У Чернівцях понад 140 років працює Обласний краєзнавчий музей, який є правонаступником Буковинського крайового музею. Не усі навіть краяни знають, що там зберігають унікальні та надзвичайно цінні речі – стародруки, трипільська кераміка, середньовічна зброя, є природничий відділ. Якщо в усьому цивілізованому світі відбувається популяризація таких закладів на державному рівні, то у нас культура, на жаль, наразі не у найкращому стані. Про роботу закладу та маловідомі широкому загалу речі нам розповідала заступник директора Чернівецького обласного краєзнавчого музею з наукової роботи Вікторія Танащик.

- Сьогодні питання культури в людей не на перших місцях з цілком об’єктивних соціально-економічних проблем. Як вдається відновити цікавість у людей до відвідування, зокрема музеїв? Хто ці люди, які до вас приходять – це туристи чи, власне, чернівчани?

- Щодо відвідувачів, то є сезонна закономірність. Коли йдеться про навчальний рік, то наша аудиторія це переважно учні та студенти. Влітку та навесні дуже багато туристів. І саме вони приходять до нашого музею. Але все одно основна категорія відвідувачів – це молодь – учні та студенти.

- Коли молодь сама приходить до музею – це одна річ, інша, коли їх організовано приводять.

- Є діти, які прибігають до нас кожних вихідних. Ми їх вже знаємо, вони приходять кожних вихідних та особливо цікавляться відділом природи, середніх віків та археології. Ця дитина прибігає «провідати» ведмедя, кабана та інших тварин в експозиції. Але дуже багато залежить від того, чи вчителі (викладачі) націлюють дітей на відвідання музею. Бо трапляється, що вчителі попадають до нас, коли перебувають на курсах підвищення кваліфікації. І кажуть, що завершили виш, багато років працюють, але жодного разу не були в нашому музеї. І не знали, що тут цікаво і можна щось подивитися самому та показати дітям.

Тому дуже важливо, щоб організовували дітей та студентів на відвідини музею. Для нас незрозуміло, коли в нашому університеті є філологічний факультет (до складу нашого музею входять дві філії - два літературно-меморіальні музеї – Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича) і за рік жодної групи з цього факультету не приходить. Як можна підготувати фахівця з літератури, маючи літературно-меморіальні музеї таких видатних письменників, але не відвідуючи їх?

Відтак немає шкоди, що дітей приводять організовано в музей – це дуже і дуже добре. Бо якщо дитині сподобалося, тут від нас багато залежить, то вона так чи інакше буде цікавитися історією рідного краю, культурою тощо.

Розкажу про один красномовний приклад. Ми маємо свою сторінку у соціальній мережі. У Чернівцях виступала популярна молодіжна група і аби залучити відвідувачів до музею, оголосили розіграш двох квитків. Єдина умова була – прийти в музей, сфотографуватися біля якогось експоната та виставити фото на нашій сторінці. Знаєте, скільки було учасників за два тижні у розіграші? Троє…

Ми не сподівалися на таке, бо це був гарний приз. Дитині треба було заплатити 5 гривень за квиток у музей, студентові – 7. А отримати квитки вартістю понад ста гривень. Не знаю, чому так сталося.

«Радіоприймачі повоєнного періоду – так звані «тарілки» - хто їх з сучасних дітей взагалі бачив чи знає, що це таке?»

- Як вдається зараз оновлювати ваші фонди?

- Кожен музей виставляє, як водиться, десь 15-20% музейних предметів, які має у своїх фондосховищах.

- Найцікавіше десь заховано?

- Ні, найцікавіше ми, навпаки, намагаємося показати, бо людині має бути цікаво. На жаль, останнім часом нам не виділяють грошей на закупівлю музейних предметів. Колись (ще за радянської доби) ми чотири рази на рік могли придбати експонати для музею. На це виділяли певну суму грошей. Але фонди однозначно поповнюємо. Є люди, які приходять та приносять певні речі. Наприклад, могли знайти їх на горищі чи у старій хатині.

- А що, власне, приносять?

- Влітку чоловік із Сокирянського району, який давно працює за кордоном і приїхав ненадовго сюди, знайшов вулика-дуплянку. І запропонував подарувати нам. Ми, звісно, погодилися.

Прийшла жінка, яка купила у Кельменецькому районі хатинку і на горищі знайшли старі фотографії 1940-1950 років. Спасибі за те, що не викинула їх. Вони цікаві тим, що показують тогочасний побут, як люди одягалися, що робили.

