Симбіоз чи війна на знищення?

Розмовляв на цю тему кілька разів з різними знайомими в реалі; виявилося, що інформація значною мірою невідома для більшості пересічних громадян. Тому пишу тут, мо’ кому згодиться…

Отже, міський, селищний, сільський голова (надалі для простоти – “мер”):

1. Очолює відповідну раду, головує на її засіданнях. Відповідно до Регламентів рад або одноосібно формує та затверджує порядок денний сесій, або, як мінімум, може дуже суттєво впливати на цей процес.

Копнемо трохи глибше. А що ж за люди стають переважно депутатами місцевих рад? Особисто я бачу чотири основних категорії:
а) “бізнесюки”. Рвуться в депутати для лобіювання власних бізнесових інтересів, для розпилу бюджетів, для можливостей “бути в курсі” всіх оборудок з комунальним майном та, відповідно, при нагоді й самим “піднятися” на парочку земельних ділянок та/чи приміщення під магазинчик. Сваритися з мером їм ну абсолютно немає сенсу.
б) “партійні діячі”. Йдуть в депутати, щоб підсилити вплив своєї партії на місцевому рівні. Можуть опонувати голові за умови наявності міжпартійного конфлікту.
в) “авторитетні люди” як-то вчителі, медики, митці, “патрійоти”. В більшості випадків не особливо рвуться в депутати, але під тиском умовно провладних партій погодилися балотуватись по їхніх списках. В цілому поняття зеленого не мають куди вони попали і для чого, чемно піднімають руки “за” всі ініціативи мера.
г) “городські сумашедші”, активісти (в хорошому розумінні цього слова). Мають власні ідеї, прагнуть залучення широких мас громадян до місцевого самоврядування, можуть опонувати меру, якщо той не підтримує (а 99% голів не підтримують). Ідеалісти. Однак в силу майже повної відсутності таких в радах ні на що толком впливати не можуть.

В цілому ситуація така, що в раді в більшості випадків назбирується стійка більшість, лояльна до голови, хоча бувають винятки.

За майже 9 років депутатської діяльності особисто мені складно пригадати питання, які б рада не підтримала всупереч волі мера чи навпаки – прийняла рішення, хоча голова був категорично проти. Але дискусійні питання були.

По факту, міський голова на 99% може бути впевнений, що рада підтримає його позицію з будь-яких питань.

2. Очолює виконавчий комітет відповідної ради.
Не тільки очолює, але ще й пропонує його кількісний та персональний склад. Тобто якщо мер не захоче когось бачити в складі виконкому – то просто не вносить його кандидатуру, і нема на те ніякої ради. За посадою в склад виконавчого комітету входять: секретар ради, секретар виконкому, керівники структурних підрозділів апарату ради, а у випадку ОТГ – ще й старости. Зрозуміло, всі ці люди абсолютно підконтрольні; їм сваритися з головою ну геть немає сенсу. Також під тиском партій/ГО мер може ввести в склад виконкому пару-трійку активістів, але не дуже шкідливих, і які не здатні якось кардинально вплинути на його діяльність.

3. Пропонує кандидатуру секретаря ради.
І тільки у випадку, коли депутати такого кандидата не підтримають, то рада може запропонувати іншого кандидата з свого числа. Особисто мені випадки таких конфліктів не відомі. Тому в більшості випадків секретар ради – цілком лояльна до мера людина та підконтрольна йому.

4. Очолює апарат ради.
Тобто може приймати на роботу кого вважає за потрібне, без узгодження з радою.

5. Призначає керівників КП, також без узгодження з радою.

Підіб’ємо підсумки.

В нормальних ситуаціях місцеве самоврядування якось віддзеркалює систему державної влади, копіює її. В Україні же історично склалось так, що “на верхах” є хоч якась конкуренція (ну хоча б її видимість) між Президентом, ВРУ, Кабміном та іншими органами центральної виконавчої влади, між силовиками та прокуратурою; на “середньому рівні” голови обласних та районних рад обираються з числа депутатів, і потім конкурують (хоч і співпрацюють) з головами відповідних ОДА/РДА, які по факту виконують функції виконавчих органів відповідних рад…

І тільки на самому низу, на рівні рад населених пунктів, маємо практично ПОВНУ монополію міських (селищних, сільських) голів на місцеве самоврядування. Зауважу, що в селах монополія таки тотальна, в райцентрах (центрах ОТГ) – практично повна, в обласних центрах та в Києві спостерігається хоч якась, але все ж конкуренція.

Як вирулити ситуацію?

1. Змінити положення ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”. Розділити повноваження міського голови між різними особами:
а) Голова ради мав би обиратися з числа депутатів (по аналогії з районними та обласними радами).
б) Секретар обирається за аналогічною процедурою.
в) Мер, як голова виконавчих органів та апарату ради, обирається, як і зараз, прямим голосуванням виборців. Підконтрольний та підзвітний відповідній раді.
г) Керівники КП пропонуються мером та затверджуються радою.

Але це лише побажання, бо вносити зміни в Закони може тільки ВРУ, і я не бачу там сил/осіб, які б особливо переймалися питаннями місцевого самоврядування.

Тому поки що:

2. Використовуючи чинне законодавство потихеньку відбирати частину повноважень та бюджетних коштів на їх реалізацію від рад та виконкомів (одноосібно контрольованих міськими головами) – до органів САМОорганізації населення. В широкому розумінні такими можна вважати як ОСНи як такі, так і ОСББ, асоціації ОСББ, дачні, гаражні кооперативи і тому подібні утворення.

3. Само собою, підтримувати в депутати тих людей, які будуть відстоювати інтереси громади, а не власних бізнесів та партій. Які знають куди вони йдуть, орієнтуються в місцевих проблемах та уявляють методи їх вирішення. Мають хоча би базові поняття в організації місцевого самоврядування. Бо при всій любові та повазі до вчителів, медиків та патріотів з культурними діячами – часто в них нуль знань і нуль бажання їх набувати. Толку з таких в радах дуже небагато…

Інших методів запобігти монополізації влади на місцевому рівні просто не існує… або я не бачу – то підказуйте…