Досі не розкриті  білі плями нашої історії щодо кате­горії  депортованих із Західної України у 1940-1941 роках. Більшість із тих, кому довелося сповна зачерпнути ківш горя, похоронити в чужих стенах батьків, малих дітей, і в лихолітті якось дивом врятуватися, вижити, дожити до незалежної Української держави, так і пішли з життя, не почуваючись у своїй країні повноправними громадянами.

Не всі дочекалися і не на всіх є листи реабілітації. У радянській системі ці люди все життя прожили ізгоями – з тавром ''ворога народу", не маючи права на здобуття бажа­ної освіти та самореалізацію, права на працю за покликанням і здібностями. До того ж, це тавро лягло на плечі їхніх дітей, і навіть внуків. І за тяжкі роки поневірянь, за втрачену молодість і підірване здоров’я не одержали належної компенсації.

Вже немає серед живих Галини Пилип'юк (Молявчик) із села Добривода  Радивилівського району, що на Рівненщині. А цю історію я записала від неї у 2001-му році й була вона тоді опублікована у всеукраїнській газеті "Шлях перемоги". На жаль, не збереглося жодної світлини, але історія варта того, аби відтворити цей аудіозапис.

Дівчині було вісімнадцять років, коли на світанку її разом з батьками буквально виштовхнули з рідної хати озброєні енкаведисти. Часу на збір майже не було, на запитання відповідали штурханами в спину. Отож, хто в чому був, хто що встиг прихо­пити з харчів чи одягу, з тим і опинились на підводі, що стояла посе­ред села, збираючи представників ще таких же безталанних сімей, які були визначені для депортації.

В селі Добривода Радивилівського району, що на Рівненщині, значним національним осередком був хор "Відродження", яким керував батько Галини, Юрій Семенович Пилип’юк. От за те та ще за брата-націоналіста й депортували родину.

Розповідь Пилип'юк-Молявчик

"У нашій хаті було шість осіб церковного хору – п’ять сестер та брат Михайло – член ОУН, та ще батько.

Батько і брат були  переконаними націоналістами, багато говорили про самостійну Україну, багато працювали, читали різні книж­ки, а ми, – я та всі мої вже заміжні сестри охо­че брали участь в різних заходах, приурочених до різних національних та церковних свят, всі гар­но  співали.  Брата пам'ятаю завжди заглиб­леним в якісь книги, па­пери. Коли прийшла нас "визволяти" червона армія, брат сховався в підпілля. Власне, за брата, якого розшукували й не могли знайти, нас і вивезли: батьків та мене, найменшу в родині, яка ще була при батьках. Не помилували й братову дружину.

Без суду й слідства в далекі казахські степи

У селі Рудня нас по черзі водили на допити, однак ніхто нічого не сказав. Так без суду і слідства нас повезли в далекі казахські степи. Тієї дороги в товарних, передбачених для перевезення худоби вагонах, мені не забути довіку. В багатьох матерів на руках були діти – грудні й трошки більші, дошкільного віку. Жінки були безпорадні, бо не могли забезпечити дітям найелемен­тарнішого: води та їжі. Вночі всі потерпали від жахливого холоду, вдень – не було чим дихати від спеки й спертого повітря. Брудні, голодні, виснажені безсонням люди їхали так тижня­ми, погубивши лік дням.

На зупинках нікого не випускали: воду (якої ледь вистачало по ковтку на кожного) приносив конвоїр. Багато старих та дітей померли ще по до­розі до призначеної точ­ки депортації, їхні трупи викинули на перших же зупинках. Нам важко було з'ясувати, через  які станції ми проїжджали. У моїй пам'яті зафіксувалось, що проїздили ми Кос-Арал, де відбував колись за­слання Тарас Шевченко.

Приречені на голодне вмирання

Привезли нас у рад­госп Пахта-Арал, неподалік віл Ташкента, розмістили в бараках по 30-50 душ в кожному. Разом в одному великому приміщенні – чоловіки, жінки, діти, старі. Більшість з нас були приречені на голодне вмирання. У перші ж тижні на харчі, які роздобували в місцевого населення, ми виміняли все, хто що встиг прихопити з дому: одяг, нехитрі се­лянські прикраси, побу­тові дрібнички, які були необхідні й самим, але виходу не було – або обміняти їх бодай на якийсь харч, або помирати голодною смертю. Ті  з поселенців, хто був зарахований до числа працездатних, мали хоч якийсь шанс на виживання – раз на день для них був організований обід: черпак баланди, замішаної на муці, та ложка каші. Додому на кожного працездатного видавалося по 400 грамів хліба. Це, власне, і був той єдиний харч, на який могли розраховувати ті старики та діти, які залишалися в бараках.

