Оголошений розпуск парламенту змусив знову заговорити про політику. Абсолютно різні люди, з різною історією та різними цінностями, почали говорити про похід у владу, щоб “було краще”. Найгірше у цій ситуації нам — виборцям. Бо саме на нас зараз рине купа політичної реклами, у абсолютно різній формі, від листівок, бордів, крикливих шоу, то політичних мемів, картинок та “простих рішень”, з Facebook та Instagram. Політична реклама, навіть, якщо вона неявна буде “проникати у голову” непомітно. Що ж робити? Спробуємо розібратися, що таке політика? Які бувають політики і чи потрібні вони взагалі. А також складемо алгоритм, як обирати свідомо.

Політика, як мистецтво

Отже, політика — це у першу чергу мистецтво управління. Колись у грецьких містах-державах, керівників називали політиками. Те, що нам показують по телевізору, це не політика. Це шоу, цікавий продукт, маркетинговий хід покликаний змусити нас піти і проголосувати. Перетворення політики у шоу і бездумне голосування вигідно багатьом.

У першу чергу ворогам України. Там, де нема управління, там є хаос. Невпевненість у майбутньому і безлад роблять державу слабкою. Таку державу легко захопити. Ще стародавній стратег Сунь-Цзи говорив, що полководцю вигідніше утримувати армію шпигунів. Ця армія має ситих переконувати у тому, що вони голодні. Задоволених у тому, що вони невдоволені. Якщо коротко — сіяти зневіру. Тоді, за словами китайського стратега, можна виграти війну без бою.

Шоу вигідне різного роду шахраям. Адже там, де є багато емоцій, завжди легше керувати. Емоційна людина менше думає і менше аналізує. Вона дивиться картинку.

Шоу люблять також ті, хто розглядає політику як бізнес. Адже на фоні політичних шоуменів завжди можна виглядати більш серйозно та респектабельно. Казати: “Я не такий, як вони!”.

Насправді ж політика це набагато нудніша і прозаїчніша справа. Це мистецтво управління ресурсами. Вміння приймати рішення в інтересах громади. Вміння бачити проблеми і головне знати, як їх вирішувати.

У політику йдуть усі

Сьогодні у політику, зокрема у парламент, йдуть усі від водіїв, садівників до активістів, експертів, митців, співаків, акторів. Разом з тим, усіх кандидатів умовно можна поділити на кілька головних груп. З з точки зору простого громадянина вибір не такий вже і великий. Кого нам пропонують?

1. Старі “професійні політики”. Це люди, яких ми бачимо на телебаченні, шпальтах газет. Мотивація у таких людей буває різною. Але одна з основних — це все таки статус політика. Серед них є справді добрі і порядні. Але часто вони настільки довго в політиці, що відірвалися від всього “місцевого” і вирішують лише “глобальні” проблеми.

2. “Місцеві політики” це різного роду місцеві політичні активісти, депутати місцевих рад. Різного роду експерти. Серед них багато знаючих людей. Проте, як правило, такі політики страждають, як і їхні колеги з “професійних” на колективну безвідповідальність. Вони звикли працювати у колективних органах таких, де нема персональної відповідальності перед виборцем. Усе добре можна приписати собі, а не дуже добре - списати на уявну “раду” чи “більшість”, до якої чесний місцевий політик не мав жодного стосунку.

3. “Нові обличчя” - це ті, на кого є запит у суспільстві, яке стомилося від “професійних політиків” національного та місцевого масштабу. І це був би непоганий вибір. Але є і ризики. Такі люди часто не мають управлінського досвіду для вирішення проблем. Часто надто спрощено уявляють собі систему державного управління. Тож нерідко ми розчаровуємося, коли керуємося лише критерієм “новий аби не старий”.

4. “Бізнесмени” - це люди успішні у підприємництві. Вони мають управлінський досвід у бізнесі. Але у таких людей, як правило, мотивація не зовсім співпадає з інтересами виборця. Безперечно є винятки, але бізнес і політика — це все таки різні сфери. У бізнесі головне — це прибуток. У політиці — захист інтересів держави і свого виборця. Ці дві цілі не завжди співпадають. Тому є ризик, доведений практикою, що політик-бізнесмен буде й далі або “заробляти”, або захищати свій бізнес, а це має мало спільного з нашим інтересом.

А обирати маємо краще

То кого ж маємо обирати? Є кілька логічних критеріїв, які приходять на думку з досвіду розвинених демократій Європи та з оцінки нашогосьогодення.

У першу чергу треба дивитися на тих, хто має тверді державницькі позиції. Людині, яка не розуміє для чого треба захищати базові ознаки державності такі, як: мова, культура, сувернітет, історія, - нема місця у політиці. Тим більше зараз, коли країна веде війну за свою незалежність.

По-друге, треба дивитися все таки на молодих, але з управлінським досвідом. Вони дивляться у майбутнє. І прагнуть позитивних змін, бо у цій країні будуть жити їхні діти, та й вони самі.

По-третє, у обранця має бути звичка до персональної відповідальності за свої дії. Цю категорію політиків, як не дивно, треба шукати на рівні голів успішних сільських, селищних рад, а також невеличких містечок.

Саме там поєднуюються добрий практичний управлінський досвід і персональна відповідальність. Найчастіше мешканець звертається навіть не до депутата, а до голови. Тому тут є розуміння проблем людей. Крім того, на місцях саме головам доводиться реалізовувати ті закони, які приймаються “на горі”. Вони найкраще бачать і розуміють вади тих законів.

Можливо, якщо б таких людей було більше у парламенті, ми б бачили більше позитивних змін. І, головне, ці керівники несуть персональну відповідальність.Вони не можуть сховатися за колективну безвідповідальність.

Тож оптимальним видається вибір молодого націоналіста з досвідом управління невеликим успішним селищем або містечком. А приглядатися варто вже зараз, щоб робити свідомий і обдуманий вибір.

Гнат Тарківський