Переважно, ті чи інші заяви діючої адміністрації президента (що, свого часу вирішила назвати себе вочевидь неблагозвучним акронімом "ОПУ") зумовлені бажанням підняти хвилю хайпу, або відбитися від інформаційних штурмів з боку опонентів, які зосереджені на трьох підмурівках: правої патріотичної опозиції, проросійської "п'ятої колони" і внутрішньопартійної фронди у межаж "Слуги народу".

Коли йдеться про внутрішню політику, переважно, за всією інтегрованостю нашої держави у політичні процеси глобального західного конгломерату, подібні мікрооперації залишаються поза помітною увагою. Але цього аж ніяк не можна сказати про зовнішньополітичні заяви, причому з тих самих причин, а саме глибокої, і такої, що поглиблюється, української залученості до динаміки Заходу. Відповідно, як заклик-запрошення до американського президента відвідати Україну на тридцятий ювілей Незалежності, так і - поки що - песимістична реакція з боку Вашингтона, не могли не збурити настрої щопринаймні у зацікавленому середовищі.

Так чи інакше, передумови та вимоги до такого візиту можна узагальнити у трьох тезах.

1. Українське керівництво мусить довести, що дієво очищується від активних та латентних інфільтратів у власному складі. Джозеф Байден - людина доброї душі, католик, але не дурень - кампанія цькування, яка, коло за колом, дісталася навіть імпічменту його попередника, не буде позабутою за красиві очі.

2. Справді, через безконтрольний "друк" грошей заради підтримки економік (так зване "кількісне пом'якшення") групами країн, які оперують резервними валютами - генерувало шалену кількість ресурсів для вкладення навіть у найбільш ризиковані цінні папери по всьому світу, зокрема і українські ОЗДЗ ("бонди", "трежеріз", облігації зовнішнього державного займу). Те саме було 10 років тому. Це гарячі приватні гроші, які швидко виводяться з будь-якої країни, і доштовхали нас до біди у 2008-9 (через безвідповідальність) та у 2013-14 (через свідомий план пограбування країни і встановлення контролю за нею через викуп облігацій). Наразі найбільш катастрофічні сценарії обмежено купою запобіжників - проте, лише "добро" МВФ відкриває шлях до щорічних фондів між $3 та $6 млрд загального фінансування українських потреб щороку, і так тривало з 2014-15 років. У грубій проекції "контрольний пакет" МВФ та Світового Банку належить США. Українські витребеньки, мотив яких - збагачувати олігархію та здобувати дешеву популярність серед виборців - закінчуються, як і в більшості інших країн завжди однаково (зокрема, як із типологічно, культурно та форматно близькою до нас Аргентиною). МВФ, зі свого боку, втомився від авансів Україні ("ну раз ви такі багаті - штош!"). Білий Дім орієнтується на оцінки української перспективи від власних державних фінансистів, а також - оцінки просування якої-не-якої модернізації від кола своїх політичних радників. Зокрема, і Андерса Ослунда, який з Україною працює вже років 15, як мінімум. Допоки Україна не покаже справжній прогрес у справі декриміналізації (термін "деолігархізація" застарів) своєї економіки - годі чекати візитів перших осіб. Обмежуться "заступників заступників", зустрічами у третіх країнах, аж максимум протягом року, можливо, приїздом держсекретаря. Це більш-менш задовольняє формулу "найближчий у Європі, любимий, але важкий та проблемний союзник". На жаль. Бо на кону офіційний статус "союзника поза НАТО" який би вирішив усі поточні українські безпекові проблеми.

3. Питання ворожої інфільтрації та небажання ламати вплив організованої злочинності на всі суттєві політичні та економічні процеси - не вичерпують всього списку проблем, що сьогодні псують українсько-американські стосунки. Адже на Печерських Пагорбах немає змістовного та несуперечливого бачення того, що робити на Сході.

Чомусь українська привладна політична еліта вважає, що "все це" якось мине, подібно до вітрянки, чи якось за неї це вирішать. Але такого не буде. Відсутність стратегії (щось подібне було в Арсена Авакова і навіть починало реалізовуватись - інкурсії, крок за кроком, контроль над "сірою зоною" і це було болячим для ворога) не дозволяє і якісно допомагати. Тоді із чим їхати президенту США до України? Джордж Буш-старший приїздив умовляти нас не виходити зі складу СРСР. Білл Клінтон навідався до країни, яка була єдиною дієвою пострадянською демократією, швидко рухалася шляхом ринкових реформ і відповідала клінтонівській концепції зовнішньої політики. Джордж Буш-молодший завітав до свого важливого союзника в Іраку. Отже?

Втім, гадаю, Джо Байден таки приїде до України, на це вказує критична маса патріотів у державних відомствах і політичному істеблішменті України, а також у громадянському суспільстві та ЗМІ. І цей новий, але знайомий горб перешкод буде подолано. Адже і сьогодні, і раніше ми вміли і вміємо вирішувати і складніші проблеми.