Любов Бурак, що пише під творчим псевдонімом Дзвінка Торохтушко, – у всіх проявах нестандартна особистість. Ця маленька тендітна жінка – мама шістьох дітей, дружина священика, письменниця, інтернет-блогер, автор поезій, дитячих казок. У своїх творах Люба може дозволити собі і гостре слівце, і нецензурну лексику, а може і спровокувати у читачів щирі емоції – сміх, сльози. Невимовно приємна у спілкуванні, щира, відверта, людяна, любляча мама, берегиня родинного затишку – все це гармонійно в ній поєднується. В ексклюзивному інтерв’ю спеціально для читачів Номер один вона розповіла про своє особисте життя, творчу діяльність і… чому не любить Тернополя.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Вас часто називають «україноботом». Що можете сказати з цього приводу і, як ставитесь до критики взагалі?

– До критики я ставлюся спокійно. Дивлячись, що наявне під словом «критика». Останнім часом це поняття в нас скочується до неконструктиву, а отже, то вже не критика. Але розумні зауваження чи авторитетні думки я сприймаю позитивно.

– Що нового і цікавого Ви відкрили для себе останнім часом?

– Себе. Мені попри все щось вдається! І хороших людей. А ще – лікер «Vana Tallinn», зелений сир із кмином, еклери з м’ятними вершками, нові пігулки від аритмії…

– Яким повинен бути ідеальний день Любові Бурак?

– Зупиніть планету – я зійду.

– Якби Ви хотіли мати річ, якої у Вас немає, що б це було?

– Власне житло і новий ноутбук. І щоб Зайко (молодший син Любові Бурак, – авт.) не хворів.

– Про що Ви мрієте?

– Про все на світі. Все хороше і добре. І щоб придурки на вибори не ходили.

– Що Ви не можете пробачити і прийняти?

– Росію.

– На Вашу думку, які цінності втратило суспільство?

– Суспільство нічого не втратило, воно просто не практикує честь, гідність, совість, свободу, мислення. Людяність, зрештою.

– Розкажіть, над чим зараз працюєте? Які у Вас творчі плани?

– Наразі закінчуємо з видавцем роботу над збіркою гумористичних новел «Родинне», а там – дасться чути.

«Ходила за вчителями і задавала масу запитань. Витерпіти зміг лише мій улюблений вчитель із позивним «Михайлович», котрий і називав мене Торохтушкою»

– У літературному світі Вас знають як Дзвінку Торохтушко. Яка історія виникнення псевдоніму?

– Історія походить із дитинства. Дзвінкою мене хотів назвати тато. Але моя православна бабця, яка щороку, доки мала сил, ходила на прощу до Божої гори і до Почаєва, сказала, що таке можливе тільки через її труп. Оскільки тато не бажав тещі смерті, то ім’я Любов стало компромісом. Я була дуже допитливою і страшенно емоційною, ходила за своїми вчителями і задавала масу запитань. Витерпіти мене зміг лише мій улюблений вчитель із позивним «Михайлович» – Володимир Михайлович Мазурчук. Саме він називав мене Торохтушкою. От і вся історія. Вперше псевдонім з`явився на «Фейсбуку» як нікнейм. Це було в листопаді 2013 року, коли діти пакували наплічники, щоб їхати на Майдан.

– Яким було Ваше дитинство?

– Різним. Вулиця Сичівка у Кременці – далеко не ідеальний соціум, і дітям там не завжди дитячо. Поки були живі бабця з дідом і взагалі оте покоління людей, що народилися ще до Першої світової і пережили всі колізії ХХ ст., Сичівка була іншою. Людянішою, чи що? Принаймні зі старими було затишно, вони вчили не лише працювати і виживати, а й думати. Вони знали справжню історію Кременця, вони не деградували, берегли одне одного, підтримували. Багато в кого за плечима був досвід УПА і відповідно Сибіру. Вони цінували життя і любили дітей. Вони взагалі вміли любити і жити. Про дитинство я багато пишу. Особливо, коли стає хижо на душі, коли затягуються якісь негаразди і проблеми. Недаремно кажуть, що ми всі родом із дитинства. Саме в минулому часом знаходяться правильні відповіді на багато запитань теперішнього часу. В мене буває так: шукаю рішення конфліктної дитячої ситуації і знаходжу його у спогадах про власне дитинство.

