Поза сумнівом, що найбільш повторюваними темами останніх днів є «довга війна», «переговори», «заморозка», «корейський сценарій». Саме в такій послідовності. Тобто інформаційний пакет передбачає одразу і безнадію, і пропозицію поганого, але все ж таки виходу із тупикової ситуації.

Немає нічого дивного і в тому, що така інформація паралельно супроводжується новинами з фронту, де Росія відкрила додаткові напрямки наступу на Харківщині і недвозначно натякає на відкриття аналогічного на Сумщині.

Щобільше, Москва, яка фактично залежить від Китаю майже так само, як Україна від Заходу, демонструє готовність до довгої війни. Міняють міністрів, «перебудовують економіку» під вічний конфлікт середньої інтенсивності, апелюють про підтримку до свого населення.

Українське ж суспільство істотно відрізняється, тому воно не може хотіти воювати вічно. Або ж 20 років підтримувати «вождя» у всіх його починаннях. Готовність терпіти зниження рівня життя теж не може тривати нескінченно — така об’єктивна реальність.

Здавалося б, ситуація патова і практично безвихідна. Якщо не брати до уваги Захід, при чому не лише його дозовану допомогу, але й риторику. А риторика останнього візиту держсекретаря США Ентоні Блінкена, хоча він не сказав нічого нового, варта уваги через актуальний контекст.

Тому що тут «допомога від союзників», «перспективи членства в НАТО» і «викорінення корупції» теж не просто так йдуть в одному пакеті. Як «довга війна», «переговори», «заморозка» в попередньому. Це означає, що український риторичний прийом «не на часі» помаленьку перестає діяти, що працевлаштування окремих антикорупціонерів на хлібні місця в наглядових радах уже не вважається прогресом на шляху до реформ. Що вже не вдається прикривати хабарництво одних українців героїзмом інших українців. І головне – Україна повинна дійсно змінитися, щоб влитися в середовище західних демократій.

Так, під обстрілами. Так, попри обґрунтовані образи на гарантів по Будапештському меморандуму. І навіть попри те, що радикальне реформування і чистки системи можуть загрожувати втратою її керованості.

Можна припустити, що після початку повномасштабного вторгнення на Заході були певні очікування стосовно України, які не справдилися. Ну бо логічно було тоді припустити, що після такого вже будуть зроблені висновки, що прийде розуміння, наскільки корупція шкідлива і небезпечна, що не варто ризикувати цілою країною і власним життям заради ненажерливості окремої касти вічних чиновників. Але не так сталося, як гадалося.

На додаток, зараз внутрішній запит на реформи і очищення країни може бути навіть меншим, аніж до війни. Бо активні і соціалізовані масово воюють та гинуть. Активні індивідуалісти не менш масово емігрують. Натомість залишаються, повертаються та укріплюють свої позиції «тємщики», «тендерні рішали» та інша публіка, яка два роки старалася сильно не «відсвічувати».

Не виключено, що питання «для чого та для кого стільки страждань і зусиль?» постає не лише перед українцями, але й перед «західними партнерами».

Адже неможливо не помітити, що суспільство «негативної селекції» впевнено бере реванш, що знову стає «неприйнято» «виносити сміття з хати», що ефективність знову цінується менше, ніж зручність та лояльність до начальства. А це вилазить боком, бо зрештою робить державний апарат зручним інструментом для власного збагачення, але абсолютно непридатним для протистояння зовнішнім і внутрішнім загрозам. Ми ж пам’ятаємо, як це все працювало до війни: штрафи були «для лохів», а карали не тих, кого треба було, а тих, кого могли.

Під час війни можна по різному адаптувати свою психіку до критичних обставин. Хтось поринає в ностальгію, тужить за втраченим спокоєм і наївно вірить, що «цей кошмар мусить закінчитися». Хтось приймає обставини такими, якими вони є. Ще хтось сприймає війну як випробування, сподіваючись на вічну винагороду після смерті. На рівні окремих людей, які глобально ні на що не впливають, такий інфантилізм, стоїцизм чи релігійність – це всього лиш способи пристосуватись і не з’їхати з глузду. Звісно, ностальгія та інфантилізм, які не дозволяють усвідомити рівень загрози, це погано і небезпечно, але зрештою – це і вибір людини.

Проблеми починаються тоді, коли варіант «несприйняття реальності» обирає більшість суспільства. Мова саме про суспільство, а не «державу», якщо вже ми говоримо про дорослість. Це вже «розкіш», яку не можна собі дозволити під час війни.

Бо чим, строго кажучи, є інфантильність? Це нерозвиненість нейронних зв’язків між лобною та потиличною зонами кори головного мозку. Коли людина не може (переважно через свій юний вік) побачити зв’язок між причинами та наслідками.

Але в нашій ситуації, по суті, нема великої різниці, чи це небажання, чи неможливість бачити той зв’язок – бо наслідки все одно будуть. Погано, коли несвідомий громадянин заплющує очі і, наче дитина, відмовляється бачити наслідки своїх дій. Але й це не біда. Біда, коли «пиляють» на військових тендерах, відмовляючись бачити наслідки цієї крадіжки для оборони. Але коли в Києві не бачать, як пиляють на тендерах – це вже трагедія.

Саме тому в риториці американських політиків ми знову будемо регулярно чути про корупцію, реформи та ефективність. Виховний процес триває, на наше щастя. З усім тим, пора дорослішати, тому що невідомо, на скільки часу вистачить терпіння Заходу. А без реальної оцінки ситуації нам з поганим не змиритися, кращого не досягнути і взагалі - з цієї ями не вибратися.

Автор – Назар Кісь. Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA