Перемога Майдану стала одним із важливих чинників зміни релігійних векторів в Україні. Він сприяв об’єднанню не тільки парафіян різних конфесій під гаслами «за Україну», але й настоятелів багатьох Церков. На захист свободи та християнських цінностей виступили Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька, протестантські та інші церкви. Поведінка Церков під час Майдану була надважливою, адже вони стали на захисті населення і відверто не підтримали дії злочинного режиму. Роль Церкви була чималою: священики молилися разом із людьми, відправляли богослужіння, на Майдані було створено декілька молитовних наметів, куди могли прийти помолитися всі охочі. 

30 листопада 2013 року монахи Михайлівського Золотоверхого монастиря відчинили ворота дзвіниці, щоби захистити і врятувати студентів, переслідуваних міліцією. 11 грудня 2013 року священик УПЦ Київського Патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря Іван Сидор забив у дзвони, скликаючи людей на центральну площу Києва, щоби завадити «Беркуту» та внутрішнім військам розігнати Майдан. У ніч на 19 лютого 2014 року цей же монастир перетворили на польовий шпиталь, де лікарі рятували життя важкопоранених майданівців. Так українські Церкви здобули чималий авторитет і довіру серед населення. 

УПЦ МП зайняла двозначну позицію під час доленосних для країни подій. Окремі представники молилися як за «Беркут», так і за повстанців, закликаючи зупинити кровопролиття. Очільники ж МП відзначилися своїми антимайданівськими висловлюваннями. Настоятель Києво-Печерської Лаври владика Павло обіцяв Януковичу, що «церква з вами до кінця», а Одеський митрополит Агафангел стверджував, що на Майдані «зібралися всі сили пекла». Це було однією з пускових точок, коли МП почав втрачати свій вплив на парафіян та забезпечену владою монополію в Україні. Натомість, позиції УПЦ КП закономірно міцнішають із кожним днем. 

Варто зазначити, що дотеперішня перевага МП серед інших православних церков в Україні була штучно створеною. Адже, за час «президентства» Януковича, її позиції укріплювалися та посилювалися завдяки старанням владного режиму. Команда «Президента» планувала встановити монополію МП серед інших православних церков в Україні та перевести (за прикладом РФ) церкву на службу своєму кримінальному клану. Але події майданівських часів кардинально похитнули шальки терезів у сторону автентичної та близької для українців УПЦ КП. Чотирирічна російсько-українська війна та стала проросійська позиція МП щодо українців остаточно зробили свою справу. 

У вихорі цих подій Українська Автокефальна Православна Церква також почала стрімко втрачати свої позиції. Причиною цьому стало рішення скасувати логічне і природне об’єднання (котре самі зініціювали) з УПЦ КП. УАПЦ втратила чи не найважливішу свою святиню – Андріївську церкву та чимало благочинь – десятки громад у різних областях України. Втрата одного благочиння на Хмельниччині, двох – на Франківщині та одного на Тернопільщині призвело до того, що УАПЦ закономірно втратила, як чималу кількість парафіян, так і релігійний авторитет на користь УПЦ КП. 

Соціологічна статистика останніх років красномовно показує нам, як із початком Майдану та бойових дій на Донбасі, популярність УПЦ КП стабільно зростає, а кількість парафіян УПЦ МП зменшується. Не зважаючи на те, що в Україні існує релігійний плюралізм, то за даними опитувань до УПЦ КП на даний момент відносять себе понад половина опитаних громадян. УПЦ МП та УАПЦ натомість втрачають свій вплив. 

Важливість міцних позицій МП в Україні є не стільки питанням релігійним, скільки політич- ним питання безпеки та державності України. РПЦ репрезентує себе як найбільшу міжнародну (мало чи не світову) православну церкву. Насправді ж, ситуація кардинально різниться. Патріарх Кирил на архієрейському соборі РПЦ наприкінці грудня 2017 року заявив, що «в РПЦ нараховується 36 878 храмів та інших примі- щень, де проводяться богослужіння». Насправді ж цей перелік церков є обманним трюком, адже не показує реальної кількості парафіян, священиків та парафій. Російська ж статистика нараховує 14 960 парафій. Різниця в даних, яка виникає – це приміщення, у яких богослужіння проходять не більше разу на рік. РПЦ стверджує, що у РФ нараховується понад 120 мільйонів вірян, але не вказує, що 80% “православних” жодного разу не причащалися, а 55% жодного разу не були на церковному богослужінні, 60% православних росіян не вважають себе «релігійними», а 20% взагалі стверджують, що Бога не існує. Кількість же тих, хто дійсно відвідує храми й є щирими православними християнами є не більшою від 4-6% з усього населення РФ. Тоді про які міцні позиції та релігійне верховенство МП може йти мова? 

Коли Україна створить свою Помісну Церкву, витісняючи МП зі своїх територій, то це потягне за собою ланцюгову реакцію. За її прикладом Молдовська й Білоруська церкви можуть відмовитися від послуг МП на користь власних національних патріархатів. Унаслідок чого російська церква втратить вплив на Балканах та на Кавказі – не лише релігійний, а насамперед − політичний і буде витісненою чи не в кінець світового списку Церков за кількістю наявних парафій. Тому українські парафіяни та парафії є життєво необхідними для РПЦ та РФ загалом. Як дійсні віряни, які є основним стовпом будь-якої релігії, так і, як необхідна кількість парафій, для збереження передових світових позицій. 

На сьогодні в підпорядкуванні МП перебувають дві найбільші українські святині: Києво-Печерська Лавра, Почаївська Лавра. Для українців вони є національними, історичними та релігійними культовими місцями, що зумовлює велику кількість прочан та парафіян, створюючи необхідний фундамент для МП в Україні. Повернення даних святинь у лоно Помісної Української Православної Церкви є справою національної надважливості. Варто похитнути хоч би один із цих «стовпів» у напрямку української Церкви-Матері як рухне вся штучно насаджена конструкція Московського Патріархату в Україні. Тільки в єднанні та спільними національними потугами ми збудуємо дійсну Помісну Українську Православну Церкву українським вірянам та нашим нащадкам.