6 листопада цього року минуло 68 років від дня героїчної загибелі крайового провідника ОУН «Поділля» Івана Прокопишина, «Бурлана», та його побратимів. Вони вічно живі в серцях кожного українця

Запеклий бій із карателями МДБ проходив біля села Темногайці, Шумського району.

Іван Прокопишин відзначений Срібним хрестом бойової заслуги 1-го класу (20.06.1952), Срібним хрестом заслуги (25.07.1950), Бронзовим хрестом заслуги (6.06.1948), медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах» (5.09.1950).
Ось тому щорічно 6 листопада біля пам'ятного знаку воїнам УПА, що в селі Темногайці збираються небайдужі люди, щоб віддати данину пам'яті борцям за волю України. Так і цього року в той день зринула до небес поминальна молитва біля пам'ятного знака полеглих вояків УПА, яку здійснили Шумський благочинний протоієрей Микола Бабій, протоієрей о. Андрій Ткач - настоятель храму Чуда Архістратига Божого Михаїла с.Темногайці, військовий капелана протоієрей о. Михайло Гладиш з Івано-Франківщини.
На поминальне віче прибули сільський голова, вчителі та учні Темногаєцького НВК, жителі села. Учні та сільський голова поклали квіти до підніжжя пам'ятного знака. Хвилиною мовчання присутні згадали всіх тих, хто загинув, відстоюючи незалежність і цілісність нашої держави.

Мешканці села шанують пам’ять полеглих у бою, впорядкована могила, прибрана довколишня територія свідчить про те, що вони розуміють, що їх земляки, воїни УПА, віддали своє життя «без жалю, до краплини, за долю Батьківщини, за свій народ, за незалежність».

Історія життя та боротьби патріота та його побратимів

 Невідомо як би склалася доля Повстанців, але їх банально зрадили і то одна жінка. Завербована райвідділом МДБ, Лучук (агент «Мартова») мала завдання повідомляти чекістів про оунівців, які відвідують її господарство на хуторі Підболото, що поблизу села Темногайці. 9-го жовтня 1951 року сім’ю Лучуків, вже повністю завербовану, відвідав колишній керівник СБ Велико-Дедеркальського районного проводу ОУН «Гонта», який на цей час був районним провідником у Кременецькому районі і конспірувався псевдом «Марко». Його супроводжував «Максим», повстанець, що діяв у складі боївки на території Шумського району. «Мартова» запропонувала гостям продукти і зробила висновок, що відновлення оунівської лінії зв’язку, яка деякий час не діяла, пов’язана з вищим керівництвом ОУН.

5-го листопада увечері в її домі з’явився  Крайовий провідник Іван Прокопишин. Підступна зрадниця зранку 6-го листопада придумала легенду про те, що їй необхідно віднести в село Темногайці волокно коноплі для здачі в рахунок держпостачання. Коли повстанці заперечили, заявила, що, якщо не зробить цього, уповноважений з району обов’язково відвідає її дім і може виявити гостей. На жаль, зрадниці повірили. О 10 годині вона в селі Темногайцях непомітно підійшла до оперуповноваженого МДБ молодшого лейтенанта Касьянова і повідомила, що на її горищі шестеро повстанців. Чекісти проінструктували «Мартову», як діяти надалі, щоб під час перестрілки не загинув ніхто з її родини.

Захоплення повстанців намагалася здійснити чекістко-військова група під керівництвом начальника районного відділу МДБ Яворського. Побачивши нападників, повстанці  відкрили по них вогонь. Хлопці, щоб не наражати на небезпеку Лучуків, залишили хату, опинившись у чистому полі. Прорватися в напрямку села Темногайці, куди прагли, не вдалося. Крайовий провідник Іван Прокопишин загинув останнім.

Родину Лучуків чекісти одразу вивезли в с. Темногайці, згодом в районний центр, а за кілька днів в одну із східних областей України. З того часу ніхто з Лучуків на рідну землю не повертався. Заросли бур’яном і зрівнялися із землею могили їхніх родичів.
Ще тоді, в 1951-му, встановлено особи вбитих: «Тарасенка», котрий разом з Іваном Прокопишиним  навчався в Бережанській гімназії, «Марка» - Баранчука Якова Івановича, 1917 р.н., виходця з с. Боложівка Шумського району, Вигонного Стаха Андрійовича, 1925 р.н., що народився в селі Нападівка Лановецького району, псевдо «Гриць», «Орлик», «Макар», Пахалюка Олександра Васильовича, 1922 р.н. Походив з села Велика Іловиця Шумського району, псевдо «Максим». Пізніше встановлено особи ще двох убитих: Петра Михайлишина (в одному з неопізнаних МДБ в 1951-му загиблих повстанців миряни впізнали земляка), та уродженця села Лапшин Бережанського району Свободного Семена (завдяки праці дослідників).

Іван Прокопишин - народився в 1921-му році в сім’ї заможних селян, мав середню освіту, член ОУН з 1940 року, псевдо «Григор», «Буря», «Прокіп», «Модест», «Бурлан», «343», «1919», «306», «579».

В 1941-1942 роках був визнаний оунівським підпіллям здібним і активним організатором і назначений референтом по роботі з молоддю Бережанського окружного Проводу ОУН. Після переходу в 1942-му році на нелегальне становище був назначений референтом Тернопільського обласного Проводу ОУН, а після його реорганізації в 1945-му році виконував ті ж функції в крайовому Проводі ОУН «Поділля».

В 1950-му році вище керівництво ОУН приймає рішення назначити «Бурлана» керівником оунівського підпілля в Каменець-Подільській, Вінницькій і Житомирській областях УРСР. Будучи керівником цього Проводу, він організовує і координує повстанську боротьбу і в Тернопільській області, також підбирає, готує кадри для роботи у східних областях України. Іванові Прокопишину вдавалося створювати нові повстанські групи в тих районах, де підпілля було ліквідоване.

Найчастіше «Бурлан» таємно перебував на території Бережанського і Підгаєцького районів, забезпечуючи і контролюючи зв’язки центрального Проводу ОУН, з допомогою яких здійснювався зв'язок між керівниками Львівського, Станіславського і Тернопільського крайових Проводів ОУН.

Іван Прокопишин переконав рідного брата присвятити життя повстанській боротьбі, несамовито страждав, коли той загинув, але ні на мить не засумнівався у правильності вибору шляху боротьби. Мав нагоду виїхати з батьками в еміграцію – відмовився, бо відчував у собі силу боротися – за знівечений, катований і принижений український народ, за волю України! Пожертвував заради боротьби і своїм коханням.

В Темногайцях своїх героїв ніколи не забувають.

За матеріалами з Інтернету Оксани Огороднік та Ігоря Золотуна.

Віктор Аверкієв