– Мені відомо, що Ви вивчали слов’янські мови самостійно. Чому вибір пав саме на них, у той час як півсвіту намагається вивчити англійську?

– То не спеціально. Мені просто подобалось читати в оригіналі того ж Словацького, Їржі Волькера, Чеслава Мілоша, Весну Парун. Любила вголос читати Янку Купалу. Це був розквіт епохи 90-х. Я тоді жила у м. Кам’янське (Дніпродзержинськ), де були в дитячих бібліотеках лише старі радянські книжки і нові російськомовні. Але ми тоді дружили із ксьондзом Марціном Янкевичем. У них в бібліотеці при костелі було багато розкішно виданих польських книжок, коміксів для дітей. Тож я брала їх і читала своїм Зайцям у миттєвому мамоперекладі. А взагалі-то цікаво було і самій зрозуміти те, як спільнокореневі мови з віками дають таке розгалуження лінгвістичної крони.

«Категорично не сприймаю життя за методичкою»

– У Вас шестеро дітей, між старшою донькою та наймолодшим сином різниця у 19 років. Чи не буває у вихованні, так би мовити, конфлікту поколінь?

– Зазвичай у нас як в людей буває різне. Кожна людина – особистість. Головне її не зламати. Моментами я погоджуюсь, що мої старші діти мудріші за мене. Направду – всяке трапляється, але намагаємось робити висновки, засвоювати уроки і не наступати на одні і ті ж граблі.

– Розкажіть трішки про своїх дітей. Вони різні за характерами?

– Вони і різні, й однаковісінькі в той же час. Про ці нюанси хіба моя Софійка може розказати – вона психолог. Для мене вони – всі діти і я всіх їх дуже люблю. Навіть тоді, коли вони впадають у кулінарний дзен і починають заливати мені сало за шкіру.

– Що для Вас означає бути матір’ю? Взагалі, яких принципів притримуєтесь у вихованні?

– Те, що і для всіх матерів. Виростити, виховати, навчити, вберегти, допомогти, підтримати. І ще багато різних дієслів, які супроводжують материнство. Особливих принципів не маю, бо категорично не сприймаю життя за методичкою. Просто кажу Зайцям (дітям, – авт.), що в житті є три важливі речі: Конституція України, Декалог і Кримінальний кодекс. Дотримуєшся перших двох – убережешся від третьої.

– Ви – мама, дружина, письменниця, як вдається усе поєднувати?

– А-а-а! Нічого не встигаю. Бо, окрім цього всього, я ще дуже складний механізм і з цим мені також доводиться якось давати раду.

У родинномі колі

– Більше часу приділяєте родині чи творчості?

– Роботі. Творчість – коли родина спить, родина – коли не твориться.

– Як воно бути дружиною священика? Адже прийнято вважати, що такі жінки спокійні, смиренні, набожні. Та у Ваших іронічно-сатиричних творах часто фігурують священнослужителі, зображені не з кращої сторони. Не буває так, що чоловік Вас просить «пригальмувати»?

– Уже не просить. Він зрозумів, що боротися зі стихією – марно, її треба просто пережити. А щодо священиків… Нічого особистого. Перепрошую, всі мої історії з життя, тож священикам іноді теж треба дивитися в дзеркало. А деяким варто наважитись на рішучий крок і – або хрестика зняти, або труси одягти.

– Ви називаєте себе нестандартним випадком…

– Так. Я – не шаблон, я така, як я є. Люблю розсувати рамки, ламати стереотипи. Іноді це виглядає доволі епатажно, іноді навіть дещо агресивно.

Періодично в мій бік летить каміння з боку церковників формату: “Як можна?” і “Що вона собі дозволяє?”.  Відповідаю, що можу бути лише собою.  Я дозволяю собі бути собою. Натомість  не дозволяю собі бути “гробом побіленим”, не дозволяю брехні, фальші, масок на обличчі і дулі в кишені. Моя хата ніколи не скраю. Я завжди відкрита до діалогу, але категорично не приймаю ультиматумів. Навіть якщо їх висувають високодуховні особи.

