Вже не один місяць у Чернівцях розгортається конфлікт навколо Чернівецької обласної психлікарні. 

Конфлікт навколо психіатричної лікарні у Чернівцях, що створений і періодично роздмухується у ЗМІ громадською активісткою Катериною Пономарьовою, пережив ще одну бурхливу хвилю. Цього разу стало зрозуміло хто стояв за спинами активістів, які голосно кричали про «зраду» і «знищення лікарні».

Головний лікар Анжела Левицька, яка внаслідок реорганізації медичного закладу банально боїться втратити свою посаду, вийшла з тіні громадських активістів, - ідеться у публікації інтернет-видання "Чернівці таймс".

Формальною причиною виступів активістів стало те, що підприємець Василь Чоботар, який орендує на території психлікарні приміщення ще з 2000 року під пекарню, вирішив взяти в оренду під склад ще одне закинуте і занедбане приміщення колишньої столярної майстерні на території психлікарні, яке пустує вже більш ніж 10 років. Про штучність конфлікту вказують ті факти, що усі документи Чоботар свого часу отримав у департаментах міської ради, всі земельні ділянки йому надав рішеннями сесії мер Микола Федорук, а питання в активістів тепер чомусь виникають до обласної ради.

Зрештою, підприємець Чоботар міг би сплачувати суттєву орендну плату, кошти з якої мали надійти в бюджет лікарні, але саме блокування активістами поділу земельної ділянки і виділення її з площі лікарні унеможливлюють сплату даної оренди, а лікарня залишається без вкрай необхідних коштів, суму яких уже оцінюють у декілька мільйонів.

Що стоїть за конфліктом навколо занедбаної будівлі столярної майстерні на території психлікарні times.cv.ua спробували дізнатись безпосередньо у керівника підприємства Василя Чоботаря.

З чого все почалось? Як на території психлікарні з’явилась пекарня?

Мабуть, потрібно почати з того, як у 2000 році я взяв в оренду так званий «матрацний» цех, аби зробити реконструкцію під пекарню. Поспілкувався з головним лікарем психлікарні, після того пройшов усю процедуру і абсолютно прозоро, без будь-яких порушень, взяв в оренду будівлю, якою не користувалися років з десять-п’ятнадцять. Провів реконструкцію, встановив обладнання. Так, власне, все й почалося. З того часу і до тепер, на прохання головних лікарів, завжди допомагав психлікарні – чи грошима, чи будматеріалами, чи ремонтом. Адже всі ми знаємо, наскільки поганим було державне фінансування. Тому ніколи не лишався осторонь потреб установи.

Що було далі? Адже зараз на території лікарні знаходиться не лише пекарня…

Так, за вісім років бізнес розрісся і ми відчули потребу в розширенні: були потрібні додаткові господарські приміщення. Тому у 2008 році офіційно звернувся до міської ради, яка своїм рішенням виділила пекарні землю під будівництво. Побудував та здав в експлуатацію приміщення відповідно до всіх норм та вимог чинного законодавства. Власне, зараз у мене на підприємстві працюють двісті працівників, які офіційно працевлаштовані та отримують нормальні зарплати. Це і відповідні відрахування до бюджету, і робочі місця.

Заперечень з боку адміністрації чи трудового колективу лікарні тоді не було?

Що ви, жодних заперечень чи зауважень не було! Взагалі за двадцять років, впродовж яких моє підприємство працює на території лікарні, у нас ніколи не було якихось конфліктів чи взаємних претензій. Аж до тепер.

Що змінилося зараз? За що волонтерка Катерина Пономарьова так Вас не злюбила?

Та я її взагалі не знаю, навіть не знайомий з нею особисто. Звідки мені знати, що спонукало її до такої бурхливої активності та заяв у ЗМІ? За двадцять років роботи пекарні нічого подібного і близько не було. Навпаки, впродовж останніх трьох років головний лікар психлікарні Анжела Левицька регулярно зверталася до мене з проханням взяти в оренду незадіяні та занедбані будівлі, що знаходяться на території лікарні. Зокрема, мова йшла і про закинуту столярну майстерню, де, за її словами, постійно збиралися алкоголіки та наркомани, з якими, повірте, не просто мати справу! Адже коштів на охорону всієї території лікарні знову ж таки немає. За останні три роки на території лікарні п’ять разів гасили пожежі, які, швидше за все, були спричинені особами, що абсолютно безперешкодно збираються на території психлікарні у нічний час.

Тобто пані Пономарьова до Вас особисто не зверталась. Можливо, звертався хтось інший, волонтери чи учасники АТО?

АТОшники точно ніколи не зверталися. Що ж до волонтерів, то так, звертався волонтер Віталій Дронь, просив допомогти з реконструкцією приміщення одного з корпусів під реабілітаційний центр для учасників АТО.

Ви допомогли?

Звісно, а як інакше? Хлопці ж захищають наш мир та спокій на Сході, як можна було лишитися осторонь? Допоміг будматеріалами, дав кошти на меблі для відділення.

Адміністрація лікарні заявляла про те, що ваші вантажівки руйнують асфальтне покриття дороги, що веде від центральної брами лікарні. Чому Ви не завозите борошно через браму господарського двору лікарні?

Цю дорогу, про яку йде мова, за домовленістю з лікарнею всі ці роки я ремонтував кожні два роки. Це приблизно 300 м дороги. Так, нею їздять вантажівки з борошном на пекарню, але ж і інші автівки також їздять – самі лікарі, відвідувачі, родичі пацієнтів… І так: вантажівки завжди заїжджали через головну браму, бо заїхати через браму господарського двору, на жаль, не дозволяють габарити, це фізично неможливо.

Тобто протягом усіх цих років вантажівки з борошном заїжджали через центральний в’їзд?

Так, і це не викликало жодних нарікань чи непорозумінь. Ну не гелікоптером же мені доставляти борошно на пекарню! Тим паче, я ніколи не відмовляв у допомозі чи ремонті…

Але ж активісти та адміністрація нині заявляють про те, що від постійного руху вантажівок у стінах приймального відділення лікарні з’явилися тріщини…

Центральним корпусам психлікарні уже понад сто років і за ці сто років капітальний ремонт тут жодного разу не проводився. До речі, саме допомогти у реконструкції корпусу приймального відділення лікарні свого часу мене просив пан Азов. Він тоді був чи то заступником головного лікаря, чи то виконував обов’язки… Тоді я власним коштом перекрив дах приймального відділення, який протікав уже не один рік, та облаштував систему відведення дощової води. Там майже уся дощівка стікала по стінах та підмивала фундамент будинку. Ми тоді навіть спробували укріпити фундамент: копнули, а фундамент цегляний, тобто немає бетонної подушки. Через це і з’явилися тріщини. Ну не може жоден будинок на цегляному фундаменті простояти сто років, постійно у воді і не зазнати руйнування!

Про те, як наразі планують вирішувати конфлікт та залагоджувати ситуацію, читайте у повному інтерв'ю times.cv.ua.