Лише кілька днів тому весь світ вшановував жертв Другої світової війни. Суспільні рани ще довго не загояться. Такими є наслідки найбільшої трагедії в історії людства. Але боротьба багатьох націй проти націонал-соціалістичної ідеології згодом була використана проти них самих. Міф про «Великую победу» став ідеологічним інструментом у руках політичного класу Радянського Союзу, який використовували для затягування націй у тотальну радянізацію. Слідом за цим крокували нищення історичної пам’яті, розмивання національної свідомості та ідентичності, переслідування еліт, конструювання єдиної «совєцької» ментальності. Брехня, міфи й примус були найкращим інтегруючим чинником Радянського Союзу, який на десятиліття став «тюрмою народів».

Міфи потроху ставали невід’ємною частиною всіх суспільних сфер життя. Для кожного нового народженого покоління в СРСР вони були аксіомами, які вже не потребували доведення. Радянська єдність майстерно будувалася «по цеглині», використовуючи вузький спектр будматеріалів: міфи й примус для незгодних. Міфи були важливими, бо давали змогу героїзувати та підносити ті речі, які в зрілих суспільствах прийнято тихо пам’ятати.

Падіння Радянського Союзу не винесло на смітник історії радянські міфи лише з однієї причини: вони були життєво важливими для країни-послідовниці. Російська Федерація, будучи зменшеною копією СРСР, за філософію своєї державності взяла радянську спадщину. Всі ті виплекані та дієві міфи стали фундаментом внутрішньої політики консолідації населення й точками дотику до «братніх народів». У зовнішніх відносинах предмет розмови дуже швидко міняв фокус від спільної історичної спадщини до претензії на території суверенних держав. Сучасна ідеологія «русского мира» вдало приживалася в тих незалежних країнах радянського табору, де свого часу була успішно проведена політика радянізації. Міфи про «Велику Вітчизняну» викликали сентименти в громадян, змушували заплющувати очі на злочини тоталітарних режимів на противагу біснуватим святкуванням «побєди». Радянські міфи знищували значущість націй, які брали участь у поборюванні нацизму. Імена, належність, особистість — усе це не мало жодного значення. Достатньо було весь Союз заставити пам’ятниками невідомому радянському солдатові, який героїчно загинув десь під Берліном.

Підтримка життєздатності міфів у відновлених незалежних країнах 1991-го стала головною потребою удаваної «братерності». А за такою зовнішньою політикою РФ незмінно ховалася нова хвиля гібридної колонізації всіх можливих сфер довірливих і незалежних держав.

Циркуляція політичних еліт із роками української державності, зміна суспільних настроїв, прихід молодих поколінь та війна з Росією поставили руба питання про подальше існування радянських міфів в Україні. Декомунізація від початку незалежності була хаотичним процесом, який несли на своїх плечах окремі організації та ініціативи. Від 1991-го і до 2015-го ми бачили, як із надважкими боями українські патріоти вимагали у своїх містах викорінення символів тоталітарних режимів. Лєнінопад 2014 року став кульмінацією суспільних настроїв, які лише згодом вдалося оформити в законодавчу ініціативу. «Пакет декомунізації», який підготовив і пролобіював Український інститут національної пам’яті, дав змогу системно впливати на це питання.

Уже сьогодні ми бачимо чималі результати роботи центральних та місцевих органів виконавчої влади на вимогу дотримання ухвалених у 2015 році законів. Перейменування міст і вулиць, очищення від пам’ятників ворогам українського народу не лише дають екзистенційне задоволення, а й створюють простір для дослідження історичної правди. Поки що важко говорити про повноцінний катарсис української свідомості, де не лишалося б найменшого місця для міфу. А надто в умовах війни з Росією, коли п’ята колона і далі вливає ресурси в підживлення радянських міфів. Однак можна стверджувати напевно, що системна державна політика в гуманітарній сфері поступово збільшує глибину української національної пам’яті.

Ще одним маркером дієвості декомунізації стало нещодавнє подання 45 народними депутатами клопотання до Конституційного Суду України про визнання неконституційним Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». Така дія реваншистів має виключно політичний характер, оскільки жодних правових підстав для цього не існує. Тиск на процес декомунізації в Україні свідчить про важкість ідеологічних та суспільних втрат для проросійських політиків. Сподіваюся, що останні кадрові зміни в КСУ не дадуть проникнути російським впливам в інститут захисту конституційності. А громадськість приверне до цього питання максимум уваги, щоб унеможливити ухвалення неправових рішень.

Варто зауважити, що лише четвертий рік діє пакет законів про засудження тоталітарних режимів та повернення історичної справедливості Україні. Спробуймо тільки уявити, які результати ми матимемо через десятиліття. Це буде вже зовсім інша Україна, вільна від міфів і наповнена власним змістом. Проросійським політикам бажаю усвідомити одну просту річ: декомунізаційні закони 2015 року лише систематизували процес, який органічно відбувався в країні від самого початку відновлення незалежності. Це означає, що атаки на державну гуманітарну політику через блокування одного із законів вплинути на нього не здатні.