Загинув, щоб Україна була єдиною

23.08.2019 08:43   Опубліковано : Новини Тернопільщини
Джерело: Свобода

Під вечір 11 червня 2016 року на шахті Бутівка (Путилівська), що поблизу Авдіївки, зібралися бійці ДУК «Правий сектор», які мали здійснити розвідувальний вихід у бік тимчасово окупованого селища Спартак. До операції всі готувались належним чином. Частина бійців перебувала на позиції «Маска», що за 150 метрів від шахти. Всі інші приїхали туди вже 11 червня.

Тривоги не відчувалося. Хлопці телефонували дружинам, пили чай. Хтось знаходився у самій шахті.

Серед бійців перебував житель з села Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області, для якого ці місця були рідними, Андрій Бутенко («Легат»).

Оскільки до самого виходу залишалося ще кілька годин, він вирішив сходити з побратимом Ігорем Жолудем до бійців 128 бригади ЗСУ. Там служив приятель Андрія.

Вони відійшли від шахти на декілька метрів і тут почався обстріл. Всі, хто був надворі, забігли в середину.

Московські гармати, міномети били точно. Вони знали, що в шахті знаходяться бійці «Правого сектору». Перекриття не витримало потужних вибухів і обвалилося. Осколки, бетон і метал полетіли на хлопців.

- Коли ми опритомніли від вибухів, почали шукати поранених побратимів і тягнути в яму, яка знаходилася в шахті та слугувала тимчасовим сховком.

Першим натрапили на «Легата». Він лежав і не рухався. Почали надавати першу допомогу, зупиняти кров, запускати роботу серця, оскільки воно не билося. Але це, на жаль, нічого не дало - він уже був мертвий. Його грудна клітина нагадувала місиво і вся була перебитою.

Ми забрали його і вийшли з шахти. На вулиці вже стояла БМП Збройних Сил України і боєць з цікавим позивним «Ленін» став вивозити наших хлопців...

Андрій народився в Донецьку. Проте батьки не змогли знайти там роботу і переїхали в Новомихайлівку. Десь у 7 класі він побував на острові Хортиця, уважно слухав розповіді екскурсовода, а повернувшись додому, почав вивчати історію, багато читав. А закінчивши школу, заявив батькам: «Все, дякую. Далі я влаштовуватиму своє життя самостійно».

Коли отримав повістку в армію, єдиний з друзів пішов служити. Андрій вважав, що там його зможуть чогось навчити. Але розчарування настало швидко. Тут панувала «дідівщина», бюрократія, радянський стиль виховання.

Після служби пішов на роботу в міліцію. Думав, стоятиме на охороні законності. Проте, коли дізнався, як командування  Мар’їнського райвідділу вимагає від підлеглих «робити план по затриманих», зрозумів, що і тут немає нічого хорошого.

Тому переїхав у Донецьк, де влаштувався на роботу охоронцем. Це був початок 2014 року. Андрій разом з друзями, які були свідомими і не зрадили свою державу, виходив на мітинги, протестував проти російського засилля. Йому часто доводилося вступати в силовий контакт із тими, хто перейшов на бік ворога. Та переконавшись, що сили нерівні, Андрій залишив Донецьк та виїхав на мирну Україну.

На одній із баз, де тренувалися бійці ДУК та батальйону «Донбас», він познайомився з донеччанином Павлом (позивний «Аскольд»). Відтоді їхні долі часто пересікалися.

Після Дніпра вони переїхали в Київ. Андрій дуже хотів на передову, але його туди не пускали. Від цієї безвиході він вирішив повернутися в Донецьк і розпочати партизанську війну.

- Він мені телефонував і пояснював, що таке партизанська боротьба: захопити якесь приміщення, забарикадуватись і вже звідти відстрілювати сепаратистів та росіян, – пригадує Павло. – Але він таки поїхав. Та на місці зрозумів, що плани його не реальні. Надто багато всього змінилося, всі підходящі місця вже захопили сепаратисти і місцева «гопота». Плюс до всього, у нього не було зброї. Андрій вирішив купити її, але всі магазини, де продавали рушниці, автомати були або закритими, або ж пограбованими. Тоді Андрій пішов записуватися в місцеве «ополчення», сподівався, що дадуть автомат і тоді... Але ополченці послали його будувати укріплення. Андрієві нічого не залишалося, як поїхати додому.

11 серпня 2014 року він відсвяткував свій день народження, а вже 12 зібрався у дорогу. Хотів стати у лави батальйону «Айдар», який в той час знаходився на  Луганському напрямку і там перебував його побратим Павло. Попрямував через Донецьк, думав, що ніхто не зверне на нього уваги. Проте військові берці і форма австрійського зразка, яка була на ньому, таки привернула увагу ФСБ.

