Мандрівка до лісу планувалась по гриби, але їх не було, тож знімались ліс та краєвиди з гори, на якій стоїть здавна Підгорянський монастир і він сам.

Південно-західна околиця Теребовлі, що на Тернопільщині, оточена горбами, покритими лісом. От ранком 8 червня 2021 року вирішилося перевірити чи є вже гриби, адже минулого року були в той час. Проте, зайшовши до лісу, грибами навіть не пахло, не було запаху характерного для цього відпару. Все ж ліс буяв зеленню та різноголосими співами птахів. Тому напрям проліг до Підгорянського монастиря, звідти чудові краєвиди та й природа там, що треба. Дорогою траплялися якісь, як у нас кажуть, «псячки» лише жовтого та білого кольору, а їстівних грибів ні одного. Можливо вони вже десь і є, в якихось «замоскворіччях» чи там в «Санта де Різдв’янах», але тут нічого поки що немає.  Зате пташки ранком витьохкували на всю, мимоволі ставалося й просто заслуховувалося. Серед квітів траплялися якісь біленькі з родини лілейних, «Іван та Марія», зацвіли суниці. А коли ноги ступили на територію монастиря, то повністю вище колін погрузли в трави-мурави, які були вкриті рясно ранковою росою.

Із заходу виднілись села Малів, Підгора, ближче – Семенів і частково з півдня Зеленче в долині ріки Серет, яка повністю закривалась заростями верб. Решта долини красувалась зеленими й акуратно обробленими людьми широкополими ланами. А на самім крайнім заході, майже на обрії, трішки проглядались навіть деякі будівлі села Застіноче. Піднебесся ж також було заповнене і не лише хмарами, а й птахами, їх голосами та голосами голосистих сільських когутів. Але файно було! Так файно було, так файно, неначе у раю! Хотілося стояти та стояти, вбирати кожною клітиною ту красу, відчувати душею й серцем який цей світ все таки прекрасний. Всі негаразди та турботи повсякдення кудись гайнули, ніби канули у прірву. Тут ще запахи увірвались без стуку й заполонили ту всю красу ніби якоюсь чарівною амброзією із казок. То пахли дикорослі злакові трави та лаванда із пурпуровими чи то бузковими квітами. Глип униз на ноги, а мешти мокрісінькі від роси, навіть не помітилось, коли те сталося. Що ж, нагадались наші пращури та сучасні настанови щодо ходіння босоніж. Але де ж то, в якій місцині, можна те здійснити безпечно нині? Ото мешти шнурівками докупи та через плече, потім по траві та лаванді босоніж. Відчуваєш себе, ніби першопрохідцем чи там піонером-дослідником невідомих земель, а чи й чумаком. Ото дожились, міркується далі, просте ходіння босоніж видається чимось незвичним. Але все таки воно особливе за відчуттями! Той ранок видався теплим і ноги в росі почувалися комфортно й не хотілося знову взуватись. Відразу по шкірі пробігли ніби мурахи, мов маленькі розряди електрики, а ще ж від трав йшли незбагненні запахи. Ті відчуття в ногах, вже взутих, не зникали ще десь зо дві години. І, йдучи додому великим лісом, мимоволі ще й ще хотілося зняти взуття й ще та ще пройтися по росяних ранкових травах.

Та в лісі все інше, ніж будь де. Он і калабаня якась незвична, а ген невеличкий павук сплів величезну сітку-пастку для інших комах між двома деревами на значній відстані, так на метрів п’ять. Траплялись багато мурашників, у яких мурахи трудяться безперервно. Ось і знак, кимось здавна почеплений на гіляку - порожня пластикова пляшка, біля нього йде крута стежина вниз, в напрямку дому. Проте на дорозі ще є бівуачне місце, зроблене добрими людьми ще напевно років з 20 тому. Приємно і дивно трохи, що цього разу місце не засмічене зовсім, тож можна відпочити декілька хвилин, розпрямити хребет горілиць на одній з лавочок. Очі споглядають увись крон дерев, потім самі закриваються й приходять ті приємні, можна мовити, релаксичні миттєвості, проведені ранком.

У господарів видно вже зацвіла троянда чайна, далі бузина цвіте, червоні польові маки, а он під вишнею причаївся й гриб якийсь. Та то ж печериця садова, але вже старезна. Отже, все таки один їстівний гриб був знайдений того дня. Але діло, як ви зрозуміли, не в грибах, правда ж?

Більше фото можна переглянути ТУТ.

Віктор Аверкієв, фото та відео автора