Тернопіль сприймають по-різному. Хтось скептично називає «провінцією» і оглядається на нього зі столичної висоти, для когось навпаки – це МІСТО, і можливість вирватися в «цивілізацію». Хтось критикує тернополян за байдужість і зарозумілість, особливу, притаманну тільки Тернополю «галицьку» логіку, хтось, навпаки, – хвалить, вважаючи ввічливими, порядними, щирими. Але до чого тут місто, якщо і пихатих, і людяних в кожному місті чи то населеному пункті вистачає, незалежно від його назви та географічного місця розташування.

Для когось Тернопіль рідний, для когось – чужий, комусь він став «своїм», а для когось – так і не зміг, залишившись просто етапом у біографії, пов’язаним з визначеннями «вступив», «вчився», «оселився», «вибув»…

Тут можна прожити все життя, щодня ходячи одними й тими самим вуличками – на роботу, додому, прогулюючись, зустрічаючись, а можна сюди лише повертатися час від часу – приїздити «додому», – це вже як у кого складається доля.

Може, я полюбила Тернопіль за прикладом мого батька, якого в сімнадцять років – «зеленого» студента-першокурсника медінституту – місто прийняло «за свого» і вже нікуди від себе не відпустило. Відтак все своє життя тато присвятив тернополянам та місцевій залізничній лікарні.

Можливо, розумію і трепетно ставлюсь до нього через те, що мамина рідна сестра – моя тьотя – працювала в Тернопільському краєзнавчому музеї, де я за кілька перших днів після його відкриття в новому приміщенні на тодішньому Майдані Мистецтв встигла вивчити напам’ять тексти усіх екскурсій, і саме вона прищепила мені особливе розуміння важливості історії як у контексті життя людства загалом, так і рідного міста зокрема.

Але найголовнішу роль у процесі виникнення моєї глобальної «всетернопільської» любові очевидно відіграла мама. Хоча нічого такого особливого в цьому плані вона й не робила, – просто через усе дитинство водила мене за руку вулицями міста – в садочок, до школи, на музику, і просто розповідала про Тернопіль, який знала з дитинства. Вона завжди досі практично зі сльозами на очах переймається за кожне зрубане у місті старе дерево, жалкує за кожним знесеним чи реконструйованим до невпізнання старим будинком і колекціонує книги про Тернопіль…

Може, я полюбила його за ранковий стукіт каблучків, що для мене завжди символізував початок нового ранку, адже під цей бадьорий ритм тернополянки щодня поспішали на роботу. Може, за вечірній, навіть домашній, шепіт шин на асфальті, коли стакато каблучків стихало на кілька сонних годин, дозволяючи почути заліговані фрази у музиці коліс авто. А може, за різнобарвні грибки парасольок, які під традиційним тернопільським дощем пропливали під вікнами нашої маленької квартири на першому поверсі на найцентральнішій вулиці міста… Але все це звичайно, ностальгія та емоції, адже в дитинстві, напевно, кожному здається, що місце, в якому живеш, – найкраще і найрідніше з усіх, бо це Дім.

Зовсім інші грані у любові до Тернополя в мене з’явилися під час роботи на «Радіо Тернопіль», коли, готуючи щоденні випуски новини, зуміла пізнати життя міста та його мешканців із середини. Це було просто неймовірно – щодня знати про рідний Тернопіль все: скільки немовлят народилося за минулу добу, скільки сталося ДТП та пожеж, скільки викликів за ніч було у швидкої, коли і де не буде води…

Це, напевно, вже «діагноз», але за роки, проведені на радіо, розповідаючи про програму святкування Нового року на Театральній площі, відразу думалося, скільки машин сміття вивезуть звідти комунальники вранці 1 січня, дивлячись ввечері на заметіль за вікном, завжди чомусь згадувалось, що із семи піскорозкидачів, які перебувають на балансі комунальних служб, до зими готові тільки три, і уявлялося, якими фразами оперуватимуть у такі моменти водії на дорогах, а коли в прогнозі озвучувала на наступний день «сильні дощі, грози, град, шквали до 17-20 м/с, медико-метеорологічна ситуація третього типу», відразу, вийшовши зі студії, хотілося подзвонити знайомим на Оболоня і попередити, щоб вони забрали картоплю з підвалу, аби не залило….

Разом із тим, поспішаючи зранку на ефір, я завжди тішилася, коли зустрічала людей, які теж в цей ранній час працювали: двірники, які прокидалися раніше за всіх у Тернополі, водії машин, які привозили свіжий хліб до сусіднього гастроному, майстри із перукарні поруч, що відкривалась о восьмій… Сприймала їх усіх практично, як добрих знайомих чи далеких родичів, адже в ці моменти, як ніколи, відчувалось, що усі ми живемо в одному місті і разом робимо свою роботу, вносячи особисту, нехай і невеличку частку у його буденне щоденне життя. Однак без неї, очевидно, Тернопіль таки не зміг би нормально функціонувати і дихати на повні груди…

Я вдячна долі за те, що саме тут, у Тернополі, народилась моя донька, і зараз, коли вона підростає, мені дуже радісно і приємно відкривати для неї «моє» місто, знайомити з улюбленими з дитинства куточками, приводити, як це було колись і зі мною, у місця, пов’язані з історією нашої сім’ї. І мені здається, що моя дитина вже теж по-особливому відчуває наш Тернопіль, налаштовується на його хвилю і любить його так, як я.

Для чого всі ці ностальгійні особистісні спогади, – може виникнути іронічне запитання. Все просто. 15 квітня 1540 року – день першої писемної згадки про Тернопіль. Саме тому 15 квітня можна вважати Днем народження нашого міста. А оскільки в день народження традиційно вітають, бажають, говорять приємні слова, то чому б не зізнатися в любові рідномуТернополю. Тим більше, що ці почуття – безкорисливі та світлі. Це більше схоже на відчуття тепла на душі, яке відчуваєш раптом, коли спостерігаєш, як серпневого вечора сідає сонце за Тернопільським ставом, коли чуєш, як лопотять каплі першої травневої грози по воді і за дощем вже навіть не видно «Дружби», коли ловиш на рукав осіннього пальта перші сніжинки, пробігаючи через Театральний майдан, і вже починаєш чекати того дня, коли тут встановлять ялинку, прикрасять колони театру гірляндами із черговими цифрами чергового року, за якими знову у квітні наше рідне місто стане на рік старшим. З Днем народження, Тернополе!

Олена Лайко