Допитували десь у підвалі. Він спочатку казав, що їде в Луганську область, щоб вступити у місцеве «ополчення». Але колишні «менти», які перейшли на бік ворога, через годину катувань змусили його у всьому зізнатись. А відтак, вирішили розстріляти. Але перед тим Андрія викликав до себе один осетин.

- У скільки ти оцінюєш своє життя? Бо якщо не буде грошей - тебе розстріляють...

Варто зауважити, що Андрій по життю був невиправним і навіть дивакуватим весельчаком. І саме ця риса врятувала йому життя. Хлопець відповів осетину:

- Моє життя коштує дві гривні, але вони зараз знаходяться у в’язничній камері.

Окупант став кричати, називати Андрія «дебілом» і відправив у камеру. Там його охороняли вже менші начальники і місцеві. Їх і попросив про два аркуші паперу, мовляв, хоче матері листа написати. А сам зробив два паперових голуби і повісив на вікно камери. Коли його запитали, що це таке, Андрій сказав: «Це - птиці і вони вільні, а я ні». Сепаратисти подумали, що він з’їхав з глузду, і вирішили його не розстрілювати. Так Андрій відсидів тривалий час у полоні аж поки його не поміняли як бійця батальйону «Донбас».

Вийшовши на волю, Андрій подався у селище Щастя Луганської області, де його вже чекав Павло. Уже перебуваючи на базі батальйону «Айдар», Андрієві дали новий позивний – «Легат».

У районі ТЕЦ під Щастям, куди хлопці з «Айдару» виходили на чергування, тривала в’язка боротьба, яка приносила жертви з обидвох боків. Гинули хлопці з 92, 80 бригад ЗСУ, батальйону «Айдар». Українські командири були зовсім не навченими військовим премудростям.

Російські розвідгрупи, переодягнувшись у цивільне, заходили в тил нашим військам, ворожа піхота підходила так близько, що можна було розгледіти їхні обличчя. І все ж наші воїни мали змогу використовувати свою особисту зброю з максимальною результативністю. І Андрій у той час відзначився як неперевершений боєць. Він стріляв з АГС-17, СПГ, зі свого улюбленого РПК. Легат захопився тактичною медициною і старався не пропускати будь яких курсів, які б давали йому можливість підвищити кваліфікацію. А серйозність компенсував дивакуватістю.

- Пригадую кінець 2014 року і усміхаюся. З одного боку панував загальний дурдом, а з іншого був «Легат», - пригадує Павло. - На Новий Рік він ходив у шапці Святого Миколая, або в шапці з головою медведя. Це у всіх викликало сміх. Командування батальйону дивилося на Андрія суворо, але нічого не могло зробити. Тому просто пропускало крізь пальці його витівки. Не можна ж карати того, хто бере активну участь у бойових виходах, не ухиляється від будь-якої роботи, вивчає медичну справу і зброю. Його лиш одне нервувало, як і всіх добровольців, особливо донеччан, - чому ми не наступаємо?

Вересень 2014 року став для батальйону «Айдар» перехідним. Приїжджали люди із спецслужб, військове командування і намагалися вмовити добровольчий підрозділ перейти у статус офіційного, армійського.

Після важких боїв літа 2014 року, коли батальйон втратив більше близько 100 воїнів загиблими і ще 300 пораненими, це рішення важко давалася бійцям, які прийшли на війну визволяти свою землю, а не ставати підрозділом армії.

Частина хлопців, які хотіли бачити командиром «Аскольда», в тому числі Легат, вимагали від командування модернізації техніки, зброї, щоб можна було вести активні бойові дії. Натомість отримали дві БМП та ЗІЛ-131, яким було по 27 років. Про обіцяні нові БРДМ, прилади нічного бачення тощо вже ніхто й не згадував.

Але війна продовжувалася. Після того, як у полон бійцям 92 бригади ЗСУ потрапили ГРУшники РФ, окупанти вирішили відімстити українським бійцям. Вони «довбали» наші позиції з мінометів, з нових АГС-40, намагалися пройти у тил, розставляли розтяжки. Але й наші бійці вже чогось навчилися. За їх словами, ГРУшники не такі страшні, як про них кажуть. «Там тільки купа м’язів і більш нічого. Вони такі самі, як ми, так само помирають від куль» - говорили вони.

Андрій Бутенко («Легат») почував себе під час цих протистоянь як риба у воді. Завжди спокійний, холоднокровний, він чітко відпрацьовував по окупантах з будь-якої зброї. А коли наставало коротеньке затишшя, ремонтував техніку, чистив зброю. І весь час думав про головне – коли він звільнить від ворога свою рідну землю.

