З того далекого 1979 року, коли почалася війна, вже минуло більше трохи 40 років, але загиблих не повернеш, шрами на тілах зажили, а от в душах хлопців й досі йде боротьба, присутній постійний неспокій, фактично там кровоточить вічна рана.

"В Афганістані ми бомбили не повстанські загони і каравани, а наші ідеали. Ця війна стала для нас початком переоцінки наших етичних цінностей. Саме в Афганістані початкова моральність нації увійшла в кричущу суперечність з антинародними інтересами держави. Але невже за прозріння нам слід було платити ціною 15 тисяч молодих життів" - так написав у повісті "Загадкова війна" журналіст, учасник війни Артем Боровик. 

Нині відома така невтішна статистика тієї війни: «За дев'ять років війни до Афганістану було направлено 620 тисяч радянських військовослужбовців, з них 25% - 160 тисяч - були українцями. Тоді загинуло 15 тисяч чоловік, з яких 3000 - українці. 11 тисяч осіб стали інвалідами, ще 42 тисячі отримали середні і легкі поранення, травми та контузії, котрі дають про себе знати й досі. 115 тисяч перехворіло інфекційним гепатитом, 31 тисяча - черевним тифом. Хворіли і втратили здоров'я майже всі. 8 радянських солдатів і офіцерів перейшли на бік ворога і воювали проти СРСР. 21 військовий потрапив у полон і повертатися в додому відмовився - хтось залишився в Афгані, а деякі перебралися в США. А з числа місцевого населення окупованої країни загалом, за міжнародними даними, загинуло близько 1,5 млн., або 10% афганців».

Все ж як би там не було, але це являється частиною історії українців і від цього нікуди не дінешся. Як і в кожному регіоні України на Теребовлянщині ветерани війни створили свою спілку бойових побратимів, їй цими днями минає 30 років. Молоді хлопці-відчайдухи стали вже дідусями, їхні скроні посріблила сивина, але вони пам’ятають кожну мить тієї війни, кожного свого загиблого товариша. А загиблих з Теребовлянщини було тоді шість чоловік і, зокрема, Ярослав Дисевич із с. Слобідка Теребовлянського району. Він перший теребовлянець та другий на Тернопільщині, хто віддав своє життя під час афганської війни. До сьогодні мама оплакує загиблого сина, живе з біллю непоправної втрати.  Його побратими із районного відділення Української спілки ветеранів Афганістану разом із своїм давнім товаришем та помічником у всіх справах - депутатом Тернопільської обласної ради Юрієм Дзюбаном й з начальником управління праці та соціального захисту РДА Іваном Яремком подалися в Слобідку 11 травня цього року та вшанували пам’ять по загиблому. Вони відвідали маму Ярослава та його могилу на місцевому кладовищі.

19 червня 2020 року афганці вшанували пам’ять і першого земляка, загиблого в АТО, Віктора Семчука у с. Залав’є. Потім зібрались у райцентрі біля пам’ятника загиблим землякам, ветеранам Афганістану. Саме тут голова спілки Богдан Гумницький розповів наступне: «В червні цього року виповняється 30 років створення Української спілки ветеранів Афганістану. У 80-х роках минулого століття спершу був створений військово-патріотичний клуб, засновниками якого були Ігор Лех, а також наш давній друг і благодійник Юрій Дзюбан. А власне нашу спілку узаконили офіцери теребовлянської військової частини – Петро Овчінніков, Ігор Дорош, Микола Галінський, Степан Лудін. З 2006  року я очолюю нашу спілку. В 2008 році ми відкрили пам’ятник загиблим на війні в Афганістані теребовлянцям. Переважно всі роботи по встановленню обеліска фінансували самі, частково нам тоді допомогли і підприємці нашого краю. Кожного року 15 лютого ми вшановуємо пам’ять наших бойових побратимів, а саме – їздимо на могили, зустрічаємо з їх батьками. Також в невеликому приміщенні нашої спілки ми створили музей, а неподалік ще в одному приміщенні – тир. Це необхідно для патріотичного виховання сучасної молоді».

Спілка знаходиться в м. Теребовля за адресою – вул.. Шевченка, 3. В ній сьогодні нараховується  88 ветеранів зі всього району та три матері загиблих.

В музеї афганці зібрали купу фотографій часів війни, спільних зустрічей та як приймали участь у різних заходах на патріотичні теми з іншими громадськими організаціями району та області, учнями загальноосвітніх шкіл міста та району, студентами коледжу. Також в музеї є експонати не бойової радянської зброї, військової форми, обладунків,  різноманітна армійська техніка та інші засоби, прапори, вимпели тощо.

Стрілецький тир забезпечений різною пневматичною зброєю, набоями до них, мішенями, наочністю.

Тут учнівська молодь, представники громадськості та всі бажаючі мають змогу провести різні спортивні турніри, практичні заняття з ознайомлення та навчання стрілецької зброї, гранат, піротехнічних засобів тощо. Також тут проводяться заняття по захисту Вітчизни, щорічно тематичні заходи до річниці виводу військ з Афганістану(виведені 15.02.1989р.).

Розповідає пан Іван Яремко: «Ми виїздимо і в громади, наприклад, декілька років тому побували в Золотниках та спільно з клубом «Булат»(з числа афганців Тернополя) проводили вишкіл молоді по метанню гранат, розборці автомата, ознайомленню з піротехнічними засобами, з військово-медичної підготовки та багато іншого. Для дітей та й для дорослих такі навчання цікаві, адже хтось вперше взяв у руки зброю, хтось втратив навички нею користуватися. Діти мали можливість постріляти холостими патронами, відчути «роботу» зброї».

До речі, афганці запросили автора цих рядків постріляти по мішені, що було дуже приємним, бо давно не стрілялось, тоді як в молоді роки вибивалось з 50 очок всі 50, або 45-49. Цього разу вийшло лише 44 ока, бо ж про зброю було відомо лише, що вона центрального бою і більше нічого. Думається, що на перший раз і це добре. Зав тиром підхвалював, показував на мішені кучність пострілів, давав змогу здалека розглянути її в стаціонарну підзорну трубу.

Цікава історія відповідального за роботу тиру – полковника у відставці Петра Овчіннікова. Він якраз займається по власному бажанню організацією та проведенням різноманітних навчать, турнірів, заходів.  За національність чоловік росіянин, родом з Уралу, закінчив Оренбурзьке ракетно-зенітне училище і за розподілом служби попав в Теребовлянську військову частину. Згодом воював в Афганістані й після цього знову повернувся на Теребовлянщину, тут і оженився, завів сім’ю. А після розпаду СРСР залишився жити на Україні. Нині чоловікові 70 з невеликим гаком, але на вигляд – 50-60, він надзвичайно енергійний, рухливий та життєрадісний, постійно підтримує спортивну форму,  просто горить бажанням передати свої знання та вміння ближньому.

Віктор Аверкієв, фото та відео автора