– Іване Степановичу, ваші одкровення, висловлені в нещодавньому інтерв’ю «Громадському Радіо», спричинили ефект розірваної бомби. Що це було: звичайне розчарування чи нестерпний крик душі?

– От читаю в газеті, що на 25 процентів піднімають ціни на ліки. Це притому, що люди й без того не можуть купити собі потрібні медикаменти. Але ж є такі випадки, що вкрай треба прийняти якусь таблетку, коли болить голова або піднімається тиск. То розумієте, що виходить? Вмирайте, люди! Якщо країна довела людину до такого стану, що та не може купити елементарної пігулки, то це, даруйте, диво-країна. Таких країн у світі ніде більше нема.

Сьогодні Україна – найгірша в Європі країна для життя. У нас абсолютно правди немає, законів немає, порядку немає. А як немає законів і порядку, то й держави немає. Чому тікають люди з України? Тому що жити хочуть…

– Тобто ми якоюсь мірою – неповторні?

– Знаєте, ми завжди були, є і будемо унікальними, бо в нас ніхто нікого не любив і не любить. Я багато жив по світах. Жив у Радянському Союзі. Це було каторжне життя. Та система зробила з мене хвору людину, психа, ненормального. Сімнадцять років я під всілякими заборонами жив. Мав повністю зіпсутий організм. Тому треба було їхати звідси, щоб поправляти здоров’я та психологічний, емоційний стан. Лише там, на чужині, я відчув себе людиною. За ті роки, що там був, я не знав, що таке негативні емоції.

– Що вас змусило повернутися в Україну?

– Закортіло. Хоча ну що значить закортіло? Я не повинен був їхати з Америки в Україну, тому що мене тут двадцять років тримали за бортом. То чого їхати? Але є таке поняття – поклик предків. Скажу вам, що немає кращої землі на світі, як українська. А якщо ти митець, якщо ти її облюбував, то тим більше. Та й люди у нас чудові, фантастично прекрасні. Але вони абсолютно нічого не вирішують на цій землі. Усе вирішують за них.

– Що найбільше вразило, коли повернулися на батьківщину?

– Коли повернувся з-за кордону, пожив тут рік і сам собі дивуюся: «Куди я потрапив?» На кожному кроці – негатив. Куди не глянеш, скрізь – жорстокість і заздрість. Кругом – зло, сміття. Якби до нас запустили японців, у яких дуже мало землі, вони б усе це сміття зібрали і побудували б з нього острови.

Мені подумалось: коли Бог ділив між людьми землю, він одним дав Амазонку з джунглями, де не посієш пшениці, зате їх прогодує ліс. Іншим дав піски, та люди й там живуть. Декому дав каміння, як-от вірменам, які на схилах гір насипають із землі поля, щоб на них щось вирощувати. А українцям дав рай, але, вочевидь, відібрав розум. А чому? Тому що бракує нам клепки, не можемо дати собі ради. З’їдає Україну чорна-чорна заздрість. 

Я шкодую, що приїхав з Америки до України. В Україні я не живу, я тут тільки мучуся. Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі, але вона їх не підтримує, вони їй не потрібні. І ніколи жоден талант на цій прекрасній райській землі не проросте. Всі розумні й обдаровані люди змушені залишати цю землю, бо вони тут гинуть. 

Ніде у світі я не знав таку всепожираючу заздрість. От приїхав до Америки та дивлюся: лежить собі просто на вулиці, на цементі, чоловік. Такого я ще не бачив, тому й думаю собі: «Ой, Боже, яке нещастя! Яка то біда!» Потім на кожнім кроці тих людей бачу. А їм що? Їм добре. Вони нікому не заздрять, вони нікому нічого не винні. Це абсолютна свобода.

Помітивши мою зацікавленість розкладеними на лікарняному ліжку якимись чи то ескізами, чи малюнками, Іван Марчук пояснив:

– Це експеримент. Їду з Тернополя в напівпорожньому вагоні розкішного потяга «Інтерсіті+». Що робити? Скучно. Згадав, що в мене є папір. І прийшла думка: «А цього я ще не робив – не малював із заплющеними очима». Стало так цікаво! Узяв маркери, заплющив очі й почав малювати. Дивні малюнки вийшли: звірі і домашні тварини – корови, коні, кури, гуси. Я їх малював так, щоб можна було впізнати. Але це не обов’язково. Трошки фантазую, тому виходять персонажі, яких просто не існує, деколи щось таке, що сміюся з того. Намалював десь триста, а може, й більше таких малюнків. Треба ж чимось займатися в дорозі. Тре якийсь слід по собі лишати.

– Який це має бути слід?

– Він – безмежний, він уже світиться і вказує людям дорогу. З кінця 2016-го і весь 17-й рік я прокладав дорогу у Всесвіт, щоправда, земний. Відвідав одинадцять країн, мав шістнадцять виставок, всюди отримував фантастичну насолоду. Як мене турки приймали! У Туреччині намічається вже четверта моя виставка – дуже серйозна, в музеї в Ізмірі. До того була одна на морі, а дві – в Анкарі. З Туреччини спеціально приїхали до мене два директори музеїв. З далекого Китаю нещодавно прилетів один багатий чоловік і заявив: «Ми хочемо Марчука!» У мене ще є десь 120–130 полотен, готових до виставок. Крім того по світу гуляє картин десь з 250. Я звик виставляти кращі свої роботи. Та й люди хочуть бачити найкращі мої картини. Серед них є перли, а є просто хороші. Поганих немає. Погані я ще не навчився писати. Що б я не робив, завжди дивую і зачаровую людей. У мене є тринадцять різних Марчуків. На кожній виставці виставляю п’ять-шість, а може бути й вісім різних Марчуків. І мені приємно дарувати насолоду. Тепер, хоч із запізненням, мої картини, слава Богу, подорожують по всьому світу.