Дуже часто з видаванням призначеної пайки хліба з невідомих причин були зриви і хліб не видавався тижнями. Люди масово вмирали від голоду. Люди вмирали від малярії (у тих умовах ця хвороба не вважалася за серйозну, з нею вигонили на робо­ту), тифу, дизентерії, від масових отруєнь грибами чи ще якимось природним харчем, який люди в розпачі від голоду пробу­вали вживати в їжу. Трупи вивозили щодня. Домовин для більш-менш пристойного поховання дістати було неможливо. Нас буквально з’їдали воші, бо не було де помитися і в що переодягнутися. Єдина водойма, з якої ми брали воду для пиття і де милися – це зрошу­вальні канали на полях.

Пізніше жінки на­ловчилися руками вискубувати і прясти ба­вовну, а з ниток вручну в'язали одяг. Однак була це клопітка й дуже важка робо­та. А коли ще врахувати те, що працювали по ночах, у вільний від роботи час (на роботі були від зорі до зорі, по 16-18 годин на добу), при слабкому освітленні (га­совий каганець із саморобним гнітом, зсуканим з бавовни). Мав шанси на виживання той, хто був більш спритний і вночі міг проникнути на радгоспні поля та вкрас­ти якісь овочі. На такі нічні "полювання" одважувалась хіба молодь – хлопці й дівчата, які при невдалій спробі могли розраховувати на свої ноги. 

Заповітом помираючого батька було – «поки маєш силу – утікай!»

Вивезли нас у 1941-му. А у 1944-му я похоронила своїх батьків, що не дожили й до шістдесяти років. Спочатку помер батько, а невдовзі слідом за ним тихо відійшла й мати. Батько перед смертю міг заповісти мені лише єдину пораду: «Поки маєш силу – тікай. Будь-яким чином, як тільки можеш, але щоб жити ти мусиш втекти».

На втечу я зважилася тільки через два роки після смерті батьків, коли умови нашого перебування дещо пом'якшилися і можна було отримати грошовий переказ від сестер з дому. Разом з Надією Черв'як з Мли­нова у тюках з бавовною ми доїхали до Ташкента. Там перебули кілька днів у знайомих дівчат-росіянок, а ті допомог­ли нам взяти квитки на поїзд.

Додому ми добралися більш-менш благополучно, однак по­переду мені ще треба було пережити чотири роки нелегального життя, кочуючи від горища до горища. Чотири роки страху, однак мені все-таки пощастило більше, ніж товаришці по втечі. Надію Черв'як спіймали і запроторили замість по­селення в ще гірше місце – на кілька років у табори. 

Героїчна смерть брата Михайла

Повернувшись додому, я дізна­лася про героїчну смерть брата Михайла. Двадцять сім їх,  молодих по­встанців, всіх їх я дуже добре знала й пам'ятаю, разом полягли тоді в лісі в жорстокому бою з озб­роєним до зубів загоном енкаведистів. Досі доглядаю їхню братську  могилу і доглядатиму, скільки стане моїх сил.

З підпільного життя мене, по суті, виручило заміжжя. Я вийшла заміж за хлопця-червоноармійця, який після поранення повернувся додому з фронту. По духу й за долею нас поєднало те, що у Михайла Молявчика, як і в мене, воювали в рядах УПА й хоробро загинули два брати. Один з них був чоловіком моєї рідної сестри. Не обійшлося, звісно, від явки з повинною, після якої мене, Бог милував, якось залишили в спокої.

 Виростили Молявчики дочку, діждали онуків. Проте на старості літ ой як далося жінці взнаки те стокляте заслання. Жінка майже втратила зір. Скаржилася, що в очі немов хто піску насипав – печуть вогнем. Це, за її словами, виходить їй боком оте нічне прядіння та в’язання одягу при вкрай поганому блимаючому освітленні саморобного каганця.

Жінка не дістала вищої освіти: все життя пропрацювала в колгоспі. Проте в розмові з нею я була вражена її життєвою мудрістю, її багатою мовою. Переді мною сиділа інтелігентна людина, красива своєю внутрішньою духовною вродою,  справжня патріотка України. На той час, коли я записувала її розповідь, вона була не реабілітова­на, не визнана державою як постраждала внаслідок репресій, а тому окрім мінімальної пенсії, не отримала жодної компенсації, не мала жодних пільг, які мають ті, хто воював, чи солдатські вдови.

Пані Галина розповідала, що разом з нею в ті роки було депортовано на ті просторі казахські степи чимало люду з Рівненщини. Вона пам’ятає родини з Млинівщини. Це сім'ї Черв’яків, Сахненків, Шевчуків, Котюхів, які були депортовані у тих же 1940-1941 роках!  У багатьох з них по дорозі до місця заслання померли діти (як правило, діти в тих умовах не виживали), батьки, брати, сестри. Їхні рож дини, кому вадалося вижити, не мають навіть горбика землі – місця могил своїх рідних, куди прийти та помолитися за їхній спокій. І в  казахських степах місця масових захоронень депортованих з рідних місць західних українців зрівняні з землею. Ось про що мовчать, німуючи широкі казахські степи.

Не віриться, що тут у 1940-1946 роках лунала українська пісня, в якій виливали свою тугу сотні українських невільників, приречених на повільне вмирання. Згадати про них і пам’ятати – наш  святий обов’язок.