Проза життя. Бувальщина із циклу «Життєві історії»

14.10.2018 23:20 Опубліковано : Яна Замкова
Джерело: RvNews

популярне

Медики Рівненської екстренки візьмуть участь у «Медичних ралі - 2024»

Софія вийшла з хати і попрямувала до саду. Грайливий вітер сипнув їй в обличчя пригорщу опалого листя. Воно злетіло в повітря як зграя бешкетливих птахів, а тоді повільно опустилося на землю, вітер-пустун полетів далі, залишивши його у спокої. У садку стояли терпкі пахощі осені. Софія вдихала на повні груди п’янке повітря і замиловувалася навколишньою природою. Ген за городами видніється скатертина лугу, а далі й став, увесь зарослий очеретами.

- Боже, як я за усім цим скучила, ніби не була тут цілу вічність, - подумала дівчина, прямуючи стежкою вкінець городу. Вона підняла вгору голову й була готова голосно привітатися з лугом, ставом, коли враз почула тихеньке скигління: ніби звір чи птах якийсь кличе на допомогу. Трохи злякана Софія пішла на звук, розгорнула зарослі очерету, що виходив із ставу аж на берег, і помітила маленьку згорблену жіночу постать, яка тихенько схлипувала. Плач був подібний на квиління чайки, яка скликала до себе діток. Дівчина впізнала у жінці Тодоськову Фросину.

- Баба Фросю, що з вами?

Жінка, почувши голос, стрепенулася і почала витирати рукавом сльози.

- А ти чия, дитино, будеш? – сполоханою пташкою забилися у горлі слова.

- Та Софія я, старша дочка Івана Гончарука. Із міста, де навчаюся, до батьків приїхала. Свято ж престольне, Покрова. А ви чого тут сидите? У вас, напевно, теж гості в хаті?

- Гості? Еге ж, були і гості. Дочка моя Ганна приїжджала. Зранку ходили ми з нею до церкви. А потім… - і баба Фросина залилася сльлзима. – Не думалая, не гадала, що за свою любов, доброту та турботу не матиму тихої старості. З молоду я гарна була, весела, товариська. А співала як, і вподобав мене Василь. Побралися ми молодими. Семеро діток нажили, та рано батько нас покинув. От тоді й довелося мені скуштувати почім ківш лиха. Усю сільську роботу знала: і в полі, і на городі, і в дворі. Трохи легше стало, як діти підросли. Але вони одне за другим як лелеча та з гнізда порозліталися, кращої долі шукати, легшого хліба. Лише найменшенький Вітько після служби в армії повернувся до батьківської хати. Одружився тут, дітки народилися. Повигляжувала я їх, тільки от вдячності від невістки мало бачила.

Бабуся вмовкла і якось відсторонено подивилася у далечінь.

- Ось і сьогодні, - жінка ніби пробудившись продовжила свою розповідь, прийшли ми з Ганною з церкви, посиділи за святковим столом, й дочка почала додому збиратися. Мені ж захотілося щось внукам від бабусі передати. Взяла шматочок сала та кільце ковбаски та тайком до Ганниної сумки поклала. А невістка побачила це, спалахнула вся і до Вітька. Мовляв, самим не вистачає, не те що на роздачки, поросятко ж маленьке було. А я й сказала, що воно ж за мої гроші куплене, і рук до нього доклала так само, як і вони. То вітько як збурився, як почав кричати. Бачиш, не сподобалося йому, що я голос підала на свій захист, а тоді… - бабуся знову заголосила , - ще й вдарив мене. Боже, дожилася, рідна дитина на матір руку підняла. А я ж його найменшенького найбільше любила. Ганна захищала мене. Відмовилася будь-що брати. Так і поїхала з гостини плачучи, а я ось сюди прийшла, пересиджу, поки заспокоїться все.

Бабуся Фросина все ще схлипувала. Софія присіла біля неї, пригорнулася. Їй хотілося підтримати, розрадити жінку, але слів не було. Так і сиділи вони, якийсь час, притулившись одна до одної. Коли це бабуся враз стрепенулася.

- Чуєш, хтось гукає. Може, мене шукають. Піду я вже, бо ще більшої біди накличу.

І жінка, спираючись на костур, поволеньки пішла до городів. Софія дивилася вслід на згорблену постать, і на серці стало неспокійно, незатишно, враз захотілося додому, до мами. І день перестав бути таким красивим, яскравим, не манили ні луг, ні ставок. А журлива осінь, як думи гіркі, повноправною господинею пливла над полями.

Читайте більше на RvNews.