Назва книжки, зізнаюсь, збентежила відразу: яскравий і, водночас, ніжний новотвір! Глибинна мудрість, що відсвічує у ньому першоджерельним зачином. Вдумаймось лишень: русло і слово. За зоровим сприйняттям «руслослів’я» нагадує джерело, від якого бере початок річка. А за метафоричною семантикою – русло, як головний стержень, все одно, що Творець всюдисущого, звідки бере початок  Слово… Воно стає невидимою рікою із дивною назвою Слів’я, аби дотекти (добігти) до океану Мови і навіки з ним злитися…

І коли я поспіль перечитала лишень назви п’яти розділів, то була вельми подивована вкладеним у рядки змістом, який при цьому виникав, хоча, впевнена, авторка не замислювалася над їхнім розміщенням. Але ж судіть самі: «Змарніє серце без тепла/ Природа вся червонокнижна/ Мистецтва сонячні мости/ В історії – міцні сюжети/ Століть натомлених намети». Ось такі дива трапляються у світі літератури. Згадана книжка – рубаї. Іншими словами – чотиривірші. Щоб їх писати, треба досконало володіти (у цю мить хтось, мабуть, подумав про техніку римування) – відчуттям причетності до цілісності світобудови і, найголовніше, до її Творця. Саме про це і йдеться у першому розділі «Змарніє серце без тепла». Філософський настрій пронизує всі поетичні рядки Марії Назар, і без цього ніяк, адже чотиривірші – це концентрат багатьох попередніх думок і розмислів, які авторка ретельно «відсіяла», аби залишити «нектарні соти». І коли читаю «На березі житейської ріки/ Тримаймося надійної руки./ Буває, звичне русло застигає,/ Коли у ньому – зради мідяки», то в моїй уяві постає неосяжне житейське «полотно», де позначені всі миттєвості: набування досвіду, перші розчарування, втрати, радощі, хвилювання…

Загальнолюдські моральні цінності – в основі кожного життя, принаймні, так мало би бути. Таким був задум Творця. Без сумніву. Але… коли «Пілат у вчинках, наче рідний брат, / Тоді і сам Господь не допоможе». На підтвердження моїх слів читаю у першому розділі «Людина – це витвір Божий, / Але нічого не зможе, / Якщо її руки та мислі/ Осквернять святеє ложе». Виважений лаконізм, щільність і цілеспрямованість, зосередження на основному і… акцент в останньому реченні. Саме така форма у написанні, робить вірші – мініатюри (рубаї) неповторними й особливими. Мистецтво написання коротких віршів до снаги не кожному. Рубаї Марії Назар різно-темні: батьківські настанови- традиції, питання життя і смерті, людяність тощо. Розділ «Природа вся червонокнижна» я б назвала еко-рубаями.  У ньому вся душа і любов авторки до різних природних стихій: весна-дощ, літо-сонце, веселка, дерева (коріння і крона), гори, вітри, плеса, ліси тощо. І як застереження, ось цей важливий посил, яким не можна нехтувати: «Є у дерев свої закони:/ Коріння є – то будуть крони. / Якщо їх цілість порозпиляєм, /Зруйнуємо природи схрони». Зберегти довколишню природу – завдання кожного з нас. Наші думки, помисли і слова у жодному разі не повинні розходитися з нашими діями і вчинками. Так, це завдання не з легких, але якщо не брати цю правду-істину за основу в житті, то навіщо тоді взагалі було «приходити» на Землю? Тільки задля того, аби їсти, спати, веселитись?.. Письменниця чітко проголошує «Зуміє той цю чашу зберегти (природу), / У кого світ, як материзна». Зануртесь думкою у попереднє слово: не Батьківщина, а Материзна! Материзна – у значенні «материнської любові». А що може бути сильнішим від неї? Тільки любов Бога…

А ось «Мистецтва сонячні мости» постають у моїй уяві поміж двох: на одному кінці Той, хто обдаровує (Творець), а на другому – той, кого обдаровують (філософ – митець). Повсякчас авторка виступає на захист рідного слова. Тому не дивуюсь, що для неї відкрився «тайнописних слів секрет» і звичайні словники – це «регістри запашні… словес живих труди і дні». Відтак слова живі і променисті, у них Марія Назар вчуває «Тарасів голос, мов огненний птах,/ Який долає милі крізь століття,/ Аби нам не затьмарювати шлях». Темою патріотизму пронизаний розділ «В історії – міцні сюжети». Наголошую – мова про почуття дієвого патріотизму. Згадки про часи Ноя і Кия, Батия і москалів, Крути і… портфелі радянських чинуш. Тим часом вражають ось ці рядки: «У людства зболений мотив:/ Покоси зброї замість жнив./ Чи виполе воно назавжди/ Зі свої долі негатив?». До слова. Питання залишається відкритим упродовж… останніх двох тисяч років. Так-так, я не помилилася з цифрою, можливо, й навіть більше. Згадайте, «Ісус Христос пожертвував своїм життям, щоб встановити Мир на Землі і Доброзичливість серед людей. Без Миру людство не може досягнути прогресу в жодній сфері, чи то матеріальній, чи то Духовній або Моральній. Сьогодні украй потрібна Об'єднуюча Сила Любові, яка постійно розширюється і охоплює все більше і більше людей. Саме таку Любов проявляв Ісус. Людство повинне стати однією великою сім'єю. Тільки в цьому випадку весь світ стане Раєм!» (за Сатья Саї Бабою – індійський філософ).

На «території добра» поетеси присутні добра нива, яка щорічно родить. Новий день авторка сприймає як «дарчу вість», а кожну мить – як «серця невгасиму щедру тайну». Несподівано зізнається, що знаходить у собі (в кошику років) ще чимало несказаних зернин – слів. Одночасно її хвилює сакральне питання: «Якщо їх світу всі віддати,/ Чи не зміліє душі спів?». Не зміліє, навпаки, збагатиться. Тож віддавайте! І то, не замислюючись. Бо чим більше віддаєш, тим більше отримуєш – і ви не можете цього не знати. Хіба не про це йдеться у Ваших «сонячних мостах», які окрилюють і надихають? «У студентські роки виникла в мене думка присвоїти українській поезії афористичну, підпорядковану певному законові римування, чотирирядкову форму рубаїв. Приглядаючись до неї, я побачив, що вона являє собою щось ніби стиснутий сонет. Її драматургія нагадує суперечливість змісту сонетної форми. Я думав так: якщо українська поезія досконало оволоділа сонетом і зробила його навіть жанром філософської лірики, то чому б їй не висловлюватись іще лаконічніше» – зізнався колись поет, український рубаїст Дмитро Павличко. Тож пишаюсь, що цим мистецтвом оволоділа (і не зупиняється на досягнутому) також членкиня НСПУ Марія Назар із Тернопілля.