Клуб села Кобиловолоків Теребовлянської міської ОТГ міститься в недобудованому приміщенні, де ні тепла, ні зручностей, а глядацькою залою слугує фойє. Проте в докарантинні роки тут щомісяця відбувалися концерти. Постійно діють дорослий і дитячий вокальні колективи, студія читців та народний аматорський театр, що наступного року відзначатиме 30-річчя. Стільки ж літ цьогоріч виповнюється довгобуду.

Якось до його директорки забажали приїхати представники Міністерства культури. Прочитавши її звіт, захотіли вивчити й поширити в Україні унікальний досвід. Але Оксана Григорівна гостям відмовила, бо як, каже, мала їх прийняти взимку в неопалювальному, сирому, не зданому в експлуатацію приміщенні?

«Люди того вартують»

Оксана Гойсалюк прийшла в Кобиловолоцький клуб художнім керівником у 1983-му й через рік очолила його.

«Село тоді процвітало, — пригадує Оксана Григорівна. —  Працювали колгосп, відгодівельний комплекс, спиртозавод, дитсадок, у школі навчалося пів тисячі учнів. Не було інтернету, соцмереж, закордонних заробітків. Удень люди працювали, а вечорами виходили на вулиці, спілкувалися із сусідами, йшли до клубу… Хотілося для них щось зробити.

І в 1992-му я створила театр. Дебютували ми в березні виставою «Мати-наймичка» за Тарасом Шевченком. Тепер маємо в репертуарі понад п’ятнадцять вистав, переважно за творами українських класиків. А недавно поставили драму «Сто днів залишилось до… смерті» за п’єсою сучасної авторки, нашої землячки з Долини Віри Фрейчак. Тепер готуємо «Кум-мірошник, або Сатана у бочці» Дмитра Дмитренка. Невдовзі розпочнемо репетиції нової постановки, теж сучасних авторів із Тернопільщини. Плануємо відзначити її прем’єрою 30-річчя. Будемо святкувати, бо люди того вартують».

Акторів у Кобиловолоцькому народному театрі шістнадцять, але за потреби й понад два десятки назбирується. У теплі пори року люди приходять на репетиції до клубу, а коли зимно — до школи. Сходяться пізно ввечері, втомлені нескінченною сільською працею, і часто повертаються додому після опівночі. Бо театр — їхня віддушина, їхня любов.

«Корифей нашого театру — вчитель іноземних мов Богдан Іванович Болячко, — розповідає Оксана Григорівна. — Він у театрі з перших днів, залучений у всіх виставах. В останній постановці «Ніч на полонині» Олександра Олеся блискуче зіграв головну роль — старого пастуха. Решту ролей грали молоді люди, його учні. Тішуся, що останніми роками до нас долучилися талановиті актори і читці Іван Семків, Ігор Карашівський і Богдан Козар.

З дитинства брав участь у художній самодіяльності Василь Ярославович Олійник — нині регент церковного хору. Він завжди мене підтримував, і я тепер його виручаю — співаю в хорі. Рятуємо одне одного.

Неперевершений виконавець комедійних ролей — Василь Шидловський. Він узагалі не вживає алкоголю, але так уміє зіграти п’яного, як ніхто інший. До реформування Василь Михайлович працював у клубі художнім керівником, а недавно цю посаду скоротили. Сумно за такий підхід влади до спеціалістів. Я вважаю, що талановитих людей треба берегти і втримувати будь-якою ціною, бо на них тримається культура».

Так, вона в селі тримається на жменьці ентузіастів, котрі люблять пісню, театр і передають цю любов у спадок молодим. Як у родині Бойків-Гайдуків, де співала свого часу мама, співає донька, а тепер діти-внуки співають.