«Вірш «Молитва» почав до мене повертатися  у світлинах з окопів, бліндажів, блокпостів»

– Наскільки мені відомо, на війні побували Ваш чоловік та двоє синів. Що відчули в той момент, коли сини вирішили піти воювати?

– Гордість! На якийсь момент. Бо далі було те, що переживають усі жінки і всі мами в такі моменти. І тривоги, і страх, і чекання ранкового дзвінка. Вони в артилерії були, я знаю специфіку цієї «роботи» – це дуже і дуже небезпечно. Потім була контузія та всі «переваги» реабілітації добровольців. Якби не друзі, не волонтери, не наша Ліля Мусіхіна, я не знаю, як би ми з цим справились. Нічого – пережили і живемо. Зараз мені «мудрі» люди очі вибирають, бо мої діти за кордоном навчаються – це не патріотично. Пропоную їм пожити життям моїх хлопців – пройти майже рік війни, закінчити навчання в Україні, поїхати до Польщі, там працювати по 10-12 годин, вечорами вчитись і писати конспекти, дослідження, практикуми, у вихідні ходити на лекції та семінари. Чомусь не хочуть. Може, й справді  не патріотично…

– Ваш вірш «Молитва» облетів усю Україну. Знаю, що у багатьох військових він висів в окопах. Згодом він був покладений на музику та його виконали спільно гурт «TaRuta» і «Гайдамаки». Яка історія створення цього вірша?

– Це було восени 2014 року. Мені тоді було темно. Загинув Світляк, потім – Орест, далі – Вовк, Сокира, Атлет, Ромка і Микола… З кожною втратою темрява густішала. Друзі-волонтери попросили мене і Романа Коляду написати вірші-обереги для бійців. Так написала «Молитву». Я її віддала Татусі Бо, поставила собі на сторінку в ФБ і забула про неї. А потім вона почала до мене повертатися. У світлинах з окопів, бліндажів, блокпостів. «Молитва» жила своїм життям. Бійці писали мені листи. О, так! Вірш крали. Було й таке. Навіть друком видавали за свій. А потім була пісня. Я теж про неї довідалась, коли вона вже з’явилася. Гурт «TaRuta» гостював у моїх друзів в Ірландії, говорили про творчі плани, і Мішель Баскін запропонував Євгену Романенку написати музику до моїх слів. Виявилось, що у планах гурту це вже є і Борис Севастьянов поклав її на ноти. Ось так ми й подружилися з неймовірно чудовим гуртом «TaRutа».

«Молитва»

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

У цьому полі, у розпал бою.

Серед руїни і серед краху

Не дай пізнати глибини страху.

Не дай упасти в зневіру й розпач

І побратимам розбігтись врозтіч.

Побудь, мій Боже, отут, між нами

Душею батька, сльозою мами,

Сестри любов’ю, брата плечима,

Чеканням милої, її очима.

Побудь, мій Боже, отут незримо,

Коли немає звісток із дому.

Коли чекання спалює в попіл,

В серце і душу входить неспокій.

Коли в набоях сиріє порох,

Коли в обличчя сміється ворог.

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,

Посеред світу, посеред болю.

Храни від смерті, від кулі вражої,

Будь мені, Боже, вартою, стражею.

Я тіло й душу Тобі офірую.

Побудь, мій Боже, зі мною…

Вірую!

– Ваша сім’я дружить із Дмитром Ярошем, з чого почалося Ваше спілкування?

– У 1994 році в Кам`янському. Дмитро прийшов до нашої громади УГКЦ. Якось так  слово за словом і виявилось, що в нас багато спільного і нам цікаво разом, більше того, у нас є спільна мета – Україна. А потім ми охрестили Настуню і стали кумами. Вони – чудова родина, відкриті, щирі і душевні люди. Дуже люблю їх.

