«Від часів Магдебурзького права львівська міська Ратуша мала виняткове й символічне значення: вона була власністю усіх разом і кожного окремо у місті, святинею для міських урядників, чинником, який поєднував права, обов’язки та інтереси усіх містян», – патетично писав львівський історик кінця XIX – початку XX століття Францішек Яворський.

Ратуша прийшла до Львова 1356 року як готовий винахід німців разом із Магдебурзьким правом – тодішньою збіркою законів про місцеве самоврядування. Утім німецькі міста (перше з них Магдебург у 1188 році), своєю чергою, запозичили й вдосконалили ще давніший устрій італійських міст, який мав форму «palazzo publica».

Ратуша, яку, вочевидь, звели німецькі будівничі після надання Львову королем Казимиром III Магдебурзького права, відповідала лише найнагальнішим міським потребам: торгівельна зала на першому поверсі й зала засідань радників і лавників (суддів) на другому – ось і всі приміщення. З вулиці до зали засідань вели особливі сходи з еркером або наріжником, з якого оголошували міській громаді постанови Ради.

Міська Ратуша, утім, була не лише офіційною будівлею, владним офісом; тодішнє публічне життя тисячами ниток було пов’язане з життям приватним: у приміщенні Ратуші часто відбувалися приватні урочистості, містянські весілля, забави, танці, учти. Давня міська книга свідчить, що у радній залі щороку відбувалися учти на честь львівського старости, на яких споживали «велику кількість перцю, шафрану, хліба, пива і вина». Таким чином це був центр, вогнище міського громадського життя.

Тут приймалися не лише стратегічні плани міста і виносилися суворі вироки покарання, а також плекалися думки і мрії літературні, мистецькі, гуманістичні. Ратуша для громадян міста була символом потуги, гордості, справедливості, безпеки громади й кожного її члена. Містяни називали Ратушу Львівським Капітолієм, де Сенат Громадян Львова (Senatus Populusque Leopoliensis) за участі «станів і народів» рядив суспільне добро, безпеку і процвітання міста.

Перший львівський війт Бертольд Штехер ще за часів князювання Лева Даниловича наприкінці XIII століття припровадив до Львова німецьких колоністів і отримав із рук князя право судівництва своєї громади, розселеної навколо костелу Марії Сніжної за німецьким правом.

За часів правління намісника угорського короля Людовика – Володислава Опольського у 1372-1378 роках львівська Ратуша вже була осередком міського управління з Радою і лавничим судом на чолі з війтом. Про цю Ратушу не залишилося жодної писемної згадки. Однак можна припустити, що будівля була дерев’яною і можливо її збудували теслі з Сілезії і Моравії, про яких хроніст Бартоломей Зиморович згадує як про запрошених до міста власне Володиславом Опольським. Велика пожежа 1381 року вщент знищила першу львівську Ратушу, а разом із нею згоріли усі тогочасні міські документи. Найстаріша міська книга вже 1382 року свідчить про те, що Ратушу відбудували і ця готична будівля існувала до 1490 року, коли її ґрунтовно перебудували.

Тогочасні рахункові книги подають скупі відомості про Ратушу, зокрема про те, що 1387 року було видано указ, згідно з яким ніде у місті не можна було продавати вина, окрім пивниць Ратуші. Ці пивниці здавалися в оренду купцям, і таким чином місто мало від цього значні прибутки.

1404 року на вежі Ратуші встановили годинник, що на той час свідчило про багатство міста. Годинник накручували слюсарі і пушкарі Йоганн Гутіяр, Петро Шеффеляр і Лаврентій Геллебазен, і вже від того року Львів мав свого зеґармайстра, який отримував з міської скарбниці гривню річної платні. Годинникар мав повне забезпечення від міста як в грошах, так і в житлі. Його помешкання було біля Ратуші в одній зі середринкових кам’яниць, що мала назву Зеґармайстрівської. Окрім тижневої оплати, майстер отримував гроші ще й на оливу для змащування годинника.

1408 року маляр Лука Молер коштом міста відновив образ Спасителя, який в’їжджає до Єрусалима, цей твір був відомий як «Христос на віслюкові», і його встановили на зовнішній стіні Ратуші. Від кінця XIV століття і до побудови нової Ратуші Мартином Кампіаном 1619 року на горішній частині вежі зберігся також барельєф зі зображенням Божої Матері.

1410 року на площу Ринок привезли 52 бойові прапори Тевтонського ордену, захоплені як трофеї під час Ґрюнвальдської битви. За старим звичаєм переможців їх перед Ратушею було вкинуто в багно, а полонених тевтонців через площу Ринок відпровадили до Високого Замку відбувати ув’язнення.

Ратуша початку XV століття була оточена крамами торгівців, котрі регулярно й сумлінно сплачували чинш до міської скарбниці. Ратушна вежа віддзеркалювалася у ставочку, розташованому тут же на площі Ринок, у ньому розводили рибу на продаж, отож товар завжди був свіжий. 1414 року ставок обмурували, і для зручності торгівців і містян спорудили кам’яний місток.

