Якщо по правді, то звичайний стаціонарний телефон у моєму домі давно не потрібний, бо всі домашні мають мобільні. Але…

Тримаємо його заради однієї бабусі, яка на схилі літ (83) залишилася самотньою. Той телефон для неї справжня розрада, особливо зараз, у довгі зимові вечори. Навесні, влітку, восени бабуся завжди в русі, бо твердо переконана: рух – то життя. У неї є кізка, кури, пес, купа котів (маленьких кошенят їй регулярно підкидають) і… городи. Робочий день у неї починається удосвіта, особливо – влітку. І якщо у нас хатню тишу полохає різкий дзвінок, безпомилково визначаємо: це бабуся, бо всі знайомі давно відмовилися від класичних телефонів. Після звичного привітання «Слава Ісусу Христу!», вона традиційно запитує: «Шо робиш?». І тут же відповідає замість мене: «Пишеш». Мені залишається тільки підтвердити. Оте «Шо робиш?» у неї звучить вже як «добрий день». Тим часом у мене завжди напоготові ручка і зошит. Бо ця бабуся – це криниця знань у царині народознавства. Іноді так примовить, що мушу просити: «Помаліше, повторіть ще раз, не встигаю записати». Я люблю ці діалоги, щоправда, останнім часом вони не дуже веселі…

- Колись дідо приїхав з Пруса (Прусія, німецьке королівство), заробив грошей. Мав четверо дітей, купив землю, поділив між усіма, мав велику сіножать. Прийшли руські, вигнали – все забрали. Настала бідося… Одна вишня лишилася, похилена, як моє життя. А тепер шо? Куди палицю не кинь, як не олігарха, то міліардера… Ой, будуть вони ше бідні, як руда миш на морозі. На все свій час.

- Як ваше здоров’я?

- Дитино, ше такого не виділа! Їздила в районну клініку. Вже’м прожила скільки літ, а ше не бачила, шоб у лікарів були такі довгі кишені – аж до колін.

- А чого б ото так?

- Та ж то всьо клята корупція: розійшлася кругом, як воші у 45-ому році, ніц не годен було їх вивести. Усі болячки списують на мою старість. В який кабінет не зайду, ніц, но питають скільки мені років? От скажи, хіба то по людськи? Як то так: я до них з душею, а вони – з кочергою!

- Та то не тільки не по людськи, а й не по християнськи. А якщо треба «скору» викликати?

- Ой, яка там скора! Ні, все, не піду більше до них. Надія тільки на Бога. А найкраща смерть: ходив-ходив, впав і вмер. Або – заснув і не проснувся. Ти, мабуть, думаєш, що недогода нашій бабці, ні на п’єцу, ні на лавці, але ж я святісіньку правдочку повідаю.

- Розумію вас, дуже розумію. Може якісь книжки читаєте, поки зима?

- І читаю, і радіо слухаю. Ото тільки й розради від сумних думок. Бо по телевізору ніхто не може нічого доброго сказати. Може й хоче, дак реклама зразу перебиває…

А кілька днів тому дзвонить, і мало не плаче: з нового року нарахували їй платити за газову «трубу» аж… 250 грн (?!)

- То шо ж з пенсії лишиться? Живовидячки деруть-деруть! То тепер шо? Не їсти, не пити? Та скільки ж можна обдирати?! Та вже шкіра людська того не витримує!

І подумалось мені: яка глибока істина промовляє вустами звичайної простої української селянки. Від себе ще додам: чи всі ті, хто здобув багатство незаконним шляхом і все мають, перебувають у повсякденному спокої? Звісно, ні. Але про це знають і терзаються  тільки вони самі. Причина їхнього теперішнього «становища» у духовному невігластві. Бо забули про своє божественне осердя, зрештою – походження (творіння). Між тим, яким би найвишуканішим (читай – найбагатшим) не був комфорт, він безсилий дати людині спокій, особливо – душевний. Шкода, що «сильні» світу наразі не усвідомлюють цього. Однак все у цьому земному світі не лишень матеріальне, а й швидкоплинне і проминальне.

Учора знову задзвонив телефон:

- Христос народився! – чую не дуже радісне вітання на тому кінці дроту.

- Славімо Його!

- Пишеш? А я вже, мабуть, скоро буду забиратися звідси… – таким пригніченим голосом сказала бабуся, що годі.

- А то чого? – намагаюсь вдавати, що не зрозуміла.

- Змучилася зранку й до вечора виживати…

- А що робити з весною? Вона ж прийде, а вас, що, нема? Так виходить?Хіба не ви на днях казали, що цього року треба більше цибулі насадити?

У слухавці на якусь мить запанувала тиша, а далі вона (слухавка) несподівано аж стрепенулась і ожила зраділим голосом бабусі:

- Я тобі такво скажу, найкраща цибуля саджанка на отій гуртовні… ну, шо на базарі. Я все там купую… – бабусю як підмінило і… прорвало. Куди й подівся пригнічений настрій. Почувши про весну і насіння, поки балакала, то в уяві за п’ять хвилин «засадила» увесь город, навіть до клятих колорадських жуків добралася. Але на цей раз бризкатиме картоплю попелом, розведеним у воді, пропорції забулась, десь є записане…

А я подумки радію, бо, як каже завжди на прощання письменник Богдан Мельничук замість «до побачення»: «Живемо!». Живемо наперекір усім і всьому. Христос охрещається! У річці Йордан!