Також люди приносять старі речі, які їм не потрібні – радіоли 1950-х років, найперші телевізори. Це історія, хоч це нібито і не так давно було. А через певний час взагалі будуть раритети, про які мало хто пам’ятатиме. Скажімо, радіоприймачі повоєнного періоду – так звані «тарілки» - хто їх з сучасних дітей взагалі бачив чи знає, що це таке?

Також ще один спосіб поповнення наших фондів – різні виставки. Ми двічі на місяць організовуємо виставки (мистецькі, документальні тощо). І якщо робимо виставку художника, майстра-прикладника, то просимо щось подарувати музею зі своїх робіт.

«З-поміж археологічних предметів, - це колекція трипільської культури – трипільська кераміка»

- Наш край має багатовікову історію. Які найдавніші – найцінніші артефакти маєте у своїй колекції?

- Наш музей один із найстаріших в Україні. Перша спроба заснувати музей була 1863 року. Він працював з перервами, але правонаступником того Буковинського крайового музею є наш Чернівецький обласний краєзнавчий музей. Колекція наша дуже різнопланова. Бо музей краєзнавчий і ми маємо природничі, археологічні, історичні матеріали. Найдавнішими є археологічні знахідки – починаючи з палеоліту - це 40-45 тисяч років тому. З того часу, як з’явилася людина на території нашого краю. На берегах найбільших річок з’явилися поселення людей. Наша археологічна колекція налічує приблизно 20 тисяч музейних предметів. Зараз ми працюємо над створенням цього розділу експозиції. Колись у нас був цей розділ, але так склалося, що 1986 року музей закрили на капітальний ремонт, грошей не було і ми власними силами поновлювали музей.

Найцікавішою з-поміж археологічних предметів, на мій погляд, - це колекція трипільської культури – трипільська кераміка. Це унікальні речі.

Якщо говорити про цікаві для відвідувачів експонати, то звичайно, ніхто не залишається байдужим, коли бачить експонати, які перейшли до нас ще з Крайового музею. Це кремнієва рушниця ХVІІ століття, книги-стародруки. Тобто книги, видані до 1825 року. Маємо «Арифметику» Магницького – 1607 року, «Молитвослов» Петра Могили – 1586 року, Біблію Івана Федорова. Це дуже рідкісні та унікальні книги.

- І надзвичайно дорогі.

- Вони неймовірно дорогі. Ми дуже бережно намагаємося з ними поводитися. Також дуже подобається відвідувачам прапор Чернівців, виготовлений 1908 року до святкування 500-річчя від першої писемної згадки. Тоді національні товариства об’єдналися разом і виготовили його. До речі, за його зразком виготовлено сучасний прапор міста.

Є музична скринька середини ХІХ століття – це пристрій для програвання платівок. Дуже оригінальні металеві платівки і що цікаво, він у робочому стані. Це щось на зразок відомого нам програвача.

У нас надзвичайно цікава етнографічна колекція. На Буковині проживають різні нації. І якщо говорити про традиційний одяг, то є надзвичайно цікаві особливості. Коли до нас приїздять туристи із Східної та Центральної України, де не поширена вишивка бісером, і бачать розшиті бісером сорочки, то вони у захваті. Бо вишивка бісером заповнює весь перед сорочки, рукави, і вона може бути вагою до 10-12 кілограмів. Вони не вірять, що таку красу може зробити не якась майстриня, а звичайна сільська жінка, яка влітку порається на городі, а взимку, коли більше вільного часу, вишиває.

«Маємо дуже цікавий диван середини ХІХ століття»

- Щодо реставрації експонатів. Вони з часом псуються, або потрапляють до вас у поганому стані. Як відбувається цей процес?

- Це дуже складне питання. Насамперед речі до нас потрапляють у різному стані – інколи в ідеальному, інколи в жахливому, що потребують реставрації. І будь-хто не може займатися реставрацією. Цим має займатися фахівець. Тобто люди повинні мати відповідну освіту, кваліфікацію. На жаль, сьогодні ми маємо лише одного реставратора – який знається на станковому живописі.

У Києві є центральні реставраційні майстерні. Але здебільшого зараз вони працюють за гроші. Бо колись можна було звернутися до них. Нині вони також змушені виживати, тому працюють на договірних умовах. Але все-таки певну частину предметів, відповідно до черги, реставруємо там. Наприклад, ми маємо дуже цікавий диван середини ХІХ століття, який би дуже хотіли реставрувати, але потрібно відвезти його до Києва та забрати. А у нас немає на це транспорту. Прикро, але фінансування музейної справи сьогодні – це комунальні витрати, заробітна плата і практично все, на що виділяють гроші.

Спілкувався Олесь ЗАДНІСТРОВСЬКИЙ, відео Сергія ДАНЕВИЧА