11 грудня 2018 року в читальному залі Теребовлянської центральної бібліотеки студенти третього курсу Теребовлянського вищого училища культури(ТВУК), спеціалізації народне-пісенне мистецтво провели практичне заняття спільно з працівниками ТЦБ, до зимового свята Андрея  "ОЙ, ТАМ НА АНДРІЯ..." із своїм викладачем Ларисою Одрехівською, яка тут виступила в ролі режисера дійства. Заняття пройшло дуже цікаво та захоплююче і це добре, що викладач вирішила його показати для загалу. Детальніше дійство можна розглянути у фото, відео(дивіться нижче) та й посміятися разом з українських дотепних жартів, полюбуватися грою молодих людей.

Для чого і чому викладач із своїми студентами вирішили провести таке заняття? Відповідає пані Лариса Одрехівська, викладач фундаментальних та професійно-орієнтованих дисциплін: «Найперше, ми хотіли всім показати, як здавна українці велися на свято Андрія, відродити в деталях його. Студенти із захопленням готувалися, вносили свої пропозиції й ми відібрали тут найяскравіші елементи в піснях, віршах, приказках, загадках, легендах, гуморесках,сценках, іграх-забавах, грою на музичних інструментах. Зрозуміло, що в різних регіонах України це свято проводилося і проводиться по різному, із своїм, притаманним лише їм етносом та звичаями, з використанням різних музичних давніх інструментів, такими, наприклад, як бандура, цимбали, домбра, цитра, сопілки, скрипка та інші. Взагалі, український побут цікавий, а традиції свят просто захоплюючі, але на превеликий жаль вже вагомо сьогодні забуті. Тому ми й захотіли хоч частку з того відродити, розповсюдити для загалу. Можливо хтось, подивившись на наше заняття, захоче й собі реально провести, наприклад, ті ж ворожіння незаміжніх дівчат на Андрія, гуртові вечорниці. Ворожіння – це прекрасний витвір людської фантазії, про нього добре пам’ятають наші матері, бабусі й прабабусі.

Уявімо собі українське село минулого століття погожого морозяного зимового вечора. Навколо великі снігові замети, сніжинки в ньому відбивають місячне світло і ніби світяться, пускають відблиски в очі, ніби заманюють молодь до гурту, до спілкування, до якоїсь казки… Над селянськими хатками під стріхою в’ється димок, то тут, то там погавкують собаки, тихо поскрипують старі дерева від морозу… Та тут посеред тієї таємничої тиші чуються дзвінкі та веселі, завзяті молодечі голоси. Дівчата співають, дошкуляють хлопців заковиристо, а останнім від того хочеться звернути гори, зняти зорю голіруч з небес, відповісти якось. І таки відповідають витязі, деколи й досить оригінально та з деякою шкодою іншим. Ще й до нині можна бачити, чути про те, що там то й там у якихось господарів знято браму, хвіртку, виперто кінського воза на якусь гору чи й дерево тощо…»

На захід завітало багато студентів ТВУК, прибули директор Микола Виннічик та його заступник Зоя Габрук, інші викладачі. А допомагали студентам-виконавцям музичні керівники Ярослава Кубіт та Юрій Крутиголова, викладачі Наталя Заєць, Марія Ліпніцька, студентка з відділу режисури Таня Кокітко, Роман Вершило.

Не будемо переповідати весь сценарій заняття, це читач може побачити у фото та відео, все ж спинимося на його найцікавіших віхах.

Ведучі заходу – Соломія Заєць, Христина Очеретяна, коротко повідомили про свято Андрія: «З давніх-давен наша Україна славиться величними традиційними святами і обрядами. Кожен, хто не черствіє душею, хто сповнений любові, доброти до української спадщини повертається до традицій свого народу. Молодь здавна обожнювала свято Андрія, воно приходить на 13 грудня і вважається днем пам’яті мученицької смерті одного із 12-ти апостолів Христових – Андрія Первозванного. За церковними легендами святий проповідував християнство у Скіфії й дійшов аж до Києва де на одному з пагорбів поставив Хрест і сказав, - Чи бачите гори ці? Повірте мені на них засяє благодать Божа. – Згодом на тому місці було споруджено Андріївську церкву».

