлю».
Викликає захоплення мужність простих людей, які ризикуючи своїм власним життям та життям своїх дітей, рятували чужих їм людей. Ці сміливці ділилися з врятованою жінкою з двома дітьми останнім шматком хліба, теплом своїх осель і сердець.
«Ми підтримували з ними зв’язок, а у 1992 році я за викликом поїхала в Ізраїль. Перебувала там три місяці. На одній із зустрічей наша врятована сказала: «Тут сидить моя сестра. Вона мені більше ніж сестра, адже ділилася останнім кусочком хліба. Я хочу, щоб усі, хто сидить в цьому залі знали, що в Україні є добрі люди. І я хочу подякувати всім, хто допоміг нам вижити». Я ж сказала, що ця зустріч не для мене повинна бути, а для моїх батьків. Це вони зробили велике діло, яке ми можемо сьогодні згадувати як взірець людяності».
Місця, де знайшли останній спочинок представники єврейської національності у Хрінницькому лісі, ніхто не пам’ятає. Воно заросло травою й лише шелест дерев доносить до живих стогін приречених. Але залишилися живими свідки тих подій. У 1995 році на місці розстрілу євреїв у Демидівці було відкрито пам’ятник жертвам страшного злочину.
«Після приїзду з Ізраїлю додому я вирішила взятися за цю справу: зпорудити пам’ятник у Демидівці. Мені допомагало дуже багато людей. Було важко, адже на той час до Демидівки не можна було доїхати. Двома-трьома транспортами добиралася. Але свою справу довела до кінця й пам’ятник був встановлений. Дуже багато людей було на відкритті. Приїхали з Ізраїлю, Канади, з єврейського республіканського товариства, посольства».
І скільки б не минуло років, прийдешні покоління мусять знати і пам'ятати про зразки людяності та героїзму тих, хто жив на цій землі до них. Тоді на планеті не переведуться люди, які при потребі зможуть рятувати світ.
Читайте більше на RvNews.
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews