Нещодавно розмовляв із колегою саме про річницю Революції Гідності. Саме так, вже сьому річницю. Досі не віриться, що минуло стільки часу. Я пожалівся цьому колезі, що шкодую, бо не вів щоденника про ті буремні місяці 2013-2014 років.

Та що там щоденник. Я навіть не маю достатньо світлин з тих часів. Знаєте, тоді якось про селфі хотілося думати найменше. Не кажучи вже про якийсь штучний і нещирий піар. Адже вирішувалася доля держави. Тоді було чітке усвідомлення, що саме ця мить і ці події є значно важливішими за мене чи за якісь дріб`язкові короткочасні речі. Важливішими за будь-що. Можливо, навіть, за життя. 

Насправді, не надто пам`ятаю, що саме я писав у цій статті для найбільшої естонської газети “Postimees” у 2015 році. Досі ніяк не вдається її прочитати зі спокійним серцем і холодною головою. Можливо, комусь ця стаття здасться дещо наївною, але вона вже минуле, хоч і досі емоційно болісне. Так само й Майдан – це вже історія, котра ніколи не повториться знову. Він був і залишиться феноменом не лише для нашої держави, але й для Європейського континенту. І ніхто не має права говорити від його імені чи монополізувати пам’ять про Революцію Гідності. 

Часто, розповідаючи про ті події, кажу, що скільки людей брали у ньому участь – стільки і було майданів. У кожного учасника чи учасниці був свій особистий Майдан. Але, зрештою, чому був? Він і досі живе у серці. Про все це і, звичайно ж, про сам Майдан важливо пам’ятати, щоби не дати вивітритись спогадам про ті епохальні події семирічної давнини.

“Максим Кияк: Революція гідності” (Postimees, Таллінн)

Те, що в Україні має відбутися щось важливе і неординарне, я відчув ще задовго до Майдану. За півроку до початку подій я навіть створив папку в комп'ютері під назвою «Революція», в якій збирав статті та інші матеріали, що стосуються дій режиму Януковича. Пані Революція витала у повітрі, але мало хто міг тоді впевнено стверджувати, коли саме вона вийде на сцену.

Спусковим гачком став навіть не сам факт непідписання Януковичем угоди про асоціацію з Європейським союзом у Вільнюсі, а те, як саме це було зроблено. Без будь-якого діалогу, без пояснення. Просто щоб показати, що ти як громадянин - ніщо, а твій голос і твоя точка зору взагалі нічого не означають.

Особисто для мене Майдан або, як його ще часто називають, Революція гідності, розпочався 22 листопада 2013 року, оскільки за тим, що відбувалося першого дня, я стежив через стрім в Інтернеті. Повинен визнати, що в ті дні я був налаштований досить скептично. Насилу вірилося, що подібні зібрання і саморобні плакати взагалі можуть якось вплинути на тодішню владу. Я також спостерігав за тим, як лідери опозиції, маючи тоді досить низький рівень підтримки, намагаються використовувати протестну енергію.

Тоді у людей ще залишалася крихітна надія на те, що Янукович таки підпише угоду про асоціацію. Була подібна надія і у мене, коли я взяв квиток до Вільнюса і полетів туди, де могла статися важлива для моєї країни історична подія. У той самий день, коли відкривався саміт країн Східного партнерства, громадські активісти з України організували протест уже й в самій столиці Литви.

Я пам'ятаю їхнє здивування, коли литовські поліцейські взялися пригощати мітингувальників гарячим чаєм. Ці поліцейські були повною протилежністю тим українським міліціонерам, які кількома днями пізніше жорстоко побили протестуючих в самому центрі Києва. Після цього побоїща я вже знав, що повертаюся з Вільнюса до абсолютно іншої країни. Режим вважав, що сила і агресія змусить людей відчувати страх. Режим помилився.

Перше грудня. У житті ніколи не бачив і, швидше за все, не побачу стільки людей одночасно. Мільйон громадян з різних куточків України, люди різного віку, але у всіх один вогонь в очах. У такі дні ти розумієш, що є ще як мінімум мільйон людей, які думають так само, як ти. Навіть ті, хто вважав себе лідерами опозиції, не очікували, що збереться стільки мітингувальників.

У той день я побачив, на що здатні газові гранати і як це, коли в твою сторону тікають від міліції сотні людей. Це щось, що межує з тваринним інстинктом виживання. Ти просто розвертаєшся і біжиш разом із цими людьми… Однак раптом зупиняєшся, вмикаєш свідомість і повертаєшся назад. Цей день був початком кінця того режиму. Стало зрозуміло, що Майдан буде стояти стільки, скільки буде необхідно. І йому вдалося простояти майже три довгих і холодних місяця.

ЗМІ однієї сусідньої країни багато говорили про те, що нібито Майдан був кривавим, а протестувальники жорстоко били кришталево чистих міліціонерів. Як людина, яка була там майже щодня, повинен сказати, що це, як мінімум, не так. Адже люди, які залишили свій будинок, роботу і сім'ї в ім'я кращого майбутнього своєї країни, не можуть бути жорстокими. Тільки уявіть, у Майдану була своя безкоштовна лікарня, перукарня, бібліотека, в якій можна було позичити книгу, курси іноземної мови і навіть власний університет, в якому читали лекції для всіх бажаючих.

Для мене Майдан був символом ідеального суспільства, в якому кожен знав, що йому робити, і причину, по якій він це робить. Особливо ясно я побачив це одного зимового дня, коли з'явилася інформація про можливе введення надзвичайного стану в Києві і вірогідність зачистки центру міста від протестуючих.

Барикади на Майдані тоді були недостатньо міцними, щоб витримати можливу атаку. Але що сталося? Раптом пішов дуже густий сніг, і цей сніг був використаний як матеріал для барикад. У той день учасники мітингу нагадували мені мурах, які знають свої функції і не вимагають підказок. Одні збирали сніг, інші наповнювали ним мішки, треті несли ці мішки четвертим, а ті, в свою чергу, зміцнювали ними барикади.

У той день я раптом зловив себе на думці, що навіть якщо нинішня Росія вирішить напасти на Україну, їй ніколи не вдасться здолати таких людей. Майдан став для них символом свободи і частиною їх існування. Вони були готові віддати за нього свої життя. І вони просто втомилися боятися.

Спогади все ще свіжі в пам'яті, і деякі речі вимагають часу для аналізу. Однак для мене Майдан завжди буде асоціюватися з такими ось простими людьми, які пожертвували багато чим і назавжди увійшли в історію. Із запахом диму і безліччю наметів, з плачем мого батька, коли той вперше почув про вбитих снайперами 20 лютого.

Майдан просто був таким, яким був, і він ніколи більше в такому вигляді не повториться. Власне, було багато майданів, рівно стільки, скільки й самих протестуючих і їх прихильників в Києві, в різних регіонах України і в усьому світі. Але, однозначно, для кожного він був абсолютно унікальним і абсолютно особистим.

Postimees, листопад 2015 року.