«Я дисциплінована письменниця – так, але і в мене є «висяки»

– Як Ви почали писати? Можете виділити етапи становлення себе як письменниці?

– Мені тоді 11 років було, коли написала вірша. Про етапи не знаю, я над цим не задумуюсь, я просто пишу. А сходинки, фази, ріст і все таке – то, може, колись біографи розпишуть. Якщо до того часу мене кудись по етапу не відправлять…

– Взагалі навіщо Ви пишете? Чим для Вас є література: покликанням, роботою, хобі? До якої форми більш схильні?

– Література – то моє життя! Мабуть, і покликання, і хобі, і робота водночас. Про форму – не знаю. Я ж просто пишу те, що пишеться. І дякую Богові, що маю видавців, які це все видають, і читачів, котрі читають і просять ще.

– У Вашій творчості є місце «плану»? Ви дисциплінований письменник? Наприклад, якщо вирішили, що сьогодні повинні закінчити цю розповідь, то сядете і її завершите чи орієнтуєтеся на натхнення?

– Усе відносно. І все – праця. Іноді чотири рядки пишуться довше, ніж повість. А буває, як з романом «Масік», п’ять тижнів. А інколи сил і часу немає, щоб закінчити, або натхнення. Я дисциплінована письменниця – так, але і в мене є «висяки».

Любов Бурак з донькою Христиною

– Розкажіть про процес творчості. Записуєте відразу у комп’ютері чи є спеціальний «сакральний» блокнот, звідки потім записи переносяться у цифру? Є улюблена пора доби, улюблений стілець, улюблена музика? Загалом усі ті маленькі фетиші письменника, які допомагають музі прилітати швидше?

– Є все. І купа зошитів, нотатників, папірців, квитків із тролейбуса, липучок на холодильнику і серветок з кав’ярні, на яких записане щось моментне. Є ноутбук, де на робочому столі теж чорт навігатора зломить. Є короткі ночі, коли не встигаю записати все, що хочу, і довгі дні, коли не пишеться нічого, хоч встрель. Але є Шуберт, Бетховен, Ліст, Ерік Клептон, Елла Фітцджеральд, «Кому Вниз», «ТaRuta», «Широкий лан». Коли настрій не о-го – є Файфура. Якщо геть хижо – є Руслан Сахнюк, до якого можна «доколупатися» на тему: «Де нова пісня?» Ще є в мене Роман Коляда, який завжди піднімає настрій і надихає. Хоча переважно у мене є діти, на яких можна гаркнути: «Та дайте мені чисту годину!» Дають. І тоді я вмикаю спочатку Шуберта, а потім голову.

– Що для Вас є показником якісного «тексту»: сюжет, опрацювування героїв, атмосфера? Який критерій найбільш важливий для того, щоби книгу можна було назвати хорошою?

– Талант і праця. Я не знаю інших критеріїв.

– Як долаєте труднощі «літературної кризи»? Траплялися такі моменти, коли жодного рядка написати не виходило?

– Доволі часто. Але це нормально для автора. Янголи, які диктують рядки, теж мають відпочити, хіба ні?

– Кажуть, творчі люди в основному інтроверти: коли творять, то занурюються в себе і ніхто їм у цей час не потрібен. Як це у Вас відбувається?

– Так. Як я вже казала, твір – це розмова з янголами. А вони тишу люблять.

– Де черпаєте натхнення?

– Не знаю. Усюди, мабуть. Світ, люди, краса, стихії, штиль. Мої думки, переживання, емоції. Мій біль, чийсь біль, моє щастя, чиєсь щастя. Пам’ять, історія, мрії. Чиясь розповідь. Промінь сонця у краплині роси. Усмішка дитини. Натхнення – ​це ангел, котрий не вміє писати. Письменник, поет – ​лише інструмент у його руках.

– Кого із сучасних авторів Ви читаєте і взагалі якій літературі віддаєте перевагу?

– Чекає третій том «Історії України» від діда Свирида. А загалом люблю Капранових, Дару Корній, Галину Пагутяк. Що тішить дуже – це ФБ. Там щодня є оповідки Богдана Волошина, Руслана Горового і чудова сатира Юрка Космини.