Після 2015 року «Легат» почувався трохи сковано. Йому хотілося йти вперед, але команди не було. Тому Андрій вирішив діяти самотужки. Брав запаси їжі і проникав на 5-6 кілометрів у тил ворога. Там два-три дні блукав, знищував ворожу піхоту, фотографував порожні окопи і повертався до своїх. На основі його інформації наші бійці доповідали розвідці, що ворожі окопи майже порожні, адже всі сили окупантів були зосереджені на донецькому напрямку. Тому сміливо можна було наступати і відвойовувати території. Або хоча б відтягнути ворожі війська від Донецька, але... Часом з Андрієм ходили інші хлопці, які приносили такі самі дані.

- За час виходів у тил ворога Андрій знищив більше 20 окупантів. Проте він ніколи не гордився цим. Швидше, прискіпливо готувався до кожної вилазки. Цей хлопець умів гарно маскуватись. А щоб не потрапити в полон, носив в свої аптечці дві тротилових шашки. Чим дивував і жахав усіх.

Одного разу приїхали поляки. Вони побачили «Легата», його аптечку з червоним хрестом і запитали, чи у ній зібрано все необхідне для першої допомоги? Андрій підійшов до гостей і відкрив аптечку, а вони не могли зрозуміти для чого це йому? Андрій відповідав спокійно: «Я вже був у полоні і більше туди не хочу». Мало того, «Аскольд» пригадує, що у приватних розмовах Андрій просив його: «Якщо мене поранять у ногу, роздроблять кістку чи щось таке, добий мене. Не хочу бути інвалідом ціле життя»...

Настав кінець літа 2015 року. Батальйон перевели з містечка Щастя у Черкаське. Продовжувався загальний хаос. Андрієві ця ситуація не подобалась і він з деякими бійцями вирішив перейти у 128 бригаду ЗСУ. Там обіцяли створити аеромобільний взвод. Проте «Легата» у цій бригаді обманули. Взвод не створили, а хлопці, які пішли з ним із «Айдара», перейшли в 24 бригаду ЗСУ.

Андрій образився і повернувся додому. А вже звідти пішов у Добровольчий Український Корпус «Правий сектор»!

Розповідає батько Андрія:

- У добровольчий батальйон він прийшов у квітні 2016 року. Там знаходилися такі ж патріотично налаштовані хлопці та дівчата, яким понад усе потрібна була перемога. У рядах цих воїнів Андрій і загинув. Пригадую, 11 червня 2016 року ми з ним поговорили, він обіцяв скоро приїхати, казав, що будемо разом дивитися футбол. Тоді якраз розпочинався чемпіонат Європи. А ще син зізнався, що готує нам сюрприз, хоча не повідомляв подробиці. А потім сказав, що зараз не має можливості розмовляти і зателефонує пізніше. Я кажу: «Ти що, прощаєшся зі мною»? «Та ні, просто сказав» - відповів Андрій. А вийшло так, що прощався. Це була 19.00, а через кілька годин його не стало...

Що це за сюрприз я зрозумів, коли його дівчина Катя після похорону принесла нам онука. Зараз Максимко часто до нас приходить. Дитинку стараємось навчати української – це принципово. Його тато загинув від рук росіян за українську державу. Не можна, щоб Максимко розмовляв мовою ворогів, які вбили його батька і ще тисячі українських синів та дочок. Молоде покоління має рости українським і розмовляти державною мовою.

Зрештою, нам усім потрібно ставати справжніми українцями: гордитися своєю приналежністю до великої нації, своїми героями, жити без заздрощів, без почуття меншовартості... Словом, зовсім не такими, які зараз пишуть в інтернеті, що Андрій жив самотнім життям, з батьками не спілкувався. А тепер вони нібито збирають гроші і використовують смерть сина в особистих цілях.

- Ми живемо неподалік Донецька. І тут багато прихильників Росії. Були випадки, що українським патріотам кидали гранати у вікна будинків. Андрій знав про це, тому оберігав нас від зовнішнього світу. Навіть коли народилася дитина, він сказав своїй Катерині: «Я вас люблю, ви мені дорогі, але дай дитині своє прізвище. Ніхто не має знати, що це мій син. Закінчиться війна - змінимо все», – ділиться спогадами мати «Легата» Ірина Тимофіївна. - Минуло більше двох років, як росіяни вбили мого сина. Проте біль до цього часу стискає серце. Він боровся за Україну, за її щасливу долю, а частина мешканців цієї країни не цінує цього. Навіть у нашому селі деякі люди вважають його ворогом. На похороні Андрія одна з місцевих жительок сказала: «Он убівал нашіх блізкіх»...

Ця жінка живе в Україні, отримує від держави пенсію, субсидії, допомоги, користується всіма пільгами, передбаченими українським законодавством, і вважає цю державу чужою. Андрій жив з думкою про щасливу долю України, боровся і загинув, щоб вона була для всіх  єдиною. І саме такими як він є справжні українські герої.

Михайло УХМАН


Читайте більше на TeNews.

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Свобода  

Загрузка...