Лучани були першими. Фільм дивилися в кінотеатрі Premir Citi. Відбулася і тепла зустріч з продюсеркою Катериною Мізіною та режисером Ярославом Поповим. Саме їм режисер Леонід Кантер заповів створити цей фільм. 

“Леонід Кантер  був успішним кінопродюсером, а у 2004 році  вирішив все покинути і вигадав власну гру “з табуретами до океанів”. Щоб мандрувати, фільмувати цікавезні миті, ну і, звичайно, занести чотири кухонні табурети до чотирьох океанів. Він зібрав команду друзів-однодумців та вирушив у захоплюючу подорож, де було відзнято кількасот годин  неймовірних кадрів, пройдено близько 60 тисяч кілометрів у понад 30 країнах світу.

Остання подорож  у 2010 була до Тихого океану, тривала цілий рік і проходила з Північної до Південної Америки аж до миса Горн.

Фільм задумувався одним, а вийшов іншим. Хотіли його зробити за певним сценарієм.  Але Леонід був режисером і зрежисерував своє життя, а 4 червня 2018 року пішов з нього...

Фільм показує несподіваність нашого життя,  головний меседж, який ми хочемо донести  — не боятися несподіванок життя, бути готовим до всього, що може статися, приймати все з повним  відкритим серцем — сум та радість. Любити та підтримувати рідних та друзів,” - розповідає Катерина Мізіна.

Катерина Мізіна та Ярослав Попов. Фото Руслани Мельник

 А режисер Ярослав Попов додає: “Цей фільм - це вершина піраміди , де в основі - попередні подорожі команди. Перші створені нами  фільми ми показували як прем’єру у кінотеатрах і все, бо тоді українське кіно було ще не належному рівні. Цей фільм чекають як в Україні так і за кордоном.  Нас запрошують у різні кінотеатри.

 У ньому багато музики від OY Sound System,  Balaklava Blunes, Freeel ДІЛЯ.

 Наша команда поєднала документалістику з анімацією від RIDNI Animation. А казки звучать  голосом молодшої доньки Леоніда Патагонією, яка  народилася за час цієї довготривалої подорожі по Американських континентах у Аргентіні. Казки народів світу збирали дружина головного героя Діана з старшою донькою Магдаленою, які підтримали Леоніда та разом з ним поїхали у річну мандрівку.

 Основні зйомки відбувалися під час цієї подорожі,  а згодом ми робили дозйомки фільму в Україні. Тут є кохання, і є війна. Герой нашого фільму  цікава, смілива, непересічна особистість, він ще з дитинства знімав багато основних  моментів свого життя.  Це фільм про багатогранне життя Леоніда Кантера та його епічне завершення... “

У фільмі звучать багато роздумів, пояснень та думок самого Леоніда, зокрема:

“Чому з табуретами? Тому що це прикол, мрія має бути безумна.  Щоб присісти  на табурет біля океану і помріяти. Всюди, де ти бачиш людину з табуретом, то це точно не розбійник.  Спочатку це здавалося далеким та нездійсненим. Мама була незадоволена, що я покинув бізнес і поїхав автостопом, став волоцюгою-безхатьком, який спав при дорозі, в наметі. Для втілення багатьох мрій гроші взагалі не є головним чинником, наприклад для нашого проекту з табуретом потрібно було квиток на літак в одну сторону.  Ми ретельно готувалися до цієї подорожі, але якби ми усвідомлювали що нас чекає??? Ми були вуличними скоморохами, смішили людей, ставили вистави, табурет також був її атрибутом, садили банани, допомагали будувати будинок, відвідували фестивалі”.

Леонід Кантер. Фото з відкритих джерел

Згадує він і про прибуття в Канаду: “Першу ніч у Торонто я переночував у дівчини Маріанни, яка кілька днів по тому сказала, що зникла її скриня з коштовностями і заявила про це в поліцію. Коли мене викликали до відділку, щоб дати пояснення, по цій справі то відразу заарештували. Я пояснював, що приїхав сюди не задля того, щоб забирати скрині з коштовностями і здавати їх у ломбарди. Поліцейський сказав:

-  Тоді віддай скриню і я тебе відпущу.

 - Але у мене її немає...

Зранку привели перекладача і мене відпустили під заставу у 500$ та сказали що найближче слухання по моїй справі буде у вересні, а зараз початок травня.

Вийшла тупикова ситуація, або я повинен заплатити відкупні Маріанні 1050 $ і таким чином визнати свою вину або відмовитися від проекту і доводити свою непричетність...

 Спочатку було страшно, як це опинитися у незнайомій країні без грошей? І що далі все, кінець. Але це був лише початок...

 Ми влаштувалися офіціантами. Я найняв адвоката, адже суд мав бути аж через чотири місяці, а у нас віза лише на два. Коли адвокат вже домовився з прокурором про те, що справу необхідно закрити, оскільки немає доказів. У цей же день Маріанна знайшла свою скриню... Пояснюючи це:

 - Мені було незручно у цьому зізнатися, але я вирішила сказати правду, бо все життя  мучитиме совість. Мені дуже неприємно, що я заставила Леоніда так страждати через ніщо...

Не менш цікавими були його спогади про мандри по пустелі Гобі через Монголію з табуретом по пустелі до Індійського океану:

 “Пустеля — вона фантастична,  неймовірна стихія, як і океан. Ти стаєш такий малесенький,  перед тобою безодня, немає жодної людини, ти один. Ти відчуваєш як вона тебе  може зім’яти, тримаючи в своїх руках,  і те, як вона тобі не дає вмерти і відпускає зі своїх рук”.

