Після складного поранення у здолбунівчанина Сергія Улітенкова відсутній фрагмент черепа, а ще на одне око він бачить лише на 17 відсотків. Пише https://armyinform.com.ua  

Проте це не завадило Народному героєві повернутися до війська і продовжити не менш завзято воювати в своїй роті та паралельно готуватися до «Ігор Нескорених»…

«Тільки б встигнути!» — заклопотано нервується Сергій Улітенков, головний сержант одного з батальйонів механізованої бригади. «Сьогодні-завтра у нас ротація, а вже 14-го потрібно бути у Києві на „Іграх Нескорених“. Планую — „з корабля на бал“, точніше, прямо з фронту на змагання! У 2018-му під час відбору витиснув штангу 117 кг, цього не вистачило… Зараз витискаю вже більше 120-ти і сподіваюся потрапити до фіналу. Та насамперед змагаюся сам із собою вчорашнім…»

Сергій — унікальний воїн. І не тому, що вже 15 років в армії, а його бойова географія налічує десятки містечок, не тому що брав участь у миротворчих місіях та багатьох міжнародних навчаннях…. А тому, що з ним траплялись історії, які просто не вкладаються в голові. Він і танк ворожий знищив, поціливши в нього з РПГ, і ворожі ДРГ не раз зупиняв, і снайпера «зняв», першим помітив та знищив зенітну установку бойовиків…

І хоч нині після складного поранення у нього відсутній фрагмент черепа, а ще на одне око він бачить лише на 17 відсотків, та й уламки в тілі позалишались, це не завадило Народному героєві повернутись до строю і продовжити не менш завзято воювати в своїй роті… А ще влітку цього року він виборов золоту медаль на марафоні поранених The Cateran Yomp-2019, що проходив у Шотландії. Подолав 86 кілометрів за 19 годин 48 хвилин.

А взагалі Улітенков — чоловік більш ніж везучий. У боях у Пісках його бойова машина підірвалася на протитанковій міні. Він дивом вижив, хоч і отримав контузію. Після контузії, звісно ж, відмовився покидати поле бою… Та коли нарвався на ворожу ДРГ, то не пощастило бойовикам… А чого варті дні проведені на блокпосту «Балу», коли ворог прицільно гатив по бліндажу захисників…

— Пам’ятаю, як міна розірвалася прямо перед бліндажем. Ще якийсь метр і залетіла б прямо до нас… І так — землею всіх позасипало. Поряд зі мною хлопець був, йому уламок прямо в лоб прилетів, він бідолаха так кричав, але вижив…— ділиться Сергій. — Ще був випадок, коли з РПГ-18 по нам вистрелили, а я якраз встиг заскочити в БМП. Пролетіло буквально пів метра біля мене, не заділо ні мене, ні БМП.

Що вже казати, якщо опинившись за тридцять метрів від ворожого танка, Сергій успішно використав шанс зупинити багатотонну металеву машину.

— Згадуєш фільми і розумієш, що в боях все зовсім інакше. Я глянув праворуч, звідки по танку вдруге не влучив із гранатомета мій побратим. Зрозумів, що стріляти вже не можна, бо зачепить своїх. З першого разу я не поцілив. З другого — потрапив під башту, танк вийшов із ладу. Майнув у окоп по третю «муху». Останню гранату випустив, майже не цілячись. Вона знову влетіла під башту, і танк остаточно застиг. Потім їхні БМП нас атакували, але то вже інша історія…

Наприкінці літа 2015-го везіння трохи поменшало — за кілька метрів від Сергія вибухнула 120-міліметрова міна…

— Через особливості розташування опорного пункту, противнику вдалось підійти на відстань 100-150 м. Це був район Світлодарська. Я стояв за мішками із землею, ми якраз облаштовували блокпост, коли прилетіла міна. Врятував шолом і бронежилет. Я на передовій їх не знімав. Каска і бронежилет і справді були як їжак, повністю в осколках. Я спочатку не второпав, що поранений у голову, тільки очі відчули щось неладне… Самостійно дійшов до броні, сів у «беху», а тоді вже відключився. Прийшов до тями через три доби у харківському шпиталі. Але здавалось, що пройшло не кілька діб, а п’ять хвилин після бою.

Потім — важка боротьба лікарів за життя героя, тривале лікування, реабілітація… «Спорт можна буде відновлювати десь за півтора року», — обережно казали лікарі. Та вже за вісім місяців Сергій повернувся на фронт.

— Я одразу після поранення вирішив, що відлежуватись не буду. Звісно, настрій був паскудний, але вдалось себе перебороти. Та коли на «Іграх Нескорених» побачив, що ветерани повноцінно живуть без рук та ніг, то взагалі соромно стало. Обмеження — вони ж завжди у голові. Так, у мене є проблеми з зором, досі в шиї залишився уламок біля артерії. Ще буквально міліметр у сторону і перебило б, — говорить Сергій. — Але він мені не заважає. До речі, кілька тижнів тому мені вдалось побувати на позиціях, де я отримав поранення. Прямо на місці боїв. І хоч я досить скупий на емоції, йокало ще й як. Досі є посадка, де сидів їхній коригувальник… Приємно, що це наша земля, що тоді вдалось трішки просунутись нашим військам, що зараз тут спокійніша обстановка…. Але все одно важко згадувати. Хоч і пройшло вже чотири роки… Того дня загинув мій побратим Віталій, у вересні у нього мав бути дембель, планував одруження. Ще п’ятеро хлопців отримали важкі поранення. Ми з Віталієм разом були на блокпосту «Балу». Здавалось, якщо там вижили, то вже нічого нам не страшно…

Сергій чесно зізнається — після поранення почав жити ще активнішим життям, ніж до травми. Та й хіба 46 — це вік? Постійні заняття спортом, змагання, спілкування і усе це між фронтовими перипетіями. А ще сім’я, донечки…

— На фронті завжди займаюсь. Коли стояли в Мар’їнці ходив до місцевої школи, там є спортивний зал. Коли перебазувались — організував імпровізований спортзал. Було б бажання! Коли я був у міжнародних місіях, постійно брав участь у міжнародних спортивних змаганнях. Так от — жодного пузатого офіцера у них не бачив! А ми ж також у НАТО рухаємось! А оскільки в одиночку займатись нецікаво, завжди підбиваю побратимів. Дуже цікавий досвід отримав у Шотландії цього літа, де вдалось вибороти золото на марш-кидку. Мрію організувати подібний марафон у Косово і зареєструватись на марафон у Америці. А ще — «Ігри Героїв», де я взяв бронзу в 2017-му, «Ігри нескорених»…

«Чоловік повинен усі серйозні справи свого життя доводити до кінця», — додає Сергій на останок.

— У нашій роті воювали чоловіки, які й для мене — «дядьки». І ще й як воювали! От із них і беру приклад — воюватиму, поки дозволятиме здоров’я! Та й хіба 46 — це вік?

Автор: АНАСТАСІЯ ОЛЕХНОВИЧ

За матеріалами https://armyinform.com.ua