Млинівчанка Ніна Поліщук поділилася власними міркуваннями щодо заробітчанських мандрів чужиною. Пропонуємо її роздуми і висновки з приводу цього аспекту життя нашого.

Для тих, хто жартома називає жінок, які приїжджають з Італії, «сеньйорами» пояснюю: ми там – чужинки і дивляться на нас, як на підсобну силу по догляду за хворими людьми. Давайте скажемо правду своїм дітям, людям усього світу, бо ж бачимо, до чого це призвело…

Коли ще жила моя мама, то виживали на її пенсію. Як не стало неньки, то сім’я залишилася без копійки. Влітку, тобто під час відпустки, гарувала я на сільськогосподарських плантаціях у Польщі за 120-130 доларів США, щоби було за що зібрати дочку до школи. Хоча для повноцінного аскетичного життя заробленого не вистачало. Отож одного Божого дня спакувала «валіджі» та, як і багато інших краянок, на позичені кошти вирушила до Італії. Дорога на чужину –суцільні роздуми і хвилювання: «Куди їду? Як віддати гроші? Що чекає на мене там, за «бугром»?...

Через місяць після приїзду влаштувалася на роботу в Кальярі (острів Сардинія). Доглядала 78-річну жінку, розбиту інсультом. Навіть із моєю допомогою вона рухалася з великими потугами. Я мешкала в сім’ї хворої, однак роботодавець – дочка хворої жінки, начепила на мене коло інших обов’язків: зранку – підняти матір, нагодувати, дати прийняти медикаменти. Далі – провести до школи внучку, в обід – забрати її зі школи, нагодувати, підготувати з нею домашнє завдання, перевірити засвоєне. Згодом –завести внучку на заняття з релігії. Крім того – щоденні прогулянки із сеньйорою в парку, закупи продуктів – також сфера моїх обов’язків.

А ще щосуботи безкоштовно робила сеньйорі зачіски, бо ця послуга в Італії недешева і коштує 35 євро.Коли живеш у сім’ї роботодавця, то перебуваєш наче в статусі раба: поганяють тобою, як хочуть.

В Італії так заведено: якщо батьки хворіють, то їх доглядає не рідня, а такі, як ми. А пояснюють цю метаморфозу італійці просто: хворі батьки їх нервують! Звісно, таке пояснення для нашого менталітету – не що інше, як гріх. Але ж слід зважати: ми – не італійці, або ж два світи – дві дійсності.

Зрештою, не слід відкидати й економічного розрахунку. Наймають нас і для того, щоб не сплачувати 2,5 тисячі євро в instituto, де можуть доглядати хворих батьків. Зважаючи на те, що нам платять значно менше, то такі родини завдяки нам ще й суттєво економлять.

Отож наче роблю все, як того вимагають у сім’ї, але за два роки ніхто й не думав оформити так зване permesso. Натомість єдиної дочки не бачу, серце крається від розпачу, а я «вкалую» щодня із 7.00 год. до 23.00 год. за низьку платню.

«Не можеш терпіти – забирайся геть!»

Як не дивно, але вирватися з того глухого кута допомогли сусіди, які знали чимало нюансів про мої поневіряння, в тому числі й те, що хазяйка не платила за мене податків, бо не уклала відповідного договору. Умови праці мало чим відрізнялися від рабства. Я не мала права голосу, сеньйора після інсульту часто втрачала пам’ять, кричала і проганяла мене геть. І така «психологічна розминка» відбувалася щоденно. Жах! Вона могла битися, дряпати мені руки (знаки від такого «спілкування» залишилися досі). Дітям хворої жінки марно було скаржитися, бо відповідь була одна:

- Мама хвора, а ти, якщо не можеш терпіти, то забирайся геть!

А куди йти? На вулицю? Чим платити за житло, їжу, квитки в громадському транспорті, дзвінки в Україну? Залишитися без роботи – це найскладніше і найстрашніше. Плата за житло – 200 євро, харчування – 150. Квитки за проїзд, телефонні розмови – 100 євро. Отож якщо не заробиш бодай 500 євро в місяць, то не виживеш! Відтак доводилося терпіти. Плакала, молилася Богу, щоб витерпіти оту наругу…

А скільки ж можна терпіти нашому люду? Майже 30 років нічого не змінюється, а так хочеться змін на краще! Якщо не для себе, то бодай для дітей і внуків. Невже українці дурніші від інших? А, може, завинили чимось перед небесами? Чимало заздрості поміж людьми, засмучуємося від успіхів ближніх, тішимося чиїмось невдачами…

Як на мене, причина такого гріховного стану в нашому суспільстві – безгрошів’я, суцільна бідність. Однак навіть і за таких умов головне – не грішити.

Отож доглядала я хвору жінку п’ять років. Як вивчила мову – змінила місце роботи. Не виділяюся міцним здоров’ям, тож працюю на низькооплачуваній роботі. Хоча можу періодично лікуватися, купити необхідний одяг, взуття.

Щодо України, то слід привести у відповідність наші зарплати і пенсії цінам на товари. А то виходить: зарплати і пенсії – куці, а ціни – європейські. До речі, в Італії ціни такі ж, як у нас, зокрема, на продукти, товари першої необхідності,в тому числі – для ремонту квартир.

Їм потрібні наші руки і світлі голови

Маючи гроші, італійці економлять на всьому: продукти, мило, туалетний папір купляють на день-два. Відходи не викидають, а переробляють.

Припускаю, що зі мною погодяться співвітчизники, які працюють за кордоном: ми там нікому не потрібні – чужинцям потрібні лише наші руки і світлі голови. Логічно, що ми там – ніхто! Просто працівниця-чужоземка. Здавна до таких ставилися не так, як би насправді  хотілося, бо нам платять у 2-3 рази менше, ніж своїм співвітчизникам. За зекономлені на нас кошти влаштовують вечірки, відвідують ресторани, подорожують зарубіжжям.

Хто не розуміє іноземців, то стверджує: вони ставляться до нас добре. Запевняю: ні, зовсім не так! Приймають на важку, брудну, малооплачувану і невдячну роботу, де самі не бажають гнути горба 24 години на добу, на відміну від нас. Складно і мешкати з ними, адже ставляться, як до своєї власності.

Найголовніше в житті – молитва

Поверталася додому, щоб віддати голос за «Слугу народу». Адже Володимир Зеленський – перший Президент України, за якого віддали голоси майже три чверті виборців. Він закликав співвітчизників повертатися з-за кордонів до своїх домівок і родин та працювати у своїй країні, а не поневірятися по чужинах. Вірю, що в Україні зросте добробут народу і настане мир. Власне, до цього прагнуть в усьому світі…

Коли світає, птахи на чужині також виводять мелодії: щемливі і тужливі, інколи – веселі і бадьорі. Характерний і плач чайок…

В цей час я молюся. Дякую Богу, Матері Божій, небесним силам та прошу благополучно прожити день мені і моїй єдиній донечці Еліні, яка сумує за мною в Україні. Вдячна Богу, що маю можливість це робити. І серцем розумію, і душею відчуваю, що найголовніше в житті – молитва….

Не плачу, але сльози мимоволі душать від душевного болю. Ось як добре чужинцям за кордоном…