16 червня в українській столиці пройшов Марш рівності КиївПрайду. Перший за час повномасштабної російсько-української війни. Як це часто буває в подібних випадках, шуму навколо події було більше, ніж власне події.

Скажімо, сам цей захід тривав близько пів години, із традиційними обмеженнями для учасників з боку правоохоронців. З обмеженнями насамперед через наявність представників протилежного гендерно-ідеологічного табору. Власне кажучи, нічого нового, що Україна б не бачила у довоєнні часи, у цій історії не сталося. Крім одного важливого нюансу.

Цей нюанс, як ви вже здогадалися, – присутність військових. Безпосередніх учасників нинішньої війни чи вже ветеранів цього конфлікту (насправді тут неважливо – головне, що ці люди відчули, що таке війна, на свій власний смак і дотик). Причому не тільки на боці «прихильників традиційних цінностей», як можна було відразу спрогнозувати – а й серед учасників прайду. І на цьому моменті ми зупинимося детальніше.

Якось так історично склалося, що певні смисли займають у суспільній свідомості певні люди й організації, а крім них більше нібито й немає причетних. Скажімо, війна, захист держави – це справа патріотів, добровольців, героїв тощо. Ви із цим стикаєтеся, на жаль, регулярно – коли в соцмережах сумують за черговим загиблим на фронті відомим персонажем, і в коментарях обов’язково з’являються фрази на кшталт «Війна забирає найкращих». Найкращих, найуспішніших, соціально активних, майбутніх чи нинішніх лідерів суспільства. Хоча насправді – на війні гинуть різні люди. І ті, хто пішов на фронт добровільно, і ті, кого мобілізували і хто не дуже й хотів туди іти. Ті, хто справді є (були) крутими організаторами, вибачте на слові, інфлюенсерами – і люди, які просто ходили на роботу, а потім опинилися на фронті й вимушено взяли в руки автомат. Різні люди. Різні долі. Різні українці.

Ще під час першої російсько-української війни, кримсько-донбаської 2014-15 років, деяким волонтерам, які працювали з українською діаспорою, доводилося спостерігати такі дивні, на перший погляд, речі, які насправді цілком логічно вкладаються у цю схему – це коли діяспоряни з готовністю допомагали «Правому сектору» та іншим подібним організаціям, а от на Збройні сили України не звертали уваги, причому часто це була принципова позиція. Бо «оці точно захищають країну, а чим займаються ті, ми не знаємо». (Чому «не знаємо», зрозуміло – піару в ЗСУ тоді не було жодного, але важливий сам факт). Зараз, звісно, це звучить дико, але таке було.

Щось подібне має місце і з нинішньою війною. Війна – це справа патріотів, а патріотами в нас є насамперед офіційно оформлені, «реєстрові» громадяни, прихильники патріотичних рухів. Ті, які, зокрема, були 16 червня в центрі Києва з того боку умовних «барикад», де заявляли про підтримку «традиційних цінностей». (Я беру це словосполучення в лапки, бо насправді воно дуже умовне й ефемерне і використовується зазвичай уже без жодного смислового навантаження. Як іменник «республіка» чи прикметник «народна» в радянські часи. Усі чудово розуміли, що справжній смисл цих слів в умовах СРСР втрачений.)

А чи можуть бути патріоти з протилежного боку – серед учасників КиївПрайду? Тут можна згадати слова мера одного з найпатріотичніших міст країни, Івано-Франківська, який ще 2016 року, під час Маршу за сімейні цінності заявив, що «гей не може бути патріотом».

І от – 2024 рік. Третій рік повномасштабної війни. ЛГБТ-спільнота вперше після вторгнення армії РФ вийшла на вулицю. І – несподіванка – серед членів цієї спільноти виявилися такі самі військовики, такі самі ветерани війни, як і серед тих, хто підтримує традиційні цінності. Насправді жодної несподіванки тут немає, але багато хто в Україні бачить лише те, що відбувається в його вузькому колі, у колі його зацікавлень. І тому в цих людей, як і в мера Івано-Франківська, складається отаке от викривлене враження.

Минулого тижня вся патріотична спільнота була шокована загибеллю на фронті, у Харківській області, під Вовчанськом, командира батальйону ОУН, відомого в довоєнні часи праворадикального суспільно-політичного діяча Миколи Коханівського. І приблизно в той же час на іншій ділянці фронту, на Донеччині, загинув представник квір-спільноти, художник, музикант і стиліст Артур Сніткус. Ці люди були представниками не те що різних – антагоністичних спільнот. І ніщо у світі не могло звести їх в одну компанію, в один стрій. Ніщо. Крім війни.

Українці полюбляють ділитися на лівих і правих, на геїв і гетеро, на україно- та російськомовних. За кількістю цих поділів ми, можливо, одна з найбагатших націй у світі. (Якщо, звісно, це можна назвати «багатством»). Але загибель Коханівського і Сніткуса має достукатися до колективного українського розуму, має донести нашій нації одну просту річ – ми можемо бути якими завгодно різними, але є момент, коли всі ми стаємо в один стрій. І гинемо також разом. І націоналіст, і гей. А ще – засновник столичної громадської організації, який пішов на війну сам, і невідомий нікому, крім дружини і дітей, мешканець Житомирської області, якого мобілізували, бо він колись у 90-х служив у Нацгвардії (ще тій, першій). Чи просто тому, що спіймали на вулиці і відвезли в ТЦК.

Ця війна, ці жертви, які платить за свою свободу Україна, мають показати українцям головне – нашу єдність, скріплену кров’ю. Єдність, яку не має, не повинно розірвати банальне ставлення до того, хто з представником якої статі любить займатися сексом. Перед лицем смерті, смерті в ім’я того, щоб на цій землі жили і твої ідейні антагоністи також – усе це виглядає настільки мізерним і нікчемним…

Артур Левченко, zaxid.net