– Якою бачиться Вам доля друкованої книги? Чи буде вона витіснена електронними носіями?

– Навряд чи. Електронні носії – це зручно, мобільно, практично. Але не те. Та й розетка рильцем усміхається – ну-ну…

«Я тільки за те, щоби Росія згоріла синім полум’ям»

– Ви написали казку,  присвячену пам’яті загиблого під Іловайськом тернополянина Андрія Дрьоміна («Світлячок»). Що Вас підштовхнуло до її написання, як з’явилася взагалі сама ідея?

– Просто казка. Але вона вся про Андрія. Нещодавно написав мені поважний видавець з Англії, вони б її видали. Але за умови, що я заберу присвяту, світлини з Андрієм і сарана в ній не казатиме на жито «Рож-ж-жь!» Бо це розпалювання антиросійських настроїв. Кажу, перепрошую, але це казка-реквієм, «Світляк» – не просто боєць «Азову», він наш друг – я так не можу. Та й, зрештою, я тільки за те, щоби Росія згоріла синім полум’ям. Не порозумілись ми, одним словом.

– Ваша книга «Масік» викликала справжній фурор на Львівському книжковому форумі. Із власного досвіду та відгуків читачів знаю, що людей ця книга просто «розірвала». Читаючи її, ти поринаєш у такий феєрверк емоцій, де є місце любові, ненависті, марним сподіванням, сльозам. Як Вам це вдалося?

– Не знаю. Вона писалась по-живому. Тобто героїня розповідала, я записувала.

Це реальна історія конкретної людини, жінки. Вона сама почала говорити. Я попросила дозволу виставляти це у себе на Фейсбуці. Атмосфера спілкування була щирою, відвертою та відкритою. Це і сповідь, і роздуми. Мені взагалі важко про цей роман говорити, бо автор завжди не об’єктивний. Але я намагалася  розкрити дуже багато граней нашого життя. Героїня розповідала про своє життя, про кар’єру, а вона колишній суддя, корумпований суддя, з глибокими дитячими травмами, з кар’єрою і з життєвим фіналом, коли хвороба перекреслює все, що людина досягала за життя, і десь вищі сили втручаються і вносять свої корективи. Моя героїня пригадує, чому так сталося, робить певні висновки.

– Чому назва така – «Масік»?

– «Масік» – це пестливе ім’я мого сина Мар’яна. Ми з героїнею зустрілися, коли проходили МРТ і моїй дитині ставили страшний діагноз – пухлина мозку. А вона – свої обстеження. Наш діагноз спростували, а її підтвердили. Я не пам’ятаю її і про що ми говорили. Але одного разу вона прийшла до мене на концерт із кошеням, яке з сумки нявкало, і назвала його «Масік». Їй запам’яталося те, як я сина називала. А потім писалися новелки, і коли я уклала угоду з видавництвом і вже не викладала частинок твору, люди самі почали писати коментарі: «А де «Масік»?», і ми вирішили назву такою і залишити.

– Ще одна Ваша книга, збірка новел «Питровна», також була добре оцінена читацькою аудиторією. Чи можна вважати її деякою мірою біографічною?

– Так. Це розповіді про нас із друзями. І трохи сатири на совіцьке життя, за яким зараз дехто плаче.

– В одному зі своїх інтерв’ю Ви згадали, що не любите Тернопіль. Чому? Якщо би вдалось обирати, то де б Ви хотіли жити?

– Так, не люблю. Тернопіль – токсичне містечко з купою «мудрих» людей, які знають так багато, що не здатні тими знаннями розпорядитися. В жодному місті України мене так не намагалися вчити розуму. І в жодному місті я не зустрічала такої маси мізерних, недумаючих, тупих і дволиких людей. З іншого боку, тут я навчилася виживати. Проте знаю, що раптом би щось зі мною сталося, допомоги від містян Файного я не дочекаюся. Навіть розуміння. Брехня і помиї – будуть.

Поки не планую переїзду, але все може бути. Люблю Львів, Луцьк, Остріг.

Вікторія Ушакова