Мешканці  міста вже багато років невдоволені розміщенням смітника поряд меморіального комплексу загиблим за волю України героям, який поступово збільшується. Протягом усіх років люди не мовчали, стукали у владні двері постійно, але їх ніхто не чув і не чує нині.

Цього літа до автора цих рядків зверталось багато теребовлянців з проханням висвітлити дану проблему публічно. Вони плекають надію, що міська влада може на це хоч зреагує. Тому 4 вересня 2020 року біля меморіального комплексу зібрались активісти та мешканці міста й оглянули сміттєзвалище та меморіал, у яких неначе вже й симбіоз проявився. Запрошений був і голова ГО «Меморіал», але не з’явився, напевно через зайнятість, а потрібно було б все таки, бо це ж саме в компетенції тієї організації.

Не будемо переповідати промови виступаючих людей, їх можна почути та подивитися на відео, що подається нижче. Але про кожного з присутніх все таки скажемо коротко за чергою їх виступів.

Теребовлянець Микола Ковальчук – архітектор за фахом з великими досвідом та стажем, краєзнавець, письменник і поет. Він, говорячи про негаразди, запропонував, а потім повів усіх на можливе нове місце перенесення та безпечне облаштування смітника. Навіть мапу взяв із собою частини Теребовлі й показав на ній, що й до чого.

Мешканець вул. Лошнівська Роман Чайківський фактично живе навпроти цвинтаря і йому деколи до обійстя надходять «приємні» запахи смітника. Він повідомив, що на одній із меморіальних плит вирізьблено ймення його діда і висловив, що так скоро нечистоти доберуться до середини меморіалу, до його діда.

Теребовлянець, волонтер і депутат міської ради Любомир Заверуха повідомив, що влада знає про стан речей біля меморіалу, але чомусь зволікає з позитивним вирішенням проблеми.

Олег Уруський, волонтер, який пройшов Майдан і бував з волонтерськими місіями на фронті, на самій передовій, війни з москалями багато разів, потрапляв під обстріли, але дякувати Богові все обійшлося. До речі, прізвище його древньої родини сягає в глиб історії, до 14-15 століття.

Нагодився на зустріч і охоронник цвинтаря та також сказав декілька слів. З присутніх були ще один волонтер та мати бійця АТО, а фотографував все Олег Капуста. Останній народився в м. Хабаровськ під час виселення його батьків до Сибіру за радянщини за зв’язки його матері Мирослави з повстанцями(була зв’язковою). Під час створення меморіалу пан Олег приймав безпосередню участь у викарбовуваннях імен загиблих патріотів на кам’яних плитах.

Про нашу міську владу

Ніхто не говорить, що вона нічого не робить, робить, але… Але більшість з того залишається недовершеним до кінці, деякі міські негаразди й зовсім не беруться до уваги, як той меморіал, хоч біля того позорища щороку проводяться всілякі мітинги пам’яті. Проводяться і громадські слухання, на яких автор цих рядків бував раніше разом з активістами. Та з кожним роком на ті слухання приходило все менше і менше звичайних людей та активістів. Бо чому? Бо все про, що ми говорили, висловлювали пропозиції по облаштуванню та облагородженню рідного міста зовсім не брались до уваги. Наприклад? А ось вам і приклади: відсутність присутності каналізації вже більше 30 років, міської лазні та готелю, поливочної машини для доріг, реконструкція набережної р. Гнізна, довершення реконструкції Молодіжного парку і ще багато іншого. Все це так і не зроблено, хоч міський голова пан Сергій Поперечний на кожних громадських слуханнях обіцяв виконати, наводив офіційні дані та документації проектів. На все у нього була і є відмовка-виправдання своєї бездіяльності. А віз і надалі залишається стояти на своєму місці, мовби покинутий лебедем, щукою та раком, або як той, що стоїть в парку на території  «Над Гнізною».

Та хай там вже з містом… Мешканці вже звикли, що там яма, а там калюжа, там бур’яни, а там в центрі міста будівлі облізлі без ремонту по 50  років. Звикли вже й без пішохідного мосту і чекають, що ось-ось арковий завалиться від перевантаження. Хай там вже… Але ж(скільки тих але цікаво і прикро?)… Але, щоб пам’ять предків посипали сміттям – цього вам, владо міста, ніхто не пробачить і не забуде. Бо це святотацтво, блюзнірство, це бездушність, яка межує із зрадою держави нашої, її історії.

На закінчення є ще одне запитання, яке всіх цікавить: Чому влада деякі свої грандіозні проекти не виносить на громадське обговорення із народом, місцевими професіоналами своєї справи(наприклад – з тим же Миколою Ковальчуком), а самотужки, опираючись на чужих, вирішує все і вся?

Віктор Аверкієв, фото: Олег Капуста