Дуже тішився з того, що міг назвати себе її студентом. Знаю: у неї тисячі таких - простих сільських хлопців і дівчат, які прийшли з маленьких сіл і містечок за парту великого університету, і які все досі пам’ятають і ніколи нічого не забудуть, бо щеплені його історією і жертовністю його Атлантів з дуже нашими - лемківськими, гуцульськими, середньо-наддніпрянськими – українськими, словом, прізвищами Бучко, Герман, Лук’янюк, Бабич… І, будучи щепленими, приречені до нестями шліфувати кожне слово. Щоб лягало воно у реченні хоча б приблизно так, як у них, як у неї, у Надії Денисівни, – до міліметра…
Дуже тішився з того, що працював під її орудою завідувачки кафедри. Мені здавалося, що зміг вивести формулу її успіху, яко людини і науковця, - спочатку бути вимогливим до себе, а вже потім – до інших. Боже, вона завжди цитувала мої останні матеріали в «Молодому», бо саме вона могла так непомітно перевести тему розмови на кафедрі під час перерви з політики на старослов’янську і навпаки! Мабуть, я вже ніколи не матиму такого уважного читача.
Дуже втішився з того, як зовсім несподівано для мене кілька років тому вона прийшла на мою, на запрошення колеги, відкриту лекцію для студентів-журналістів. Втішився і… злякався. Бо що я міг сказати нового для людини, яка вміє так працювати зі словом? Як міг пояснити цілий всесвіт, коли за першою партою ліворуч був Атлант, який тримав на собі небосхил отого всесвіту?
І дуже сумно мені зараз від того, що сьогодні він пішов - мій чи не останній Атлант. Наш Атлант. Сумно, бо знано: чим сильніші Атланти, тим надійніше і вище вони піднімають небо. Для нас. Щоби ми мали куди рости.
Дякую, Надіє Денисівно! Я ще спробую трохи підрости…
Читайте більше на
CvNews.