Того ж 1414 року міські лавники (судді) за величезні як на той час кошти – 15 з половиною гривень (які, до речі, позичили з грошей, призначених на міські укріплення) придбали позолочену мідницю. За тодішнім звичаєм після оголошення судового вироку судді на знак чистого й справедливого судочинства обмивали свої руки, а коштовно оздоблена мідниця була показником престижу судової влади у місті. Тут же, перед самою Ратушею, поставили мурований пранґер, який зображав Феміду з зав’язаними очима і ката. Біля пранґера, на який місто 1425 року виділило вапна на чотири гривні, проводилися привселюдні покарання злочинців.

Усі свої засідання Рада розпочинала з молитви, отож практично в усіх середньовічних європейських містах при Ратуші були каплички. Імовірно, що така капличка була й у львівській Ратуші, хоча певних історичних відомостей про неї не залишилося, за винятком невеликої прибудови, яку згодом називали «капличка», хоча тоді вона свого функціонального значення не виконувала, і пізніше її функції чинив «вівтар панів райців» у латинській Катедрі. До речі, традицію, коли усі засідання Львівської міської ради починаються з молитви, відновили в листопаді 2010 року.

У середині XV століття площа навколо Ратуші мала бруківку. Хроніка 1452 року свідчить, що «у місті щораз більше зростали лад і заможність, Ринок і головні вулиці вже були забруковані, для чого місто щороку наймало брукарів».

Наприкінці середньовіччя скромна й проста ратушна будівля вже не відповідала репрезентативній меті міського управління. Адміністративний апарат, що розростався, зростання добробуту та багатства міста вимагали від Ратуші нових і складніших функцій.

Від кінця XV виявилося, що будівля львівської Ратуші є затісною і невідповідною до потреб міста. Отож ухвалили рішення її збільшити. З цією метою розібрали західну частину будівлі разом із вежею, аби до частини старого крила добудувати нове разом із новою вежею і годинником. Наріжний камінь нової вежі Ратуші урочисто заклали 10 серпня1489 року за присутності королевича Яна Ольбрахта, який саме тоді перебував у Львові, повертаючись із переможного походу на татар. Нову вежу міської Ратуші 1491 року звів Ганс Блехер. Позаяк нове крило було набагато більшим за попереднє і займало значну частину Ринку, ліквідували крам Мацея золотника, а натомість неподалік збудували для нього новий мурований крам.

Будова Ратуші тривала майже три роки, і 1491 року на її вежі встановили годинниковий дзвін вагою 11 центнерів, котрий щогодини вручну відбивав час. Дзвін виготовив ливарник Мацей за проєктом гарматника Валентина; сам же годинник створив монах Григорій. 1504 року було остаточно завершено кам’яну вежу і цього ж року піднято на неї вже новий годинник, зроблений тим же монахом Григорієм, і цей годинник вибивав години, як пише хроніст Зиморович, «автоматично», згодом його сумлінно приоздобив маляр Ян за чотири червоні золоті. Галерея для сурмача і саме завершення вежі, вкрите дахівкою, доповнювали цілісність нової споруди.

У часі найстрашнішої пожежі Львова 1527 року згоріло усе місто, частково вціліла лише будівля Ратуші і один будинок Яна Бороди. Вогонь знищив усе навколо Ратуші: середринкові кам’яниці, крами бідних та багатих купців, міську вагу, помешкання ратушних слуг. 1532 року вежу Ратуші відреставрували, і майстер-покрівельник Ян Аньол за власним рецептом виготовив спеціальну різноколірну емаль для покриття дахівки. Міська влада виділила на це кошти й прискіпливо опікувалася довготривалими і складними роботами. Того ж року ґрунтовно відреставрували і оздобили й саме приміщення Ратуші, зокрема у вікна вставили венеційські шиби. На час ремонту уряд міста тимчасово перенісся до дому Мартина писаря.

1557 року будівничий Ян Лис знову провів ретельну реставрацію вежі, збудувавши нові сходи на самий верх. Також удосконалили новими камінними гирями і линвами годинник, а окрім того офірували чималі кошти на його художнє оздоблення. На новому циферблаті майстер Шимон зобразив біг Сонця й Місяця. Маляр Августин за посріблення циферблата отримав 6 злотих і 13 грошів. Вигляд нового годинника так сподобався райцям, що вони не лише повернули годинникареві 5 грошів за подертий при роботі одяг, але й понад гонорар подарували 2 злоті на пиво.

Того ж року вперше на вежу Ратуші за 10 грошів підняли хоругву, яка мала сигналізувати про пожежу. На Ратуші чатував сторож і при виникненні пожежі він бив у дзвін. Один, два, три і чотири удари означали пожежу у чотирьох дільницях міста, п’ять ударів – у середмісті і шість – на передмістях. Одразу ж повторювати кількість ударів повинні були дзвони на вежах костелу Бернардинів та Онуфріївського монастиря.

