В історії України, українського народу є дата, сповнена гіркого полинового болю - це 26 квітня 1986 року, день, коли сталася Чорнобильська катастрофа. Трагедія приголомшила страшним розмахом невідомої раніше біди. Вона розчинилася у духмяному повітрі, в біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикосів, у воді річок і сільських криниць. Та хіба тільки в них?

Спливають роки, все далі віддаляючи нас від тих страшних квітневих подій, а чорнобильський вітер і досі мете по душах людських. Здавалося, час лікує, але біль гірких наслідків Чорнобильської катастрофи не можна вгамувати. Він нестерпно пече… Чорнобильська земля славилася чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами, та тільки – до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді вона стала називатися зоною, територією, непридатною для життя, адже таїла в собі страшну небезпеку. А щоб не дати змоги їй поширитися далі, ще тривалий період після аварії ліквідатори одягали маски й респіратори і мовчки жертовно йшли на війну з ворогом, який не знав ні жалю, ні милості, й виконували  призначений долею обов’язок. Серед них був і рівнянин Микола Гайбонюк. 

 – У березні 1987 року я отримав повістку з військкомату для проходження медкомісії, після якої мене відправили на спецзбори до Білої Церкви, що мали тривати півроку,  – пригадує Микола Дмитрович. – Попав я в полк Прикарпатського військового округу 2 квітня. Переважно в полку солдати були з Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської областей, а офіцерський склад – із Рівненської та Волинської. Звичайно, були й кадрові офіцери – начальник штабу і командир батальйону, але загалом штат формувався за рахунок офіцерів запасу.

  Перші відвідини Чорнобиля залишили гнітюче враження: спорожнілі будинки з розбитими вікнами, незачиненими дверима, пустки, від яких віяло холодом, й жодної живої душі на вулицях.

Фото з родинного альбому

 – Було відчуття якоїсь внутрішньої напруги та сильного нервового збудження, – ділиться спогадами Микола Гайбонюк. – Їдеш дорогою – справа і зліва дротяні загорожі, а на городах незібраний урожай. Найважче було дивитися на пшеницю, ячмінь, соняшники, що залишилися в полі.

  Полк, в якому служив Микола Гайбонюк, стояв за 10 кілометрів від 30-кілометрової зони. Але, зважаючи на те, що перетин пропускних пунктів при поверненні назад забирав дуже багато часу, адже «дозу» набирали не лише люди, а й транспорт, який доправляли на санобробіток по кілька разів, командування вирішило розмістити мобільну частинку полку в самому Чорнобилі, за 18 кілометрів від станції, в приміщенні колишнього медучилища. «Комфортними» умови проживання там назвати було важко. Якщо на той момент у Рівному рівень радіації був 17 мікрорентген на годину, то в аудиторіях медучилища, де довелося жити, було 20-25 мілірентген, що в 1000 разів більше норми. А от у зоні, біля тих об’єктів, де доводилося працювати, було і до 20 рентген на годину. Солдати й офіцери виконували різні роботи: будували дороги, вертолітні майданчики, вивозили зі складів різні товари, що підлягали знищенню, мили переходи до станції. Миколі Гайбонюку випало керувати роботами на ліквідації Рудого лісу, що ріс поблизу станції. Було гірко пускати від пилку сосни, які досягли вікової зрілості, але дерева стільки набрали в себе радіації, що стали небезпечними.

 – Якщо на землі було 10-20 мікрорентген на годину, то на стовбурах дерев набагато більше, – розповідає Микола Дмитрович. – Отож наші роботи в лісі по часу тривали недовго, тому що була певна добова норма, і ми не мали права її перевищувати. Дозиметрист міряв, яка радіація, а я, коли розставляв людей, по годиннику прикидав, скільки можна в тому місці працювати – кому 20, кому 30 хвилин. У групі завжди було чоловік п’ятнадцять. Поки розставив останніх, то перші вже закінчували роботу.

А ще при виконанні робіт у зоні було золоте правило: не стояти довго на одному місці. 

– Чому? А дуже просто: дозиметрист перевірив територію, чисто, можна працювати, – говорить Микола Дмитрович. – А через 5 хвилин принесе вітер листочок, а на ньому мікрочастинка, яка буде так світити, що достатньо кількох хвилин, щоб отримати відповідну «дозу». У мене був там товариш, тезка Коля, з Житомира. У нього волосся було чорне, смолянисте, а за 10 днів перебування у зоні повернувся напівсивий. Єдину медичну процедуру, яку нам робили – брали аналіз крові з пальця, визначаючи число лейкоцитів. І від їхньої кількості приймалося рішення: можна людині продовжувати перебувати в зоні чи варто за станом здоров’я відправляти її додому, щоб не захворіла на лейкоз. Кожен тиждень, що я там був, число лейкоцитів на одну одиницю збільшувалося. А тому встиг набрати норму раніше наміченого терміну і звільнився за два місяці перебування в зоні. Наслідки Чорнобиля на здоров’я людей майже не досліджені.

 Якщо можна простежити миттєвий вплив радіації, то значно віддаленіший у часі, передбачити важко – він покаже себе лише через кілька поколінь. Хоча Микола Гайбонюк не жалкує, що довелося пройти через чорнобильське горнило. 

- Чи жалію я, що все це пройшов? – запитує чоловік. – Не жалію. Хоча перебування в Чорнобилі мені здоров’я не додало, але подарувало справжні людські стосунки. В основному нинішній мій круг друзів – це чорнобильці, з якими ми спілкуємося, у нас спільні інтереси, спільна мета. Проблеми Чорнобиля не вирішені, далеко не вирішені. Ми свій обов’язок перед державою, народом, Європою виконали, здоров’я там своє залишили і хочемо, щоб держава виконувала свої обов’язки перед нами.

У 2008 році Микола Гайбонюк побував із делегацією у місцях, де доводилося працювати. Усе там заросло деревами, піднявся молодий ліс, навіть будинків не видно. І від цього на душі лише додалося болю. Ось уже 32 роки дзвони Чорнобиля стукають у наші серця, змушують зупинитись і озирнутись на той страшний 1986-й...  Заростають деревами, кущами, травою опромінені міста і села. Вони порожні. Чи не за свою байдужість та самовпевненість пожинаємо катаклізми та аварії? Прагнучи приборкати та зробити «мирним» атом, не зогледілись, як збудували на своїй землі Чорнобильську зону. А варто добре пам’ятати, що атомний монстр жорстокий і з ним легковажити не можна.