Розчаруванням під час експедиції було те, що останній стільчик випав з багажника автобуса, разом з рюкзаком одного із учасників. Члени групи намагалися його віднайти, але марно. Наступила внутрішня криза в команді, адже того, що тримало всіх вкупі, вже немає. І тут Діана Карпенко згадала, що у них  з Магдаленою ще є сувенірний стільчик, який потрібно теж десь поставити, то давайте його там і поставимо. І Леонід разом зі своїм товаришем з Білорусії все таки донесли його до мису Горн.

Дружина Леоніда Діана згадує: “Як тільки ми познайомилися, Льоня сказав, що хоче жити в селі і після подорожі до Північно-Льодовитого океану ми почали шукати наше родинне обістя. Коли приїхали на прохорівський хутір Обирок (Чернігівська обл.), відразу вирішили — це воно. Для нього були важливі розміщення, краєвид та перспектива розбудови. Ми ще спокусили своїх друзів переїхати. Почали облаштовувати побут. Створювати арт-простір нашої країни мрій, керуючись внутрішнім гаслом: “Добре, там, де ми є!”

Подружжя з друзями відремонтували хати, старий клуб, прибрали вулиці, очистили озера і ліс від сміття, переробили сінник на кіносарай, а хлів - на фінську сауну.

Обирок скоро став  культурно-мистецьким центром, про який знають у різних куточках України та за її межами. Проводилися там фестивалі "Хліб", “Мама Африка”. 

Леонід Кантер на хуторі Обирок з сім'єю. Фото з відкритих джерел

Леонід Картер ніс крізь своє коротке життя довжиною в 36 років світло Любові, був невичерпним джерелом творчості, натхнення, авантюризму. Надихав усіх на пригодницькі подорожі на різних континентах з кухонними табуретами. Закликав робити усе для здійснення своєї мрії і своїм прикладом показував, як не маючи нічого (особливих статків,) втілити їх у реальність!

 Він ділиться уже з екрану фільму своїми гаслами та світосприйняттям:

“Якщо ти знаєш, що ти робиш все не заради чогось і ще при цьому ризикуючи всім, у тому числі і життям, це і є найболючіша творчість”.

“Мені подобаються епізоди співтворчості, заради якої ми ходимо у подорожі.”

“Кому подобається комфорт, розмірене життя, то цього поки в Україні немає. А от кому подобається щось створювати власноруч, то тут найкраще місце.”

“Мені подобається створювати світи, яких немає.”

“Будь реалістом, мрій про неможливе, ось моє життєве кредо”. 

Фото Руслани Мельник

Лідер,  бунтар, що тут і говорити. Справжній сучасний український Дон Кіхот, Жуль Верн та Кусто разом узяті. Звичайно хочеться відмітити ще його професійну звичку - фільмувати усі аспекти подорожей, рідних, друзів, життя. Більш ніж впевнена, що з його відзнятого матеріалу створиться ще далеко не один фільм, думаю, і художній.

Ну а казки, зібрані його дружиною та донечкою стануть їх окрасами, як і цього фільму. Діана Карпенко планує продовжувати мистецьке життя Обирка. Тому цей  створений етно-арт хутір  обов'язково потрібно відвідати. Адже тепер усі разом маємо долучитись до його творчого життя!

Леонід дав усім нам імпульс до нових пригод, створення фільмів, реалізації мрій, до творчості, до себе. Найбільш вражена тим, наскільки Леонід Кантер робив все у своєму житті цілісно, правильно, виважено, творчо та лаконічно. Він сміливо кинув виклик Життю і навіть Смерті. І усвідомлено здав Богу свій життєвий квиток.

Коли автора ідеї створення фільму питали, що треба, щоб бути щасливим, він відповідав:

- Бути там, де ти є і з тим, з ким мрієш!

Фото Руслани Мельник

Руслана Мельник з Катериною Мізіною та Ярославом Поповим. Фото надане Русланою Мельник 

Автор статті: Руслана МЕЛЬНИК (м. Луцьк)

Довідково. Леонід Віленович Кантер — український продюсер, кінорежисер, тележурналіст, мандрівник та письменник. Автор культових документальних стрічок про війну на сході України — «Добровольці Божої чоти» та «Міф». Засновник арт-поселення «Хутір Обирок» на Чернігівщині.

Народився 27 липня 1981 р. у Києві.

Закінчив Київський природничо-науковий ліцей № 145.

Кантер навчався у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, де отримав освіту за спеціальністю "Актор театру та кіно, ведучий телепрограм". А згодом здобув другу вищу освіту за спеціальністю "Режисер телебачення".

Під час навчання в університеті працював телеведучим в НТКУ.

У 2003 році заснував кіностудію "Лізард филмс", яка зняла близько 50 короткометражок, а також кілька повнометражних і документальних стрічок.

З 2004 по 2007 рік працював викладачем в КНУТКіТ ім. В. К. Карпенка-Карого.

Учасник Майдану. У серпні 2014 року він пішов добровольцем у 2-й батальйон Національної гвардії України. 

Помер 4 червня 2018 р. на хуторі Обирок.

Був одружений з Діаною Карпенко, виховував трьох дітей: Магдалену, Патагонію, Дар'яна. З 2007 року проживав разом із родиною на арт-хуторі Обирок. Розлучений.

Мати Леоніда Кантера проживає в Ізраїлі. Батько Леоніда Кантера, Вілен Львович Кантер, був вчителем фізики в київській 145 школі.