Також при пожежі для того, аби показати напрямок вогню, на Ратуші вдень вивішували червоно-блакитну хоругву, а вночі темно-червоний ліхтар. У разі пожежі сторож за допомогою горна або сурми, що служили своєрідним мегафоном, повинен був згори давати знати, де горить і що саме. Пізніше сторож за допомогою свого «мегафона» оголошував розпорядження магістрату, рішення судових справ, сповіщав про торги, загублені цінні речі. Сторож, який ніс службу на верхівці вежі, мав постійно ходити навколо і оглядати ціле місто. Цей звичай зберігся аж до початку XX століття.

1571 року нова сильна пожежа знову пошкодила будівлю Ратуші, і запрошений з Перемишля відомий годинникар Балтазар Словік з’ясував, що старий годинник жодним чином не надається до реставрації. Роботу замовили майстру Мельхіору Тилю з Сілезії, і 1574 року новий годинник вже з додатковим меншим дзвоном для вибивання чвертей години встановили на вежі. Згодом облаштували великий залізний хрест для стрілок, нові гирі, линви, які спеціально найнятий робітник висмарував лоєм і жиром, а також встановили нові циферблати з позолотою. Саме цьому годинникові поет Себастіян Кленович присвятив декілька віршів у своїй поемі «Роксолянія» (1584):

З вежі годинник видзвонює всі скороплинні години,

Знати несхибно дає кожну хвилину життя.

Стрілки показують точно минущого часу перебіг,

Зубчасті кола й на мить не зупинять свій рух.

Безповоротність годин, що прудко збігають на безвість,

Завжди нагадує нам: час – найкоштовніший скарб.

Наприкінці XVI століття до ґрунтовної реконструкції Ратуші доклався відомий львівський патрицій Станіслав Шольц. Зокрема міські документи свідчать, що Шольц на цю справу одержав від громадянина Львова англійця Джона Вайта 12 тисяч цегл. Коштом Шольца 1591 року ліворуч від входу до Ратуші на високому кам’яному постаменті встановили найславетнішого львівського лева – символ гордощів старого Львова. Маляр Богуш, який помалював фігуру олійними фарбами, за роботу грошей не взяв, бо як сказано у міській книзі, «свою працю містові подарував».

Цікавою є подальша доля цього лева. 1619 року львівський шляхтич Немирич, покараний ув’язненням за свою розбишацьку поведінку, вирішив помститися своєму кривдникові, бургомістрові Уберовичу. Немирич вночі підступно увірвався до помешкання бургомістра і з допомогою своїх слуг викрав його. Львівський райця Ян Лоренцович наздогнав викрадача і визволив Уберовича. Місто вирішило віддячити своєму мужньому громадянинові на кшталт стародавніх римлян. На щиті Шольцівського лева вдячні містяни постановили зробити напис латиною на честь Лоренцовича і оздобити його родинним гербом. Після цієї події лева стали називати Лоренцовичівським.

По тому, як 1826 року стара Ратуша завалилася, пошкоджений Лоренцовичівський лев пролежав пів століття на подвір’ї, і лише 1874 року учасники польського національного руху у Львові вирішили занести його на Високий Замок. Лев виявився важезний, і першого ж дня полякам вдалося його відтягнути лише на декілька сотень метрів. Цієї ж ночі австрійська поліція, частково виявляючи свій лібералізм, частково запобігаючи політичним акціям поляків, власними силами затягнула лева Лоренцовича під курган Люблінської Унії, де він стояв маже півтора століття і нищився під вітрами й дощами. Нині відреставрований лев стоїть в подвір’ї палацу Корнякта.

Стараннями того ж Станіслава Шольца 1594 року перед Ратушею встановили новий пранґер з фігурами Феміди і ката з мечем, які ніби зрослися спинами. Під цим пранґером стинали навіть і шляхетні голови, і він став дуже відомим в усій Речі Посполитій. Ця пам’ятка збереглася до нашого часу, а в Італійському подвір’ї палацу Корнякта можна оглянути її копію.

Наприкінці XVI і на початку XVII століття зали львівської міської Ратуші були оздоблені коштовними прикрасами, зброєю, золотим та срібним посудом, килимами, що свідчило про багатство й потугу міста. Власне ці часи описує у своїх спогадах німецький мандрівник Мартин Ґруневеґ: «Посередині Ринку гарна велика Ратуша… покрита жовтою та зеленою полив’яною черепицею. Над її сходами, чи то сіньми, замість дашка вимуровано гарну велику кімнату. А на високо піднятиму наріжному камені вміщено кам’яного лева з короною і з королівським гербом у лапах. Перед сіньми влаштовано стовп ганьби… При Ратуші з заходу стоїть гарна висока вежа, знизу чотирикутна, а згори восьмикутна, яка ще не готова… звідти вранці, опівдні і увечері грають на трубі. До Ратуші прибудована постригальня сукна, далі є вага, за нею корита для рибного торгу… Далі хлібні рундуки, шевські ятки, будинок гончарів. Тоді вуличка з будинками шинкарів, за ними бідні крамниці з дерева і муровані багаті крамниці. За моїх часів вуличка багатих крамів була підмурована склепінням».

Однак вимоги нового часу і зростання багатства міста вимагали нової Ратуші.