Обрядову гру в цей вечір з калитою студенти відобразили дуже яскраво, вийшло не лише цікаво, а й повчально. Що ж то таке калита? Калита – це великий корж з білого борошна, його печуть і виготовляють дівчата разом. Спочатку місять тісто за чергою відповідно своєму віку, спочатку найстарші. До тіста додають досить меду, а готовий корж оздоблюють вишнями чи родзинками. Печуть в печі «на сухар», щоб тяжко було вкусити. Корж має посередині дірку, через яку протягують червону нитку, за яку підвішують калиту до сволоку посередині хати. Підвішують дуже високо, щоб парубок відразу не зміг його дістати зубами без рук, а лише, коли підстрибне. За нитку дівчата деколи смикають і таким чином корж підлітає вгору, «тікає» від хлопця. На занятті калиту спробували всі хлопці, а потім для сміху ще й дівчата.

Далі лунали пісні про Україну, колядки, декламувались вірші, загадувалися загадки, розповідались гуморески і знову ширилась українська пісня.

З уст тітоньки-господині хати(виконувала студентка Оля Звіжинська), де проводились вечорниці, прозвучала цікава легенда: «Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. І ось французи вибрали собі елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, поляки – здатність до торгу, італійці отримали хист до музики… Обдарувавши всіх, Господь підвівся зі свого трону і раптом побачив у куточку дівчинку. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса її коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багряний віночок із червоної калини. – Хто ти, дівчинко? Чого плачеш? – запитав Господь. – Я – Україна, - каже дівчинка, - а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж, руйнування. Сини мої й дочки на чужині на хліб заробляють, вороги знущаються з сиріт, у своїй хаті ми не маємо правди й волі. – Чого ж ти не підійшла до мене скоріше? Я всі таланти вже роздав. Як же зарадити твоїй біді? – Дівчинка вже було подалася йти, та Господь підняв правицю й спинив малу. – Є все таки ще в мене неабиякий дар, це пісня. Бери її й вона тебе уславить на цілий світ. – Узяла дівчина-Україна дарунок, міцно його притисла до серця, вклонилася Всевишньому, подякувала та з ясним обличчям й вірою в серці понесла пісню в народ».

Також дівчата демонстрували елемент ворожіння – гілочку вишні. Коли її поставити у воду на Андрія, то вона розпуститься до Різдва і то буде добрим знаком для долі дівчини, якщо ж ні – кепські справи.

Інші ворожби:

1. Брали перстень, галузку мірти, квітку якусь, ляльку і кожну річ клали під окрему тарілку, щоб ту річ не видно було. Тоді запрошували вибирати тарілку. Виходило – якщо перстень, то дівчина вийде заміж, якщо квітка – довго дівувати, мірта означала розлуку з милим, а лялька – то зрада в коханні.

2. Дівчина свій чобіт скидала та й із заплющеними очима кидала. Коли кидала, то стоячи на одному місці мала, а інша дівчина дивилась в який бік чобіт носком упав, то з цього боку буде її наречений шукав.

3. Всі дівчата скидали по чоботу і переставляли їх одна одній на перед від стіни до порогу. Чий перший дійшов, та скоріше й заміж вийде. Тут студентки вже захопилися не жартома, адже всі вони ще не заміжні. Вийшло правдиво і дуже ефектно.

Інші ворожби, а їх було багато, щось із 10, були не менш цікавими та «дієвими», головне в них щиро вірити.

Гумор лунав залою, всі доскочу нареготалися, били в долоні від захвату й бажали всього найкращого. А тітонька циганка все таки кожного присутнього приворожила своєю майстерністю, вбранням та …красою. Бо чому? Бо грала її надзвичайно красива молода студентка. Так, що до неї кожен руку протягав для ворожби. А ще як циганка говорила та відповідала! Всі просто за животи лапалися.

На закінчення необхідно згадати незвичний і досить емоційний виступ директора ТВУК, пана Миколи Виннічика і, взагалі, про дане училище, якому вже більше 75 років. Тут здавна працюють такі талановиті викладачі, що з «їх рук вийшло і виходять» маса талантів, які стали відомими на всю Україну та за кордоном. Нинішній директор всіляко сприяє цьому, любить свою справу і молодь, він привітав та подякував студентам так: «Дякую вам за ваші старання, діти, а також вашим викладачам за те, що вони вам прищеплюють таку любов до України, до наших традицій, звичаїв та обрядів. Дуже відрадно це! Я, як і всі тут присутні, вдоста насміявся. Почувався, мов насправді побував на Андріївських вечорницях, але… Але в моїй душі виник сум в той же час і серце пекло… Чому спитаєте? Бо за  моєї молодості ми не могли відкрито не те, що на Андрія збиратись, а й саме Різдво святкувати, ходити до церкви. Все це було заборонене радянським режимом…»

Більше фото можна подивитися тут.