– А де в Україні можна побачити Марчука?

– В Україні мені вже нічого не цікаво. Я прожив життя чесно, не написав жодної поганої картини, а в мене, крім однокімнатної квартири, нічого немає. Я – митець із певними регаліями, та маю найгіршу серед українських художників майстерню. 

У мене були президенти, мери й інші відомі люди. Всі обіцяли допомогти з приміщенням під майстерню, але нічого так і не зробили. Ющенко навіть капсулу під музей Марчука заклав. Якщо коли-небудь в історії президенти закладали капсулу, то це було щось дуже значуще. А Ющенко поклав капсулу і забув про неї. Отака бездарна месія появилася в нас і зіпсувала все. Це був такий собі аля-Брежнєв. Україні не щастить на президентів.

Чому за останні півтора року я відвідав ті одинадцять країн, де мав шістнадцять виставок. Навіщо мені така одіссея на старість? Люди хочуть бачити Марчука у своїх музеях. А якби це почалося хоч 20–30 років тому, я був би сьогодні на місці Пікассо на землі.

Одні з найприємніших згадок залишилися про виставку в Таїланді. Це було торік у листопаді, коли мої картини водночас були представлені в Королівській галереї і в художньому музеї. Бачили б ви, як мене там приймали! Черга йшла до мене на колінах. Після Таїланду був успіх вже в Тунісі. Мене скрізь приймають дуже добре. На усміхнених обличчях людей, які підходили за автографами, не було навіть тіні негативних емоцій. І взагалі, за ті дванадцять років, що я жив за кордоном, я не знав негативних емоцій, їх там просто не було. А в нас – на кожному кроці. Ми живемо в суцільному негативі. Я люблю показувати свої роботи людям. Я ж для них працюю. Але сприйняття дуже різне. Там – позитив і доброзичливість. У нас – негатив і заздрість.

– У Івана Марчука ще залишились якісь мрії? Чим він живе?

– В Україні я не живу, я тут тільки мучуся. Щоб працювати, людина завжди має мати допінг, тобто має бути сприятлива атмосфера для роботи. Або щоб тебе жінка весь час хвалила. Або держава потребувала. Україна не потребує винятково талановитих людей. Жоден талант на цій прекрасній райській землі не проріс до світового рівня і не проросте ніколи. Всі розумні люди від науки, мистецтва, культури змушені залишати цю землю, бо вони тут гинуть. Ця влада не підтримує їх, не поливає цю землю, аби вони проростали.

Талант дається не всім. Якщо Бог дав талант, ти зобов’язаний віддати його людству. Якщо цей талан потрапив на поганий грунт, шукай грунт, де ти можеш свій талант сповна проявити і віддати його людству. Такий закон Божий. І так має бути.

Мій талант належить людству. Не Україні. Я ніколи не кажу, що я працюю на Україну. Я знаю, що таке Україна, скільки я промучився в цій країні. Зараз можна було б щось поміняти. Та я вже не молодий. Жінки нема. Бо якби була жінка, я жив би собі де завгодно. Приїздив би в гості в Україну, та й усе. Я міг би вже мати американське громадянство, але не взяв його. Отакий був дурний. Бо не було біля мене жінки-порадниці, яка практично дивиться на речі, настанови не було ніякої. Я думав, що Україна буде Україною. 

В Україні влаштували геноцид, який іде чотирма шляхами: через війну, фармацію, харчування і безвіз. Бо не потрібні тут люди, абсолютно нікому не потрібні.

– А ким вона, на вашу думку, стала? 

– Країною, де влаштовано справжній геноцид. Він іде чотирма шляхами. Перший – війна. Кому вона потрібна? За що люди гинуть? За кого? Це фейкова війна. Але на ній уже загинули десятки тисяч справжніх людей. І ніхто не збирається її закрити. Вона буде тривати, і так буде доти, поки менше і менше стане людей.

Друга стаття геноциду – це фармація. Люди не можуть купити собі таблетки, навіть коли голова болить. І ще на 25 процентів хочуть підвищити їхню вартість. Це – жах! Я знаю ліки, де одна таблеточка, як сім’ячко, коштує 5500 гривень. Це що, діамант?

Третя категорія – це харчування. Ціни на продукти. Мільйони людей не можуть поїсти те, що хотіли б і що росте на цій же райській землі, бо вони не мають грошей.

І четверта лінія геноциду – начебто позитивна. Відкрили брамку – їдьте всі-всі на всі чотири сторони. Там вам буде добре, та ще й гроші пришлете додому, то й живіть там. Не потрібні люди тут, абсолютно не потрібні. Ще живучи в Америці, я казав, що земля вже давно розпродана. Вона українцям фактично не належить. У нас забрали все, що можна забрати. Залишилася тільки одна завада – люди. Нащо їх годувати, виплачувати їм зарплату, дбати, думати про них? Тепер є такі технології, що одна людина може працювати на тисячах гектарів. А в нас на такій площі десять сіл є. От вам і вся мудрість.