кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

Всі блоги

Записки з Нагірного краю, або дещо про традиції гостинності і не тільки

29.08.2024 12:12 Автор : Іванна Стеф'юк
Джерело: CvNews

Листівка з давніми наддністровськими краєвидами . Фото MistaUA

Львівські митники викрили на кордоні пів тонни контрабандної кави

Побувавши у дністровських селах Нагоряни, Бузовиця, Комарове, Ломачинці, етнограф та публіцист О.Афанасьєв-Чужбинський у книжці «Нариси Дністра» залюблено напише: «Села і селища на дністровському узбережжі повсюди вражають красою розташування, і тому було би зайвим поринати у змальовування розкішних пейзажів – таких цікавих під пензлем художника і таких одноманітних та нудних під пером туриста.

Я навіть не захоплювався ними з погляду живописця, бо не малюю, але вони так благотворно впливали на душу під час самотніх блукань, що коли якийсь людський вчинок обурював, природні красоти діяли на мене якщо не примирливо, то бодай заспокійливо». І одна з ментальних рис, яка запам’яталася дослідникові-мандрівникові – гостинність місцевих жителів і їхнє почуття гумору.

Краєвиди Дністра. Фото з мережі Інтернет

Одним із найвиразніших прикладів гостинності є храмові свята, які на цих теренах називаються празник. Як вони відбувалися у минулі роки – ми вирішили дізнатися у легендарної нагорянки, яка є чи не найстаршою жителькою села і знає про рідні традиції надзвичайно багато – мова про Вікторію Китайгородську.

Тема храмування для неї завжди буде особливою, бо свою долю – коханого чоловіка Микиту – зустріла свого часу дорогою з празника. «Празники є у кожнім селі, де є церкви – у нас на 21 вересня. Це правитса дуже пишна служба Божа, а відтак храмують одні у одних. Приїжджають з других сіл – одні пішки, одні возами. Навіть в куми потом бралиса з других сіл (хто в кого був на храму на й здружувалиса). Накривали добрі столи, храмувати могли і два, і три дни, і тиждень навіть.

Коней порозпрягають, співають, та храмують, та на данец ідуть.. А як розходяса з храму – для всіх гостей треба було пекти по парі калачів (один жінці, один чоловікові). То називалиса празникові колачі. Давали ще, як вони йшли додому, якихось гостинців для дітей, пригісне. То на один храм треба було пекти зо три печі хліба. Було, де не було»..

Здавалося би, так і виглядає рай на землі – село на берегах Дністра з невимовними краєвидами (чого варті лише знамениті Шишкові горби), Дністер той увесь заповнений рибою, працьовиті люди вирощують городину, а відтак у храмові свята збираються на гостини одні до одних, і набуваються не годину і не день, а до тижня. І здається, що у цьому земному раю, витвореному Богом і виплеканому людською працею, ніколи не було чорних днів.

Але однією з найболючіших сторінок для Нагорян (гірша мабуть тільки війна) – це тема голоду. Він пройшовся над краєм у 1946-947 роках і Вікторія Китайгородська, яка в той час вже мала 11 років, чітко пояснює - голод був штучним: «Се рускі нам таке зробили. Кажу так, як є – шо правда, то не гріх. Або я виновата, шо я була в ті роки жива і тепер це все помню? Ходили наші люди в Західну Україну і там міняли рушники, кожухи, хто що має, за картофлю. Я не знаю, що би було, якби не люди з Західної – вони і приймали наших жити в себе, хто таки гет біда. Скільки в нас народу вимерло.. А чим рятувалиса? Лободу варили, з соняшнику і курудзи оті пробки жорнували, і варили. Ну і буряни варили та й їли… Моя мама на грані смерті була, спухла – мала і вона вже вмирати. Але в нас була коза. Та й та коза котиласа, та й було молочко, і на молочці лободу варили і так по ложечці брали, та й так та коза сердешна нас з того світа витягла. А в мене аж до сеї пори кози – люблю їх, на світі як люблю».

Вікторія Китайгородська розповідає про минулі роки . Фото з мережі Інтернет

Вікторія Китайгородська не просто тримає кіз – а плекає їх. Гладить, розмовляє з ними. А поки кози щипають траву – жінка думає. Можливо, згадує ту козу-рятівницю з сорокових…

Тема голоду на Кельменеччині описала донька Вікторії Китайгородської – знана письменниця Віра Китайгородська. Особливо пронизливо читається її новела «Кличте Івана!», де головна героїня Маріца, яка пережила голод, не хоче нічого на світі, окрім риби, яка говорить з голосами з того світу і все життя згадує Івана та й його рибу: «Якби я, Іване, і справді могла говорити, я б їм сказала: не несіть мені дрантя, я риби дуже хочу. Кличте Івана, хай упіймає. Бо він про мене ніколи не забуде»..

Село Нагоряни (колись Кельменецького, зараз – Дністровського району) поза сумнівом, змінилося з того часу, коли ним милувався О.Афанасьєв-Чужбинський чи з того часу, коли спочатку сходилися одні до одних на храм, а відтак рятували одне одного від голоду. Від голодної смерті в краї, багатому на городину і рибу – чи не абсурд…

Листівка з давніми наддністровськими краєвидами . Фото MistaUA

Село змінилося, бо все в житті змінюється. Але воно не забуло. Воно і зараз мандрівника зустріне запашною юшкою і свіжим горішником (пиріг з горіхів), воно і зараз зачарує з першого погляду невимовними краєвидами. Воно позатягало рани і стало знову раєм. У якому є все, що треба для правдивої гармонії – лиш бережи, Боже, від зайд… І мова, звісно, не про мандрівників…

Читайте більше на CvNews.