«Є в мене дівчата — дуже талановиті й завжди готові втілити будь-яку ідею. Це учениці сьомого і восьмого класів Інна Гайдук, Єсенія Лукава, Христина Коваль, Софія Байдак, Юля Олійник і Рената Зозуляк, — розповідає Оксана Григорівна, милуючись своїми вихованками, котрих відпросила з уроків, аби похвалитися ними. — Я «вибавила» їх із другого-третього класів. Вони і співають, і декламують, і танцюють. Шкода тільки, що в нас хлопців немає, не можемо ставити парні танці.

Ці дівчата знають, що таке третя позиція, що треба розправити плечі перед виходом на сцену, що кожен твір треба не просто розказати, а пережити…»

Кілька років тому ці дівчата їздили на обласний конкурс. І коли тодішній сільський голова Ігор Титан поцікавився в директорки клубу, як вони виступили, та сказала: «Були вбрані найбідніше». І сільська рада виділила гроші на нові костюми для дитячого й дорослого ансамблів.

Це треба любити…

Від початку карантину в Кобиловолоцькому клубі концерти не відбуваються, проте його може «відвідати» кожен із будь-якої точки планети. Оксана Григорівна записує художній номери у порожньому залі й викладає на своїй сторінці у фейсбуці. Останню постановку театру всі зацікавлені теж передивилися онлайн. Щоби порадувати односельців, Оксана Григорівна все щось вигадує. Торік напередодні Спаса ходила з хати в хату, фотографувала людей і підготувала святковий «фоторепортаж» для фейсбука.

Клуб не залишається осторонь жодної знаменної дати, жодного свята. Але люди хочуть живого спілкування. Дехто досі не розуміє, чому актори ходять на репетиції, а концерту нема й нема. Доводиться пояснювати: все тепер у соцмережах.

Утім, не всі клуби в період карантинних обмежень опанували інший формат праці. Людям не хочеться переформатовуватися за мізерну зарплату. Проте Оксана Григорівна, котра тільки віднедавна отримує повний оклад, тобто мінімалку, переконана, що річ не в зарплаті: якщо людина не живе культурою, то не розвиватиме її за жодні гроші.

На запитання про свою професійну мрію жінка сумно відповідає: «Певно, я вже не дочекаюся, коли добудують клуб… Ми переселилися туди в 1999-му, перший концерт поставили до Дня Незалежності України у фойє. Донині там. А на другому поверсі є величезний глядацький зал, кімнати, приміщення, де можна було б облаштувати музей…

Добудувати клуб обіцяють усі, особливо перед виборами, але обіцянки залишаються цяцянками. Різного штибу керівники були в нас на концертах і виставах, плескали, хвалили — і тим усе закінчувалося».

А для чого напружуватися? Культура — це ж не про приміщення, а про людей. Працюють — і добре. Скоро не матимуть для кого працювати, бо чи не з кожної хати хтось на заробітках.

Оксана Григорівна з ностальгією згадує часи, коли в старенькому битком набитому клубі люди сиділи на підвіконнях. Коли в закладі був колектив: завідувач, художній керівник, прибиральниця і кочегар (тепер О. Гойсалюк сама і її посада звучить як інструктор Кобиловолоцького клубу Центру дозвілля і культури села Довгого. — Авт.)

Згадує господиня закладу, як співала в квартеті разом із Ольгою Гуменною, Василем Олійником і Василем Шидловським. Як вони звучали! П’ятнадцять років радували своїм співом односельців. І досі співали б, але Ольга Гуменна тепер за кордоном, Василя Шидловського скоротили…

«Усе змінилося, — підсумовує Оксана Гойсалюк. — Тепер люди поробили в хатах ремонти і сидять там. Ізолювали себе від світу, ні до кого не ходять, хіба на весілля. Та й ті тепер справляють у ресторанах. А так хочеться, щоб ми стали привітніші, добріші, щоб хотіли щось робити для села. Але я люблю своїх людей. У найважчі періоди мого життя вони були поруч, не залишили мене в біді. Сприймають, як свою. І мені завжди хочеться їх радувати… Праця в культурі — це спосіб мого життя. Я це люблю і цим живу».

Ліля КОСТИШИН